Белимелець - Сторінка 4

Бувай здоровий,— сказав Найден і, закинувши палицю з торбою на плече, вже був рушив.

Бідний вівчар, очевидно, таки не відчув погрози, що крилася в словах Недю. Це розсердило чорбаджі, бо йому хотілося, щоб Найден зрозумів його й переказав Славчо справжній зміст відповіді.

І Недю роздратовано гукнув вівчареві:

— Скотино! Ти нічого не зрозумів!

Найден здивовано мовчав.

— Скажи тому каторжному зарізяці, хай обов'язково приходить до мене на Іллю. Я пригощу не тільки його самого з усією ватагою. Я й усіх круків з околиці пригощу його м'ясом. А голову його насаджу он там на кілок у тині — птахів лякати.

Найден злякано витріщився на нього:

— Не кажи такого, чорбаджі!.. Біду накличеш на свою голову.

— Може, й ти з ним заодно, собако? — крикнув Недю.

— Боронь боже!

— Тоді забирайся геть! — нетямлячись від люті, вигукнув Недю.

— Прощавай, чорбаджі.

Найден повернувся до нього спиною і зник у пітьмі.

Найден проминув дві вулиці, звернув на третю й постукав у чиїсь ворота. Було темно, хоч в око стрель, навколо — ні душі.

У дворі загавкали дві вівчарки й кинулись на ворота, ладні їх роздерти. Але відразу затихли. Інстинкт підказав їм, що стукає свій.

І справді, Найден стояв перед своїми ворітьми, і собаки були його.

Відчинило йому дівча.

Найден пішов до хати — одне з вікон, заліплене папером, світилося.

У хаті на нього чекало четверо селян — усі сиділи, прихиливши до плеча рушниці. Один із них вирізнявся велетенським зростом і атлетичною статурою. Його широкі плоскі плечі підкреслювали міць могутніх грудей. Було видно, що природні стихії — лютий холод, вітер і спека — наклали свій відбиток на його засмагле, аж чорне лице. Під тонкими, вигнутими бровами, що зовсім не гармонували з грубо витесаним обличчям і величезним тілом, яскраво, але спокійно горіли очі.

Троє інших не відзначались такими могутніми поставами, проте обличчя в них були так само обвітрені, і очі їхні теж блищали, тільки жвавіше. Лише один із них відрізнявся від усіх тим, що не мав ні бороди, ні вусів.

Дивно було те, що той безбородий відставив набік рушницю й замість неї пригортав до грудей дитину. Тому він більше скидався на матір, ніж на розбійника.

Як читач уже здогадався, мова піде про частину ватаги Славчо, до якої належала й Велкана. Велетень — то сам Славчо, а інші два — белимельці.

Разом з Найденом розбійників стало п'ятеро, бо вів був їхнім таємним помічником.

Всі втупилась у нього.

— Ну що, Найдене? — спитав Славно.

— Не хоче.

— Не хоче?

— Сучий син! — вилаявся Найден, жбурнувши торбу.

— Ти розкажи все по порядку,— звелів ватаг.

Найден переповів розмову з Недю.

— То він погрожував насадити мою голову на кілок свого тину?

Найден підтвердив.

— А де він тепер?

— Удома.

— Велкано, облиш Владка, всі йдемо! — наказав Славно.

Та видно, всі здогадалися наперед про рішення Славно і, погодившись із ним, були вже готові йти за ватагом.

Велкана облишила сина.

Владко скривився:

— Мамо, мамо!

— Почекай тут, дитинко, мама зараз повернеться. Ми тільки сходимо в гості до одного чорбаджі,— сказала Велкана, закидаючи за плече поверх короткої суконної бурки рушницю.

Але Владко не переставав схлипувати. Тоді вона нахилилась до нього, поцілувала кілька разів у голову й вийшла надвір, де на неї вже чекали товариші. Тут вони коротко порадились.

— Заскочимо до нього з боку Стаменових, чи як, Найдене? — запитав Славно у вівчаря, який тепер теж був з рушницею.

