Батько Горіо - Сторінка 8

- Оноре де Бальзак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вона влаштувала чудовий бал. Я веселився, як король…

– …льок, – швидко додав Вотрен.

– Що ви хочете сказати? – спалахнув Ежен.

– Я кажу корольок, бо королькам живеться куди веселіше, ніж королям.

– Авжеж, авжеж, – закивав головою Пуаре. – Я волів би краще бути цією безтурботною пташкою, аніж королем, бо…

– На балу, – вів далі студент, – я танцював із однією з найвродливіших жінок, із чарівною графинею, найпрекраснішим створінням, яке я тільки бачив. Її волосся було прикрашене персиковим цвітом, біля корсажа теж був пришпилений букет живих, духмяних квітів. Та що там казати! Треба бачити її на власні очі! Змалювати жінку, захоплену танцем, неможливо… Ну так ось, сьогодні о дев’ятій годині я зустрів цю божественну графиню: вона йшла пішком по вулиці Гре. О, як у мене закалатало серце, я подумав, що…

– …що вона йде сюди, – сказав Вотрен, кидаючи на студента проникливий погляд. – То вона, певне, йшла до дядечка Гобсека, лихваря. Зазирніть у серце паризької жінки, і там ви знайдете лихваря швидше, ніж коханця. Вашу графиню звуть Анастазі де Ресто, і живе вона на Гельдерській вулиці.

Почувши це, молодий студент пильно глянув на Вотрена. Батько Горіо рвучко підвів голову й кинув на співрозмовників такий палючий і схвильований погляд, що вразив усіх.

– Крістоф прийшов занадто пізно: вона вже ходила туди! – болісно скрикнув Горіо.

– Я вгадав, – шепнув Вотрен на вухо пані Воке.

Горіо їв машинально, не розбираючи, що він їсть. Ніколи не здавався він таким отупілим і нещасним, як у цю хвилину.

– Який дідько міг назвати вам її ім’я, пане Вотрен? – спитав Ежен.

– Отакої! Адже ж батько Горіо добре знає це ім’я, то чому ж не знати його й мені?

– Пан Горіо? – вигукнув студент.

– Га? – сказав бідолашний старий. – То, кажете, вона вчора була дуже гарна?

– Хто?

– Пані де Ресто.

– Гляньте на старого скнару, – мовила пані Воке до Вотрена, – як у нього загорілися очі.

– Чи це не її він утримує? – шепнула студентові мадмуазель Мішоно.

– О так, вона була на диво гарна, – відказав Ежен, на якого жадібно дивився батько Горіо. – Якби не було самої пані де Босеан, то божественна графиня стала б королевою балу. Чоловіки не відривали від неї очей, я був дванадцятим у її списку, вона танцювала всі контрданси. Інші жінки аж нетямилися із заздрощів. Якщо вчора хтось був щасливий, то це вона. Правду кажуть, що немає нічого прекраснішого, ніж корабель під усіма вітрилами, кінь, що мчить галопом, і жінка, що кружляє в танці.

– Вчора – мов у раю, в палаці герцогині, – сказав Вотрен, – а сьогодні вранці – на найнижчому щаблі недолі, у лихваря: отакі парижанки! Якщо їхні чоловіки не можуть задовольнити їхньої невситимої жадоби розкошів, то вони продаються. Коли ж не вміють продаватися, то ладні здерти шкуру з рідної матері, аби тільки покрасуватись. Одне слово, готові на все! Давня історія!

Обличчя батька Горіо, що засяяло, як сонце, коли він слухав студента, одразу спохмурніло після жорстокого зауваження Вотрена.

– Ну, – сказала пані Воке, – а що ж воно все-таки за дивна пригода? Ви розмовляли з нею? Спитали її, чи не хоче й вона вивчати право?

– Вона не бачила мене, – відказав Ежен. – Та хіба не дивно зустріти о дев’ятій годині ранку на вулиці Гре одну з найвродливіших парижанок, яка повернулася з балу о другій годині ночі? Тільки в Парижі трапляються такі пригоди.

