Бетономішалка - Сторінка 4

- Рей Бредбері -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ми розуміємо, як вам незатишно на вашому маленькому холодному Марсі, як ви заздрите, що в нас такі міста.

– Наша цивілізація набагато давніша за вашу...

– Джо, прошу тебе, не перепиняй мене, не засмучуй. Дай мені викласти свою теорію, а потім балакай собі, скільки влізе. Так ось, вам там було дуже нудно, і ви прилетіли сюди побачити наші міста й наших жінок і все таке,— що ж, ласкаво просимо, адже ви наші брати, ви теж звичайнісінькі люди. До речі кажучи, Роско, є ще одна дрібниця: на цьому вашому вторгненні можна добряче заробити. Скажімо, я задумав цей фільм – він принесе нам мільярд чистого прибутку, не менше. Через тиждень ми випустимо ляльку-марсіанку по тридцять монет за штуку. Це теж мільйонні прибутки. І в мене є контракт на марсіанську гру, вона піде по п'ять монет. І ще можна дещо придумати.

– Он воно що, – мовив Еттіл і відсунувся. [267]

– А ще, ясна річ, вигідний новий ринок. Ми вам дамо все, що ви захочете, – і засіб для видалення волосся, і жуйку-гумку, і ваксу — все.

– Стривайте. Ще одне запитання.

– Давай.

– Як ваше ім'я? Що означає оце Ер Ер?

– Річард Роберт. Еттіл глянув на стелю.

– А вас часом, бува, хтось не назива, ну, просто так – Рік?

– Як ти здогадався, Маку? Звісно, Рік.

Еттіл полегшено зітхнув, а тоді почав нестримно сміятися. Показав на Ван Пленка пальцем:

– Отже, ви Рік? Рік! Отже, ви і є Рік!

– А що тут смішного, синку? Розтлумач татові!

– Ви не зрозумієте... так, пригадав один жарт... – Сльози проступили на очах Еттіла, він задихався від сміху, стукотів кулаком по столу. – Отже, ви Рік! Ну п ну! Ніколи б не подумав! Ані величезних м'язів, ані випнутого підборіддя, ані рушниці. Лише натоптаний грішми гаманець, смарагдовий перстень та жирне черево!

– Гей, пильнуй слів! Я, може, й не Анол-лон, але...

– Вашу руку, Ріку! Я давно хотів познайомитися з вами. Ви – той самий чоловік, який завоює Марс, адже ви маєте машинки для коктейлів, і супінатори, і покерні фішки, і нагайки, і шкіряні чоботи, і картаті кепки, і ром.

– Я всього-на-всього скромний ділок, – мо-ішв Ван Пленк, опустивши оченята додолу. – Я роблю свою роботу й дістаю трохи від загального пирога. Але я вже сказав, Морте: мені давно їїи дає спокою одна думка – на Марсі [268] слід продавати іграшки дядечка Уїггілі й комікси Діка Трейсі – це ж там новина! Велетенський ринок збуту. Адже там і чути не чули про політичні карикатури, чи не так? 'Гак! Отже, ми закидаємо вас усіляким добром. Марсіани просто битимуться, аби вхопити наш товар, кажу тобі, синку, битимуться! Ще б пак – парфуми, сукні з Парижа, модні комбінезони, га? І чудові нові черевики...

– Ми не носимо черевиків.

– Що я чую? – Ер Ер підвів очі до стелі. – На Марсі живуть репані селюки? Послухай, Джо, ми за це візьмемося. Ми всіх присоромимо, вони будуть узуватися. А тоді й вакса знадобиться!

– А-а...

Ван Пленк поплескав Еттіла по плечу.

– Отже, домовились? Ти – технічний директор фільму, еге ж? Попервах матимеш дві сотні на тиждень, а згодом – усі п'ять. Що скажеш?

– Мене нудить, – вимовив Еттіл. Від коктейлю він аж посинів.

– О, вибачай. Я не думав, що тебе так розвезе. Ходімо на свіже повітря.

Надворі Еттілові полегшало.

– То це ось чому нас так зустріла Земля? — запитав він, похитуючись.