— Від Стаменових виліземо на огорожу і по груші спустимось до нього у двір.

— Ти підеш перший.

— Так, я піду перший, собаки мене знають, я їх приманю...

—Жінку його й дітей не чіпати.

— Тільки його.

— А що з ним зробимо?

— Може, прикінчимо?

— Ні, це не годиться.

— Залиште його мені,— владно сказав Славно.

Пошептавшись у темряві ще трохи, вони рушили.

Попереду йшов Славно, поряд з ним — Велкана, решта — за ними.

У сонному небі тихо блимали зірки. Вся природа вже поринула в глибокий сон. Темні крони горіхів та інших дерев здіймались довкола, як мовчазні таємничі чудовиська. Вулиця здавалася ще пустельнішою. Тільки кроки п'ятьох порушували тишу.

За десять хвилин ватага зупинилася під огорожею Недю. Найден став на плечі товариша й спритно перескочив у двір.

Уранці все село сколихнула новина, що розбійники повели в ліс чорбаджі Недю. Витягли з постелі й повели!

Ніхто не сумнівався, що це справа рук Славчо.

Люди щиро, від усього серця раділи, що Славчо звільнив їх від того сільського глитая.

Тільки що ж тепер буде? Що, коли знову налетять жандарми, знову почнуть допитувати, катувати й перевернуть усе догори дном?

Сум'яття і страх зростали в Белимелі з кожною годиною і стали майже нестерпні, коли селяни остаточно переконалися, що сам Славчо, а не хто інший, був у селі зі своєю ватагою.

За селом, на березі Огости, знайшли зсунутий з місця великий камінь; біля нього виявилася свіжа чималенька яма, а на виритій землі валялися білі меджидії й декілька лір[6].

Отже, тут було закопано видинську скарбницю, і минулої ночі Славчо викопав її!

З дому Недю розлягався нестямний лемент його рідних.

Але тільки там і плакали. А по всьому селу зникнення Недю викликало живу радість.

— Коли вже він потрапив до рук Славчо — живим не вирветься,— казали селяни.

—— Ну й нехай, так йому й треба! Давно просився!

— Дай боже сили таким молодцям, як Славчо! Що задумав — те й зробить. Таки ж і молодчага!

Інші додавали:

— Та Недю такий звір, що й туркові далеко! Краще хай Славчо одного його порішить, ніж десятьох турків...

Ці та інші подібні вияви зловтіхи не віщували нічого доброго для чорбаджі Недю.

Минуло чимало часу, а про Недю нічого не було чути.

Сільський староста повідомив властям у Берковиці про зникнення Недю; знову прибули жандарми, допитували, робили обшуки, нишпорили по околицях, але ніяких слідів Недю не знайшли.

Нарешті власті махнули рукою й припинили розшуки.

— Не варто морочитись з-за якогось там шолудивого гяура,— вирішили вони.

На Петра в Белимелі, як завжди, влаштували хоро[7].

Строката вервечка дівчат і молодиць, юнаків і холостяків, святково вбраних і заквітчаних, звивалась на просторій площі перед домом Недю. Вигравали дві волинки, і веселощам белимельської молоді не було меж.

Багато селян зібралося всередині кола і побіля нього — подивитися на розпашілих від танцю радісних дівчат.

А в синьому небі весело сяяло сонце й заливало природу, як навесні, благодатним промінням, викликаючи радісний трепет у всьому, що здатне відчувати, бачити й розуміти його. Високі вершини Стара-Планини, то занурені в небесну блакить, то увінчані сріблясто-ватяними хмарами, різко вимальовували на небокраї свій величний профіль. По верхів'ях і схилах гір під лагідним промінням цього чудового осіннього сонця ніжились уже вигорілі, оголені полонини. Ближче, біля підніжжя Балкани, виднілися темно-зелені пасма горбів і невисоких хребтів, укритих густими грабовими лісами, що яскраво поблискували на сонці. їх огортала таємнича ефірнопрозора мла, надаючи їм чарівливості якоїсь туманної картини. З півночі на село мовчазно, навіть можна сказати, тужно світили голими схилами горби й пустельні пригірки — ні шуму, ні затінку бодай ріденького лісочка; немов позбавлені спадку, заздрісно дивилися вони на розкішне вбрання інших. Лише якась миршава отара ледь помітно повзла по них, більше схожа на розсип каміння, ніж на овець.