– Е, бувають іще дивовижніші! – вигукнув Вотрен.

Мадмуазель Тайфер майже не слухала, схвильована думками про майбутнє побачення з батьком. Пані Кутюр подала їй знак іти вдягатися. Коли обидві дами вийшли, за ними пішов і батько Горіо.

– Ну що, бачили? – звернулася пані Воке до Вотрена та інших пансіонерів. – Ясно, що він розорився через отаких жінок.

– Нізащо не повірю, що красуня графиня де Ресто належить батькові Горіо! – скрикнув студент.

– Та ми й не намагаємося вас переконати, – перебив його Вотрен. – Ви ще занадто молодий, щоб як слід знати Париж. Але колись ви дізнаєтесь, що тут трапляються люди, так би мовити, одержимі пристрастями.

На цих словах мадмуазель Мішоно насторожено зиркнула на Вотрена, мов той бойовий кінь, що почув звук сурми.

– Так, так! – мовив Вотрен, пильно глянувши на неї. – Чи не було й у нас маленьких потаємних пристрастей, га?

Стара діва опустила очі, мов черниця перед голими статуями.

– Ну ось, – провадив Вотрен, – такі люди, коли вчепляться за якусь ідею, то вже не відстануть. Задовольнити спрагу вони можуть тільки водою з певного джерела, частенько каламутного. Вони ладні продати дружин і дітей, свою душу запродати чортові, аби тільки пити цю воду. Для одних таким джерелом є карти, для інших – біржа, колекція картин або комах, музика; для інших – жінка, що вміє їм догодити. Пропонуйте цим людям усіх жінок світу – вони й дивитися на них не схочуть; вони жадають тільки ту, що задовольняє їхню пристрасть. Часто ця жінка їх зовсім не любить, жорстоко з ними поводиться, дуже дорого продає їм крихти втіхи. Ну й що! Ці диваки не втихомирюються, вони ладні заставити в ломбарді останню ковдру, аби віддати цій жінці останнє своє екю. Батько Горіо саме такий. Графиня оббирає його, бо він уміє мовчати, – оце вам вищий світ! Бідолаха тільки й думає про неї. Поза своєю пристрастю, ви ж бачите, він просто тварина. Та як тільки мова заходить про це, – обличчя його сяє, мов діамант. Розгадати його таємницю неважко. Сьогодні вранці він продав золочене срібло, і я бачив, як він зайшов до старого Гобсека на вулиці Гре. Зверніть увагу: повернувшись, Горіо послав до графині де Ресто цього йолопа Крістофа, а той показав нам адресу на конверті, де був оплачений вексель. Ясно, коли й графиня пішла до старого лихваря, то справа була дуже нагальна. Батько Горіо люб’язно розплатився за неї. Не треба бути надто проникливим, щоб розібратися в цій історії. Все свідчить про те, мій юний учений, що поки ваша графиня сміялася, танцювала, маніжилась, пишалася своїм персиковим цвітом та убранням, серце в неї стискалося від думки про опротестовані векселі – свої або свого коханця.

– Ви збуджуєте в мене пекуче бажання дізнатися правду. Я завтра ж піду до пані де Ресто! – вигукнув Ежен.

– Так, – підтвердив Пуаре, – треба завтра піти до пані де Ресто.

– Можливо, ви зустрінете там добрягу Горіо, який прийде одержати нагороду за свої послуги.

– Яке ж багнисько ваш Париж! – мовив Ежен з огидою.

– І то дуже дивне багнисько, – провадив Вотрен. – Той, хто забрудниться в ньому, їдучи в кареті, – чесна людина, а хто забрудниться, ідучи пішки, – негідник. Спробуйте поцупити, на лихо собі, якусь дрібничку – вас показуватимуть, мов яку дивовижу, на площі Палацу правосуддя. Украдете мільйон – і вас вітатимуть по всіх салонах, як саму доброчесність. Щоб підтримувати цю мораль, ми щороку платимо жандармерії і правосуддю тридцять мільйонів. Чудово!

