Бавдоліно - Сторінка 15

І щоб дати їм научку, він взяв Крему в облогу.

Спочатку облога розгорталася за правилами війни між християнами. З допомогою міланців кремаски робили добрячі вилазки і захопили серед імперців чимало бранців. Кремонці ж (які з ненависті до кремасків стали тепер на бік імперії, разом з павійцями та мешканцями Лоді) спорудили потужні машини для облоги — які обійшлися у більше життів обложникам, ніж обложеним, але на це не було ради. Відбулися чудові сутички, зі смаком розповідав Поет, і всі пам'ятали той випадок, коли імператор зажадав від мешканців Лоді двісті порожніх бочок, наповнив їх землею й кинув у рів, а тоді звелів укрити їх землею та дровами, привезеними більш ніж двома тисячами возів, і обложники пройшли по них з молотами і таранами, щоб розбити мури.

Але коли обложники пішли в наступ найбільшою дерев'яною вежею, спорудженою кремонцями, обложені почали кидати катапультами каміння так, що мало не завалили її, й імператор аж оскаженів від великої люті. Він наказав узяти бранців — кремасків та міланців — і прив'язати їх перед вежею та по її боках. Він думав, що коли обложені побачать перед собою своїх братів, родичів, синів і батьків, вони не насміляться стріляти. Але він не врахував, якою великою була лють кремасків — і тих, що стояли на мурах, і тих, що були прив'язані перед ними. Саме ці останні стали волати своїм братам, щоб вони не зважали на них, а ті, що стояли на мурах, стиснувши зуби, зі слізьми на очах, далі цілилися у вежу, вбивши дев'ятеро своїх — кати своїх власних родичів.

Спудеї з Мілана, які прибули до Парижа, присягались Бавдолінові, що до вежі були прив'язані навіть діти, але Поет запевняв його, що чутка ця неправдива. Як би там не було, але це справило враження навіть на імператора, і він звелів відв'язати решту полонених. Та кремаски з міланцями, розлютовані смертю своїх товаришів, захопили алеманських і лодійських бранців, завели їх у місто, вивели на бастіони і з холодним серцем повбивали на очах у Фрідріха. Тоді він звелів привести під мури двох бранців-кремасків і там же вчинив над ними суд як над розбійниками й кривоприсяжцями, рокуючи їх на смерть. Кремаски переказали Фрідріхові, що якщо він повісить їхніх товаришів, вони повісять тих його людей, які ще були у них заложниками, але Фрідріх відповів, що хай тільки спробують, і повісив обох бранців. У відповідь кремаски coram populo[86] повісили всіх своїх заложників. Фрідріх, який уже геть втратив голову, звелів тоді вивести всіх кремасків, яких ще тримав у полоні, поставити перед містом цілий ліс шибениць і збирався повісити їх усіх. Єпископи з абатами поквапилися на покутне місце, благаючи, щоб він не змагався у злобі зі своїми ворогами, бо має бути джерелом милосердя. Фрідріха зворушило це втручання, але він не міг уже відступитися від свого наміру, тому вирішив стратити принаймні дев'ятеро з тих нещасних.

Почувши про все це, Бавдоліно заплакав. Не тільки тому, що був від природи людиною мирною, але й через думку про те, що його улюблений названий батько заплямував себе такими злочинами, і це переконало його зоставатися в Парижі і вчитися далі, а також дещо невиразним чином вселило в нього неусвідомлену думку, що в такому разі він не винен у тому, що кохає імператрицю. Він знову взявся писати щораз палкіші листи й відповіді на них, які взяли б за серце навіть пустельника. Та цього разу він не показав своїм друзям нічого.

Але він далі почувався винним і тому хотів зробити щось на славу свого велителя. Оттон залишив йому священний заповіт — вивести особу Пресвітера Йоана з пітьми поголосок. І от Бавдоліно вирішив віддатися пошукам цього незнаного, але — Оттон свідок — безперечно славетного Пресвітера.

Закінчивши курси трівіюму і квадрівіюму, а отже опанувавши мистецтво диспуту, Бавдоліно з Абдулом передовсім замислились: а чи існує справді той Пресвітер Йоан? Але почали вони над цим замислюватися, перебуваючи в стані, який Бавдолінові описувати Никиті не дуже хотілося.

Після від'їзду Поета Абдул став мешкати з Бавдоліном. Якось увечері Бавдоліно вернувся додому і побачив, що Абдул співає на самоті одну зі своїх найкращих пісень, у якій мріє стріти свою далеку принцесу, але раптом, уже бачачи її цілком близько, він немов починає відступати назад. Бавдоліно не розумів, чи то музика так вчинила, а чи слова, але образ Беатриси, який одразу явився йому, поки він слухав цієї пісні, став тікати від його погляду, розчиняючись у ніщоті. Абдул співав, і ще ніколи спів його не лунав так спокусливо.