– Ясна річ, синку. У нас на Землі ніхто не відмовиться заробити – дай тільки нагоду. Покупець завжди правий. Ти не ображайся на мене. Завтра о дев'ятій ранку приїжджай у Голлівуд на студію. Тобі покажуть твій кабінет. А я приїду об одинадцятій, зустрінемось. Дивись, не запізнюйся, рівно о дев'ятій! У нас тут порядок суворий.

– А чому? [269]

– Дивак ти, Галлахере! Але ти мені подобаєшся. На добраніч. Щасливого вторгнення!

Автомобіль поїхав.

Еттіл, розгублено блимаючи, дивився йому вслід. Далі витер чоло долонею й повільно пішов вулицею до стоянки ракет.

– Що ж тепер робити? – вголос запитав він самого себе.

Ракети німо виблискували в місячному світлі. З міста долинав притлумлений віддаллю гул – там вирували веселощі. У похідному лазареті – переполох: з одним молодим марсіанином стався важкий нервовий приступ. З криків хворого можна було второпати, що він надто багато всього надивився, надто багато випив, надто багато наслухався пісень з червоно-жовтих скриньок у тих місцях, де п'ють, там де його доганяла поміж незліченних столиків якась величезна, мов слониха, жінка. Він раз у раз бурмотів.

– Нема чим дихати... заманили, роздушили...

Схлипування поволі затихло. Еттіл вийшов із тіні й попростував через широку дорогу до міжпланетних кораблів. Удалині – він бачив – покотом лежали п'яні вартові. Він прислухався. З величезного міста долинали віддалені звуки музики, автомобільні гудки, виття сирен. А йому вчувалися ще й інші звуки: притлумлене хурчання машинок, що мелють солод, готують напій, від якого воїни погладшають, стануть ледачими, втратять пам'ять; у печерах кінотеатрів наркотичні голоси заколисують марсіан, навіюють міцний сон, від нього вже ніколи не проснешся, так і спатимеш, ходячи.

Мине лише рік – а скільки марсіан помруть [270] від цирозу печінки, від ниркових захворювань, від високого кров'яного тиску? Скільки накладуть на себе руки?

Еттіл зупинився серед пустельної дороги. За два квартали з-за рогу вигулькнула машина й помчала просто на нього.

У нього був вибір: залишитися на Землі, піти працювати на кіностудію консультантом, щоранку хвилина в хвилину приходити на роботу, підтакувати в усьому постановникові: еге ж, мовляв, на Марсі була кривава різанина; так, мовляв, наші жінки — високі білявки; авжеж, у нас є різні племена зі своїми танцями й жертвоприношеннями, так, так, так. А можна зараз піти, залізти в ракету й самому полетіти на Марс.

– А що буде через рік? – уголос проказав він.

На Марсі відкриють Нічний клуб Блакитного каналу. І Казино Стародавнього міста. Так, у самому серці справжнього стародавнього марсіанського міста влаштують картярський дім! І в усіх старовинних містах палатимуть, метушитимуться неонові вогні реклам, на могилах предків влаштовуватимуть веселі гулянки – все буде, буде!

Але ще не зараз. За кілька днів він буде вдома. Тілла й син чекають його, і можна на-останок ще кілька років пожити спокійно – дихати свіжим вітром, сидіти з дружиною на березі каналу й читати свої славні, улюблені книжки, пригублювати неміцне питво з тонким букетом, розмовляти, – одне слово, мирно прожити той короткий відтинок часу, який ще залишиться їм, поки з неба не впаде неоновий безум.

А тоді, може, вони з Тіллою знайдуть ііритулок [271] досі, у синіх горах і переховуватимуться там рік чи два, поки й туди прийдуть туристи п почнуть клацати фотоапаратами та галасувати – ах, якиіі чудовий краєвид!

Він уже добре знав, що скаже Тіллі:

– Війна – жахлива річ, але мир іноді може бути куди жахливішиіі.

Він стояв посеред пустельної дороги.

Озирнувся і, зовсім не здивувавшись, побачив: просто на нього мчить машина, а в ній повно галасливих підлітків. Ці хлопчики й дівчатка, не старші шістнадцяти років, женуть відкриту машину так, що її кидає з боку в бік. Вони показують на нього пальцями й верещать. Двигун реве дедалі голосніше. Швидкість – шістдесят миль на годину.

Еттіл кинувся втікати. Машина наздоганяла його.

"Так, так,-– стомлено думав він,-як дивно, як сумно... гуркіт... достоту бетономішалка".