– Як? – скрикнула пані Воке. – Батько Горіо продав свою срібну золочену чашку?

– Чи не було на накривці двох голубків? – запитав Ежен.

– Атож.

– А він же так дорожив своїми речами: він плакав, сплющуючи блюдо й чашку. Я випадково бачив це, – мовив Ежен.

– Вони були його найдорожчим скарбом, – відповіла вдова.

– Ось бачите, до чого доводить старигана пристрасть! – вигукнув Вотрен. – Ця жінка вміє його розпалити!

Студент піднявся до себе в кімнату. Вотрен вийшов з дому. Через кілька хвилин пані Кутюр і Вікторина сіли у фіакр, який найняла для них Сільвія. Пуаре під руку з мадмуазель Мішоно попрямував у Ботанічний сад погуляти, користуючись із погожої години.

– Гляньте, наче одружені, – зауважила товстуха Сільвія. – Сьогодні вони вперше пішли удвох. Обоє такі сухоребрі, що тільки б черкнулися – і посипалися б іскри, як із-під кресала.

– Шкода шалі мадмуазель Мішоно, – засміялася пані Воке, – загориться, як губка.

Повернувшись о четвертій годині вечора, батько Горіо побачив при світлі двох чадних ламп Вікторину з червоними від сліз очима. Пані Воке слухала розповідь про невдалий ранішній візит. Панові Тайферу набридли домагання його дочки й старої пані, і він прийняв їх, щоб порозумітися.

– Люба моя, – казала пані Кутюр вдові Воке, – уявіть собі, він навіть не запросив Вікторину сісти, і вона весь час стояла. Мені ж він сказав без гніву, зовсім спокійно, щоб ми більше не завдавали собі клопоту ходити до нього і що панночка, – він навіть не назвав її дочкою, – шкодить сама собі, набридаючи йому (один раз на рік, от потвора!), що взяв Вікторинину мати без посагу, а тому дочка її не може ні на що претендувати; одне слово, казав такі жорстокі речі, аж бідна дівчина розплакалась. Вона впала до ніг свого батька й мужньо заявила, що без нарікань коритиметься його волі, а прийшла тільки заради матері і благає його прочитати заповіт нещасної небіжчиці. Вона витягла листа, подала йому й почала говорити найпрекрасніші, найзворушливіші слова, – не розумію, де вони в неї бралися, мабуть, сам Бог промовляв її устами; бідолашна дитина говорила так натхненно, що, слухаючи її, я плакала, як дурна. А знаєте, що робив цей нелюд? Він обрізав собі нігті, потім узяв листа, змоченого слізьми бідної пані Тайфер, і, сказавши: "Все ясно", – кинув його на камін. Він хотів підвести дочку, але Вікторина цілувала йому руки, а він їх виривав. Чи ж це не підлота? А той бовдур, його син, увійшов і навіть не привітався з сестрою.

– Які звірі! – мовив батько Горіо.

– Потім, – вела далі пані Кутюр, не звернувши уваги на вигук старого, – батько й син розпрощалися з нами, бо в них, мовляв, якісь невідкладні справи. Оце такий був наш візит. Принаймні пан Тайфер побачив свою дочку. Не знаю, як він може її зрікатися, – вони схожі, як дві краплі води.

– Один по одному сходилися пансіонери – прихожі й пожильці, – вітались і говорили одне одному дурниці, що їх серед певних верств паризького товариства вважають за дотепи; основа їх – якесь безглуздя, а вся сіль – у жесті й інтонації. Цей своєрідний жаргон невпинно змінюється. Жарти, що породжують його, ніколи не живуть більше як місяць. Політична подія, судовий процес, вулична пісенька, вихватка актора, – все служить поживою для цієї гри дотепів, яка полягає головним чином у тому, щоб на льоту піймати кинуті думки чи слова і відбити їх, як ракеткою відбивають воланчика.