Батько Горіо - Сторінка 44

Я мало не збожеволів. Цілий тиждень не знав, що мені робити; піти до них не наважувався – боявся докорів. Дочки мої зачинили переді мною свої двері. О Боже милостивий! Ти ж знаєш мої страждання і муки, ти рахував рани, завдані мені за ці роки, рани, що постарили, змінили, висушили мене, вкрили сивиною, – чому ж ти й тепер примушуєш мене страждати? Я гірко спокутував гріх своєї надмірної любові. Дочки тяжко помстилися мені за мою любов, вони мордували мене, мов ті кати. Ну що ж, батьки такі дурні! Я любив їх так, що знов і знов вертався до них, як картяр до гри. Дочки мої були моїм пороком, моєю пристрастю, вони були для мене все. Їм завжди чогось бракувало, прикрас тощо. Мені казали про це їхні покоївки, і я приносив подарунки, щоб дочки мене краще приймали. А вони повчали мене, як поводитися в товаристві. О, вони не були поблажливі. Вони червоніли за мене. Ось що значить добре виховати своїх дітей! Не міг же я в свої літа йти до школи. (Мені страшенно болить, Боже! Лікарів! Лікарів! Якби мені розкраяли голову, то стало б легше!) Дочки, мої дочки! Анастазі, Дельфіна! Я хочу бачити їх! Пошліть жандармів, хай приведуть їх силоміць! За мене правосуддя, природа, кодекс законів. Я протестую! Батьківщина загине, якщо батьків отак зневажатимуть. Це ясно. Суспільство, світ – усе спирається на батьківство, все завалиться, якщо діти не любитимуть батьків. О, тільки б побачити їх, почути. Хай кажуть що хочуть, аби тільки чути їхні голоси, особливо Дельфінин. Це вгамує мої страждання. Але скажіть їм, коли прийдуть, щоб не дивилися на мене так холодно, як звичайно. Любий друже мій, Ежейе, ви не знаєте, як це жахливо – бачити, як золото очей обертається на сірий свинець. Відтоді як їхні очі перестали гріти мене своїм теплом, для мене настала вічна зима; я знаю тільки прикрощі, і скільки я їх витерпів! Усе моє життя стало суцільною кривдою і приниженням. Я так любив їх, що терпів усі образи, ціною яких купував у них маленьку ганебну радість. Батько, що потай милується своїми дочками! Я віддав їм життя, а вони сьогодні не подарують мені й години. Голод, спрага мучать мене, серце моє палає, а вони не йдуть полегшити мою агонію. Я ж умираю, я відчуваю це! Невже вони не розуміють, що значить топтати труп рідного батька? Є Бог на небі, він помститься за нас, батьків, проти нашої волі. О, вони прийдуть! Ідіть, любенькі, ідіть сюди, поцілуйте мене, поцілуйте востаннє, дайте передсмертне причастя батькові, він молитиме Бога за вас, скаже Господеві, що ви були добрі дочки, заступиться за вас! Зрештою, вони не винні. Вони не винні, друже мій! Скажіть це всім, хай ніхто не дорікає їм за мене. Я в усьому винен сам, я привчив їх топтати мене ногами. Мені це подобалося. Це нікого не обходить – ні людське правосуддя, ні Боже. Господь буде несправедливий, якщо засудить їх через мене. Я недобре поводився, я сам вчинив цю дурницю – зрікся своїх прав. Заради них принижував самого себе. Чого ж ви хочете? Найпрекрасніші, найблагородніші душі не встояли б перед такою батьківською поблажливістю. Я – нікчемна людина, мене справедливо покарано. Це я і тільки я зіпсував своїх дочок, я їх розбестив. Тепер їм хочеться утіх так само, як колись хотілося цукерок. Я завжди задовольняв усі їхні дівочі примхи. В п’ятнадцять років вони вже мали власний виїзд! Ні в чому не знали впину. Винен тільки я сам, але винен через любов. Від їхніх голосів у мене розквітало серце. Я чую, вони йдуть. Так, так, вони прийдуть. Закон вимагає, щоб діти приходили до вмирущих батьків, закон за мене. Їм коштуватиме тільки проїзд. Я заплачу. Напишіть їм, що я їм відпишу мільйон! Слово честі! Поїду в Одесу робити вермішель. Я знаю спосіб. За моїм проектом там можна заробити мільйони. Ніхто про це ще не подумав. Вермішель не псується в дорозі, як зерно чи борошно. А крохмаль? Це теж мільйони! Ви не збрешете, скажіть їм: мільйони! І навіть коли їх приведе до мене жадібність, краще вже хай я буду обдурений, аби тільки бачити їх. Я хочу бачити своїх дочок! Я їх породив! Вони мої! – сказав він, підводячись і повертаючись до Ежена; його сиве волосся розпатлалося, обличчя було грізне – всі риси, здавалося, виражали загрозу.