Скінчивши співати, Абдул упав геть знесилений. Бавдоліно злякався на мить, що він утратить тяму, й нахилився над ним, але Абдул зробив жест рукою, немов заспокоюючи його, і тихо засміявся — просто так, без жодної причини. Він сміявся, трусячись усім тілом. Бавдоліно подумав, що його лихоманить, та Абдул, далі сміючись, сказав йому, щоб той залишив його — він сам заспокоїться, бо добре знає, у чому тут річ. І врешті, під тиском Бавдолінових запитань, він вирішив звірити йому свою таємницю:

— Послухай, друже мій. Я спожив трохи зеленого меду, лише трішки. Я знаю, що це диявольська спокуса, але іноді мені це потрібне для співу. Послухай і не картай мене. Ще в дитинстві у Святій землі чув я чудовну й страхітливу історію. Розповідали, що неподалік від Антіохії є плем'я сарацинів, яке мешкає в гірському замку, приступному хіба що для орлів. Велителя їхнього звали Алоадин, і він вселяв величезний страх і сарацинським, і християнським правителям. Адже кажуть, буцім у серці його замку є сад, повний всіляких плодів і квітів, де течуть потоки вина, молока, меду і води, а навколо танцюють і співають дівчата незрівнянної вроди. Жили в цьому саду лише юнаки, які були викрадені за наказом Алоадина, і в тому місці втіх він призвичаював їх до самих насолод. Коли я чув, як дорослі пошепки розповідали про ці насолоди, то червонів від бентеги: дівчата ті були щедрі й готові задовольнити гостей, вони давали їм невимовне, хоч і, гадаю, виснажливе блаженство. І тому, звісно, той, хто потрапив туди, нізащо й ніколи не захоче звідти вийти.

— Ото добре вигадав той твій Алоадин, чи як там його звали, — усміхнувся Бавдоліно, проводячи мокрою ганчіркою по друговому чолі.

— Ти так гадаєш, — сказав Абдул, — бо не знаєш цілої історії. Одного чудового ранку один з цих юнаків прокидався у брудному дворі під палким сонцем, скований ланцюгами. Через кілька днів такої муки його приводили перед Алоадина, і юнак кидався йому в ноги, погрожуючи накласти на себе руки і благаючи повернути йому втіхи, без яких він уже не міг обійтися. Алоадин відкривав йому тоді, що він упав у немилість пророка і що зможе повернути собі його ласку, лише коли погодиться виконати великий подвиг. Він давав йому золотий кинджал і велів вирушити в дорогу, дістатися до двору певного володаря, який був його ворогом, і вбити його. Таким робом він може знову заслужити те, чого так прагне, і навіть якщо загине під час цієї вилазки, то вознесеться в Рай, де все точнісінько таке саме, як у місці, з якого його забрали, а навіть краще. Ось чому Алоадин мав таку величезну владу і тримав у страху всіх навколишніх володарів, чи то маврів, чи християн, бо посланці його були готові на будь-яку жертву.

— Тоді, — зауважив Бавдоліно, — краще вже якийсь з цих чудових паризьких шинків і його дівчата, доступні без жодної запоруки. Але який стосунок до тебе має ця історія?

— А такий стосунок, що коли я мав десять років, люди Алоадина викрали мене. І я жив серед них п'ять років.

— То в десять років ти насолоджувався всіма тими дівчатами, про яких розповідаєш? А тоді тебе послали когось убити? Абдуле, що ти таке мені розповідаєш? — стурбовано питав Бавдоліно.

— Я був замалий, щоб мене відразу долучили до тих блаженних юнаків, і мене приставили як служника до одного із замкових євнухів, які дбали про їхні втіхи. Але послухай-но, що я з'ясував. За тих п'ять років ніяких садів я не бачив, а юнаки цілий час сиділи рядком, сковані в тому дворі під палючим сонцем. Щоранку євнух брав з одної шафи срібні глечики, в яких була якась кваша, густа, наче мед, але зеленкуватої барви, підходив до кожного з бранців і годував їх цим місивом. Вони смакували його і починали розповідати собі самим та іншим про всі ті насолоди, про які йдеться в легенді. Розумієш, вони цілий день сиділи з розплющеними очима і блаженно усміхалися. Надвечір вони почували себе стомленими, починали сміятися, іноді тихо, а іноді й надміру голосно, а тоді засинали. І так я, поволі доросліючи, зрозумів, як обманює їх Алоадин: вони жили в оковах, гадаючи, що живуть у Раю, а щоб не втратити того блаженства, ставали знаряддям помсти в руках свого пана. Якщо вони неушкоджені верталися зі своїх вилазок, їх знову заковували в колоди, і вони знову починали бачити й чути те, що навіював їм зелений мед.

— А ти?

— А я якось вночі, коли всі спали, пробрався туди, де зберігалися срібні глеки із зеленим медом, і покуштував його. Та що там покуштував! Я проковтнув дві ложки і притьмом почав бачити дивовижні речі…

— Ти опинився у саду?

— Ні, вони, либонь, снили прои: ад, бо Алоадин розповідав їм про нього, коли їх привозили. Гадаю, зелений мед примушує бачити те, чого ти прагнеш у глибині свого серця. Я опинився в пустелі, точніше в оазі, і бачив, як надходить чудовий караван: верблюди, прикрашені китицями, і цілий гурт маврів у барвистих тюрбанах, які били в барабани і грали на кимвалах. А за ними, під балдахіном, який несло четверо велетнів, їхала Вона, моя принцеса. Не можу сказати тобі, яка вона була — вона була така… як би це сказати… осяйна, що я пригадую лиш те сяйво, ту сліпучу пишноту…

— Але яка вона була з обличчя, вродлива?

— Я не бачив її обличчя, воно було заслонене.

— Тоді в кого ти закохався?

— У неї, бо не бачив її. Розумієш, тут, у глибині мого серця, розлилася безконечна ніжність, млість, яка вже ніколи не розвіялася. Караван віддалявся в напрямі дюн, і я зрозумів, що видіння це більш ніколи до мене не повернеться; я казав собі, що мені треба бігти за цією з'явою, але над ранок я почав сміятися, гадаючи тоді, що від радості, але насправді то був наслідок впливу зеленого меду, знак, що сила його вигасає.