Бавдоліно - Сторінка 31

Фрідріх, який підкорив собі Тердону, Крему, а навіть Мілан — старі, загартовані у війнах міста, тепер не давав ради купі халуп, яка стала містом лише завдяки чудові, де мешкав усякий набрід, який бозна-звідки взявся, і невідомо було, чому цим людям так залежало на обороні цих бастіонів, хоч ще недавно вони про них і гадки не мали.

Раніше Бавдоліно намагався триматися здалека від усього цього, щоб не бачити, як вигублюють його краян, але тепер вирішив поїхати в ті місця, боячись, щоб його земляки не завдали імператорові кривди.

І ось перед ним простяглася рівнина, а на ній височіло місто, яке він бачив ще в зародку. Воно наїжилося штандартами з великим червоним хрестом на білому полі, немов мешканці нововиниклого міста хотіли підбадьорити себе, вимахуючи символами давнього шляхетства. Перед мурами грибами виростали тарани, балісти й катапульти, а між ними сунули три вежі, що їх тягнули коні, а ззаду штовхали люди — вони кишіли галасливими вояками, які вимахували зброєю в напрямі мурів, немов кажучи: "Тепер за діло візьмемось ми!"

Попри них гарцював на коні Поет з виглядом людини, яка дбає про те, щоб усе йшло як належить.

— Що то за біснуваті там, на вежах? — спитав Бавдоліно.

— Генуезькі арбалетники,[100] — відповів Поет, — найстрахітливіші штурмові загони при порядній облозі.

— Генуезці? — здивувався Бавдоліно. — Але ж вони допомагали будувати це місто!

Поет засміявся і сказав, що тільки за тих чотири чи п'ять місяців, відколи він приїхав сюди, не одне місто перекинулося у протилежний табір. У жовтні Тердона ще належала до табору ліги, але потім, побачивши, що Александрія аж занадто успішно протистоїть імператорові, тердонці запідозрили, що вона може стати занадто сильною, і багато хто з них тепер вимагає, щоб їхнє місто стало на бік Фрідріха. У часи підкорення Мілана Кремона була з імперією, кілька років тому перекинулась до ліги, а тепер з якихсь своїх таємничих причин провадила перемовини з імперцями.

— А як проходить облога?

— Погано. Або ті, що сидять за мурами, добре захищаються, або ми нездарно нападаємо. Як на мене, цього разу Фрідріх привів сюди кепських найманців. Зрадливий люд, готовий накивати п'ятами при перших же труднощах, а цієї зими багато хто з них дременув лише через холод, а вони ж фламандці, а не прибульці із земель hie sunt leones.[101] Та й військо мре, як мухи, від тисячі хвороб, і не думаю, що там, у місті, маються краще, бо в них, певно, уже скінчилися харчі.

Нарешті Бавдоліно з'явився перед імператором.

— Я приїхав, отче мій, — сказав він йому, — бо знаю ці місця й можу бути тобі корисний.

— Так, — відповів Барбаросса, — але ти знаєш і цей люд, і не захочеш завдати йому шкоди.

— А ти знаєш мене, і якщо не довіряєш моєму серцю, знай, що можеш довіряти моїм словам. Я не завдам шкоди своїм краянам, але тобі не брехатиму.

— Навпаки, ти мені брехатимеш, але і мені не завдаси шкоди. Брехатимеш, а я вдаватиму, що вірю тобі, бо ти брешеш завжди заради добра.

Він був грубий чоловік, пояснював Бавдоліно Никиті, але вмів бути також вельми проникливим.

— Розумієш мої тодішні почуття? Я не хотів, щоб він знищив місто, але я любив його і прагнув для нього слави.

— Тобі треба було лиш переконати себе, — мовив Никита, — що слава його засяє ще більше, якщо він пощадить місто.