– Заспокойтеся, – сказав Ежен, – лягайте, любий батечку Горіо, я зараз їм напишу. Тільки-но повернеться Б’яншон, я піду сам, якщо вони не приїдуть.

– Якщо вони не приїдуть? – повторив старий, ридаючи. – Та я ж помру, помру від люті, страшної люті! Лють задушить мене! В цю мить я бачу все своє життя. Мене обдурили! Вони мене не люблять, ніколи не любили. Це ясно! Коли вони досі не прийшли, то, значить, уже не прийдуть. Що довше вони зволікатимуть, то важче їм буде зробити мені цю ласку. Я це знаю! Вони ніколи не відчували мого горя, моїх страждань, моїх потреб, не відчують і моєї смерті. Вони навіть не розуміють усієї глибини моєї ніжності. Так, я бачу, що моя звичка жертвувати для них усім позбавила все те, що я робив, усякої ціни. Якби вони захотіли виколоти мені очі, я б сказав: "Виколюйте!" Я надто дурний. Вони думають, що всі батьки такі, як їхній. Треба завжди примушувати поважати себе. Їхні діти помстяться за мене, їм треба приїхати сюди заради власної користі. Попередьте їх, що їм теж колись доведеться отак помирати. Вони чинять усі можливі злочини в цьому одному. Ідіть же, скажіть їм, що не прийти – це вчинити батьковбивство. Вони вже й без того наробили багато злочинів. Кричіть же, як оце я: "Гей Назі! Гей Дельфіно! Ідіть до батька, він був такий добрий до вас, а тепер він страждає". Нічого, нікого! Невже я помру, як собака? Ось моя нагорода! Мене покинули! Негідниці, мерзотниці, вони гидкі мені, я їх проклинаю! Я вночі вставатиму з могили, щоб знову й знову проклинати їх. Хіба я буду несправедливий, друзі мої? Вони поводяться дуже погано. А! Що це я балакаю? Ви ж казали мені, що прийшла Дельфіна! Вона краща. Ви мій син, Ежене! Кохайте її, будьте для неї батьком. Друга дуже нещасна. А їхнє майно? О Боже мій! Я вмираю, такий жахливий біль мене мучить. Відрубайте мені голову, зоставте тільки серце.

– Крістофе, піди поклич Б’яншона, – гукнув Ежен, переляканий наріканнями та зойками старого. – І найми мені візника. Я поїду до ваших дочок, мій любий батечку Горіо, я їх привезу.

– Силоміць, силоміць! Покличте поліцію, солдатів, усіх! – крикнув старий, кинувши на Ежена останній погляд, у якому ще була свідомість. – Скажіть урядові, королівському прокуророві, щоб привезли їх до мене, я вимагаю цього!

– Та ви ж їх прокляли!

– Хто це вам сказав? – відповів старий здивовано. – Ви ж знаєте, як я їх люблю, обожнюю! Я оклигаю, тільки-но побачу їх… їдьте, добрий мій сусіде, моя люба дитино, їдьте! Ви добрі, я б хотів нагородити вас, та що я можу дати, крім благословення вмирущого? Ах, я хотів би побачити хоч Дельфіну, попросити її віддячити вам за мене. Якщо старша не зможе, то привезіть мені хоч її. Скажіть їй, що розлюбите її, як вона не приїде. Вона вас так любить, що приїде. Пити! Всередині пече! Покладіть мені що-небудь на голову, – руки б моїх дочок, це мене врятувало б, я знаю. Боже, хто впорядкує їхні справи, коли я помру? Я хочу поїхати заради них в Одесу… в Одесу, робити вермішель…

– Випийте оце, – сказав Ежен, підтримуючи лівою рукою вмирущого, а правою підносячи йому чашку з відваром.