А велике хоро перед домом чорбаджі Недю рухалося дедалі жвавіше, веселіше і п'янкіше. Волинки примовкли, і танок тривав під ритм пісні. Пісню співали дружно й захоплено всі дівчата, бо була вона нова і всі розуміли її зміст, усім вона припала до серця. Так, пісня була нова. Ось вона:

Ой, на Юра спозарану

Встала молода Велкана

Двір широкий підмітала,

На гори сині поглядала,

Підмітала та й співала:

— Чи хто чув, чи бачив диво:

Йде дівчина-воєвода,

За нею хлопці-молодці,

Сімдесят дужих звитяжців,

Сімдесят та ще й сім разом!

Приводить Велкана молодців

У ліс густий та зелений,

Під бук високий, зелений,

Де б'є джерело студене.

І каже до Славчо Велкана:

— Мій вірний прапороносцю,

Щось я тебе запитаю,

Ти ж мені правду повідай:

Сердиті на мене хлоп'ята,

А за що — мені не кажуть,—

Славчо до неї промовив:

— Гей, молодице Велкано!

Щиру повідаю правду,

Бо нащо неправду казав би?

Ось що скажу я, послухай.

Хлопці про тебе, Велкано,

Так поміж себе говорять:

"Жінка — хіба воєвода?

Де вже на шаблях їй битись,

Голови вражі стинати?

Жінці не бути над нами!" —

Сказала йому Велкана:

— Мій вірний прапороносцю!

Он бачиш глибоку яму?

Сидить у тій ямі Недю,

Недю, глитай скажений,

Отой душогуб проклятий.

Сім років уже минуло,

Як Недю живе в тій ямі,

Ланцями тяжкими окутий.

Веди-но, Славчо, до мене

Глитая проклятущого,

Душогуба скаженого.

Нехай побачать хлоп'ята,

Чи вміє твоя Велкана

Голови вражі стинати,

За воєводу вам бути...

Раптом пісня урвалася; щось викликало замішання в хоро, і воно збилося з ритму. Всі звернули погляди на середину вервечки, де її щойно розімкнули, стаючи до танцю, сім чи вісім нових танцюристів. Це також були селяни, але серед них виділявся якийсь велетень, а поряд з ним безвусий молодик.

— Славчо! — сколихнувся натовп.

— Велкана! — зашепотіли повсюди.

— І ватага тут! — загукали в різних кінцях.

Хоро відразу спинилось, проте не розпалося. Жоден чоловік, жодна дівчина не відважились першими вийти з нього.

Але розгубленість тривала лише якусь мить.

Зненацька хоро знову гойднулось, і знову полилася пісня — полинула до своєї кривавої розв'язки.

До дівочих голосів долучився і дзвінкий голос Велкани. Він відрізнявся від усіх інших своєю силою.

І хоро знову весело загойдалося, захмеляючи нестримним ритмом.

Тепер погляди селян, мов зачаровані, були прикуті до легендарної ватаги. Усіх неймовірно дивував не пожіночому суворий, ба навіть жорстокий вигляд Велканиного обличчя. У чоловічому одязі, на поясі довгий ятаган з рукояттю слонової кості і дві кобури з пістолями — вона була геть невпізнанна.

— Ти ба, яка красуня стала в цьому вбранні,— казали селяни.

А дівчата? А молодиці? У цю хвилину не було серед них такої, яка б не заздрила Велкані й не прагнула в душі опинитися на її місці.

Хоро нарешті скінчилося, бо танцюристи аж із ніг падали від утоми.

Усі збіглись до Славчо й Велкани.