— Хай благословить тебе Бог, мосьпане Никито, ти немов читаєш те, що було тоді в мене на серці. Саме ця думка крутилася мені в голові, коли я шастав між табором і мурами. Я домовився з Фрідріхом, що мені, ясна річ, треба зв'язатися з тутешніми людьми, стати чимось на кшталт посла, але далеко не всі це розуміли, і я не міг діяти відкрито, не викликаючи підозр. При дворі були люди, які заздрили моїй близькості з імператором, приміром, єпископ Шпаєрський і такий собі граф Дітпольд, на прізвисько Єпископеса — не виключено, що прізвисько це дали йому лише тому, що він мав біляве волосся й рум'яне обличчя, мов дівчина. Може, у нього й не було нічого з єпископом, бо ж він увесь час говорив про свою Теклю, яку залишив десь там, на півночі. Хто його знає… Він був красень, але, на щастя, також дурень. Саме вони посилали за мною своїх шпигів, навіть на полі бою, і доносили імператорові, що попередньої ночі бачили, як я скачу на коні в напрямі мурів і розмовляю з мешканцями міста. На щастя, імператор казав їм іти до дідька, бо знав, що під мури я їжджу вдень, а не вночі.

Одне слово, Бавдоліно бував і під мурами, і за мурами. За першим разом було це нелегко, бо, під'їхавши кроком до брами, він почув, як свиснув камінь — знак, що в місті почали ощадніше використовувати стріли і вживати пращі, які ще з часів царя Давида показали себе як ефективна і недорога зброя. Він взявся гукати чистою фраскетською говіркою, вимахуючи неозброєними руками, і Тротті, на щастя, впізнав його.

— Бавдоліно, — гукнув йому Тротті згори, — що, пристаєш до нас?

— Не блазнюй, Тротті, ти ж знаєш, що я по іншому боці. Але, звісно, я не прийшов сюди з лихими намірами. Кажи впустити мене, я хочу привітатися з батьком. Присягаюсь Богородицею, що й слова не скажу про те, що тут побачу.

— Я вірю тобі. Відчиніть браму, гей ви там, ви зрозуміли, чи вам позакладало? Це друг. Майже друг. Я маю на увазі — це їхній, але з наших, чи пак наш, але з ними, одне слово — відчиняйте цю браму, інакше я вам зуби повибиваю!

— Гаразд, гаразд, — сказали вояки, витріщивши очі, — тут і так годі второпати, хто по той бік, а хто — по цей, он вчора вийшов звідси один, по одягу здавалось, ніби павієць…

— Помовч, поганцю, — крикнув Тротті.

— Хо-хо, — підсміювався Бавдоліно, входячи, — то ви посилаєте вивідачів у наш табір… Не хвилюйся, я сказав, що нічого не бачу і не чую…