– Ви, мабуть, любите своїх батька й матір, – мовив старий, стискуючи знесилілими руками руку Еженові. – Ви розумієте, що я помру, не побачивши своїх дочок? Завжди відчувати спрагу й ніколи її не вгамовувати, – отак я жив десять років… Зяті повбивали моїх дочок; так, я втратив їх, коли вони вийшли заміж. Батьки, вимагайте від палат, щоб видали закон про шлюб! Не видавайте заміж своїх дочок, якщо ви їх любите. Зять – це негідник, який розбещує, бруднить душу вашої дочки. Геть шлюб! Це шлюб відбирає у нас дочок, і ми не бачимо їх, помираючи. Видайте закон про захист батьків, щоб вони вмирали спокійно. Те, що коїться, – страхіття! Помсти! Це ж мої зяті не пускають їх до мене. Вбийте їх! Смерть Ресто, смерть ельзасцеві, вони мої вбивці! Смерть вам – або відпустіть моїх дочок! Ох, кінець! Я вмираю без них! Назі, Фіфіно, сюди, до мене, ваш тато покидає вас…

– Любий татусю Горіо, заспокойтеся, ну, лежіть тихенько, не хвилюйтеся, не думайте.

– Не бачити їх – це смертна мука!

– Ви їх побачите.

– Правда? – скрикнув старий у нестямі. – О, бачити їх! Я побачу їх, почую їхні голоси. Я помру щасливий! Так, я вже й не хочу жити, мені це вже не під силу. Мені все гірше й гірше. Але побачити їх, торкнутись їхнього одягу, тільки одягу, – це ж так мало; хоч би в чому-небудь відчути їх! Дайте мені торкнутися їхнього волосся… воло…

Він упав головою на подушку, немов від удару в груди. Руки його мацали ковдру, ніби він шукав волосся дочок.

– Я їх благословляю, – насилу вимовив Горіо, – благословляю. – І зомлів.

В цю мить увійшов Б’яншон.

– Я зустрів Крістофа, – сказав Б’яншон, – зараз він приведе тобі візника.

Потім він глянув на хворого, підняв йому повіки, і обидва студенти побачили каламутні, згаслі очі.

– Здається, він уже не прийде до пам’яті. – Б’яншон помацав пульс, поклав руку на серце хворого. – Машина ще працює, але в його стані це нещастя. Йому краще було б умерти.

– Так, правда, – сказав Растіньяк.

– Що з тобою? Ти блідий як смерть.

– Друже мій, я щойно чув такі крики, такі нарікання! Та є ж Бог! О так, Бог є, і він зробить світ кращим, бо земля наша – безглуздя. Якби усе це не було таке трагічне, я б розплакався, але увесь немов закам’янів від жаху.

– Слухай, тут багато чого буде потрібно, де взяти грошей?

Растіньяк витяг свого годинника.

– Візьми й застав його швиденько. Я не хочу затримуватися по дорозі, щоб не втрачати жодної хвилинки, а Крістоф ось-ось прийде. В мене немає ні ліара, треба буде заплатити візникові, коли я повернуся.

Растіньяк побіг сходами вниз і поїхав на Гельдерську вулицю до пані де Ресто. По дорозі його уява, вражена жахливим видовищем, свідком якого він був, розпалювала в ньому обурення. Коли він увійшов у передпокій і спитав графиню де Ресто, йому відповіли, що вона не приймає.

– Але я приїхав від її батька, він умирає, – сказав він лакею.

– Пане, ми дістали від графа найсуворіший наказ…

– Якщо пан де Ресто вдома, передайте йому, в якому стані його тесть, і скажіть, що мені треба з ним негайно поговорити.

Ежен чекав дуже довго.

"Можливо, в цю хвилину старий уже конає", – подумав він.

Нарешті лакей провів Ежена у вітальню, де пан де Ресто, стоячи перед згаслим каміном, чекав його, але не запросив сісти.

– Графе, – звернувся до нього Растіньяк, – ваш тесть умирає в бридкій конурі, не маючи жодного су на дрова.