І ось на площі під мурами Бавдоліно біля колодязя знов обнімає Ґальявда — такого ж жвавого і сухорлявого, ще бадьорішого через голоднечу; а ось біля церкви Бавдоліно знову зустрічається з Ґіні та Скаккабароцці; ось Бавдоліно питає в шинку про Скварчафікі, а присутні плачуть і кажуть йому, що Генуезький дротик влучив йому в горло якраз при останньому наступі, Бавдоліно теж плаче — війна ніколи не була йому до вподоби, а тепер подобалась дедалі менше — і потерпає за старого батька; ось на гарній, широкій і залитій березневим сонцем головній площі Бавдоліно бачить, як діти носять міхи з водою у вартівні і корзини з камінням на допомогу обороні, і тішиться нескореним духом, що його виявляють усі городяни; а ось Бавдоліно чудується, хто всі ці люди, які зійшлися в Александрію, мов на весілля, а друзі кажуть йому, що в цьому вся біда, бо від страху перед імперським військом сюди насунули втікачі з усіх навколишніх сіл, і в місті побільшало робочих рук, але побільшало й ротів, які треба годувати; ось Бавдоліно милується новим собором, не дуже великим, але добротним, примовляючи: овва, та ж тут є навіть тимпан з якимсь курдуплем на троні, а всі навколо загуділи: ага-ага, немов кажучи — бачиш, на що ми здатні, тільки, дурню, ніякий то не курдупель, а Наш Господь, може він трохи не вдався, але якби Фрідріх прийшов сюди місяць пізніше, ти б побачив тут цілий Страшний суд зі старшими Апокаліпси; ось Бавдоліно просить хоча б склянку доброго вина, і всі дивляться на нього, немов він прибув з імперського стану, бо ж зрозуміло, що вина, доброго чи поганого, нема тут уже ані краплини, бо то перша річ, яку дають пораненим, щоб підтримати їх на силі, і кревним загиблих, щоб полегшити їх горе; а ось Бавдоліно бачить навколо себе виснажені обличчя й питає, скільки вони ще можуть витримати, а вони лиш очі зводять до неба, мовляв, усе в руках Господа; ось Бавдоліно зустрічається з Ансельмом Цілителем, який командує загоном зі ста п'ятдесяти п'ячентійських піхотинців, що поспішили на допомогу Новому Місту, і Бавдоліна тішить цей чудовий доказ солідарності, а друзі його Гваско, Тротті, Бойді та Оберто з Форо кажуть, що Ансельм цей вміє воювати, але п'ячентійці єдині прийшли на допомогу: ліга спонукала нас збудувати місто, а тепер їй на нас начхати, італійські міста здатні лиш голови дурити, коли ми витримаємо цю облогу, то більше не будемо нікому нічого винні, хай самі собі зводять порахунки з імператором, і квит.

— А як то сталося, що ґенуезці тепер проти вас — вони ж допомагали вам будуватися, давали дзвінку монету?

— Не думай, ґенуезці вміють дбати про свої справи, тепер вони з імператором, бо так їм вигідно, вони ж знають, що коли місто вже стоїть, то воно не може просто так зникнути, навіть якщо його повністю зруйнують — згадай-но, як було з Лоді чи з Міланом. Потім вони почекають, що буде далі, бо навіть якщо від міста зостануться одні руїни, цього все одно досить, щоб контролювати торгові шляхи. Вони, може, навіть дадуть гроші на відбудову того, що самі допомогли зруйнувати, — циркулює тут немалий гріш, і заправляють усім завжди вони.

— Бавдоліно, — казав йому Пні, — ти тільки-но приїхав і не бачив, як вони атакували нас у жовтні та й в останні тижні. Вони вміють воювати, і не тільки Генуезькі арбалетники, але й ті біловусі богемці: коли вони приставляють драбину до мурів, то намучишся, поки скинеш їх звідти… Мені, правда, здається, що їхніх загинуло більше, ніж наших, бо хоч вони мають тарани й довбні, але каміння сипалося на їхні голови без ліку. Але загалом становище важке, мусимо тугіше затягнути пасок.

— Нам дали знати, — сказав Тротті, — що війська ліги вирушили в похід і хочуть ударити імператорові в спину. Ти щось про це знаєш?

— Ми теж чули про це, і саме тому Фрідріх хоче, щоб ви здалися ще до того. А ви… — і махнув рукою, — вам не хочеться послати все це до дідька, ви навіть про це не думаєте, чи як?

— Ато! Такі ми вже тут запеклі впертюхи.

І так було кілька тижнів — після кожної сутички Бавдоліно йшов до своїх, насамперед, щоб подивитися, хто загинув (і Паніцца також? ще й Паніцца — який гарний був хлопець), і вертався, щоб сказати Фрідріхові, що про здачу міста не може бути й мови. Фрідріх більше не лаявся, а тільки приказував: "Що я можу тут вдіяти?" Було ясно, що він уже шкодує, що встряв у цю халепу: військо йому розбігалося, селяни ховали зерно й худобу в хащах або, ще гірше, у болотах, неможливо було потикнутися ні на північ, ні на схід, щоб не наштовхнутися на якийсь авангард ліги, — одне слово, річ не в тім, що ці селюки воюють краще, ніж кремаски, але коли не щастить, то не щастить.