Без догмата - Сторінка 18

Проте я помітив, що навіть під час нападів роздратування він боїться Лаури й мене. Хтозна, чи не починається в цього напівбожевільного манія переслідування, чи не терзав його підозра, що ми хочемо вбити його або втопити? Взагалі стосунки з Девісом — для мене одна з найпохмуріших сторін моєї ролі. Я сказав "одна", бо добре розумію, що е ще багато інших. Не був би я самим собою, якби не усвідомлював, що не тільки духовно спустошуюсь, але швидко й помітно розпускаюсь в обіймах цієї жінки. Важко навіть сказати, скільки огиди до себе, гіркоти й каяття викликала в мене спочатку думка про те, що я так швидко після смерті батька поринув у цей вир чуттєвих утіх. Цим обурювались і моє сумління, і властива мені душевна вразливість. Мені було так прикро, що я не міг про це писати. Сьогодні я збайдужів до всього цього. Іноді знову дорікаю собі, думаю про це, але насправді вже не відчуваю докорів сумління.

Про Анельку намагаюся забути, бо згадка про неї мучить мене, а точніше тому, що не можу дати собі ради, коли починаю пригадувати цей плошовський епізод з мого життя. Іноді мені здається, що я її не вартий, а іноді — що я поводився як віслюк і просто зіграв смішну роль в історії з дівчиною, яка нічим не відрізняється від дюжини інших. Це зачіпав мов самолюбство, тому я відчуваю якусь досаду на Анельку. А буває й так, що я мучусь, усвідомлюючи свою провину перед Анелькою, а через голину ця провина вдається мені дріб'язковою й дитячою. Одне слово, я не подобаюся собі таким, яким був у Плотові, й не мирюся з таким, яким став тепер. Певною мірою я перестав відчувати різницю між добром і злом, більше того, я стаю байдужим і до зла, і до добра. Це наслідок якоїсь душевної апатії; але, з другого боку, ця апатія мене рятує, бо, змучений внутрішнім розладом, я чую її голос: "Припустімо, що ти гірший, ніж був, — то й що з того? Чи варто тобі з будь-якого приводу страждати?"

Крім того, я помічаю в собі ще одну зміну. Поступово я призвичаївся навіть до того, що спершу так зачіпало моє почуття честі,— і тепер уже досить холоднокровно б'ю лежачого. Ось уже кілька днів я помічаю, що дозволяю собі робити тисячу речей, на які ніколи не осмілився б, якби Девіс фізично й розумово був не таким немічним Лазарем, а чоловіком, здатним захищати свою честь і власність. Ми з Лаурою вже не завдаємо собі клопоту поїздками на море… Я ніколи не припускав, що моя делікатність може так притупитися. Правда, я легко міг би сказати собі: "Яке мені діло до цього жалюгідного левантинця?", але, їй-богу, я часто не можу позбутися думки, що моя чорнокоса богиня з бровами Юнони зовсім не Юнона, а Цірцея, яка своїм дотиком обертає людей — як би це найточніше сказати в дусі грецької міфології? — на вихованців Евмея.

А коли я запитую себе: "В чому ж тут річ?" — відповідь рівнозначна банкрутству моїх багатьох колишніх поглядів. Отож наше кохання — це просто взаємний потяг плоті, а не душ. Та весь час я думаю про те, що сучасна людина не може цим задовольнитись. Ми з Лаурою були подібні лише до богів і тварин, але ніколи — до людей. Власне кажучи, наші почуття навіть не можна назвати коханням, бо ми одне для одного тільки бажані, а зовсім не дорогі люди. Якби Лаура була іншою і я був іншим, ми могли б бути стократ щасливішими, й мені зараз не здавалося б, що моє місце серед Евмеєвих свиней. Я розумію, що кохання, яке хоче бути тільки духовним, зостанеться лише тінню; проте, зовсім позбавлене духовності, воно перетворюється на паскудство. Інша справа, що люди, яких доторкнулась чарівна паличка Цірцеї, можуть знаходити задоволення в цьому паскудстві.

Як дивно й сумно мені, людині з душею елліна, писати такі речі! Але я починаю скептично ставитись до моєї Еллади; починаю сумніватися, чи можна жити давно застарілими формами життя, а тому що я завжди щирий, то й пишу те, що думаю.

30 квітня

Учора, мов сніг на голову, звалився на мене тітчин лист. Його переслали мені з Рима. Він датований два тижні тому, не розумію, чому так довго його тримали в Каза Озоріа. Тітка певна, що я був на Корфі, але вирішила, що, мабуть, уже повернувся звідти, й пише мені таке.

"З великим нетерпінням і занепокоєнням чекаємо звісток від тебе. Я, стара, вже міцно вросла в землю, і ніякий вітер не може похитнути мене, але на Анельку аж шкода дивитись. Вона, напевно, чекала від тебе листа з Відня чи з Рима і, не одержавши його, почала непокоїтись. Потім, як ти знаєш, помер твій батько. Я навмисне казала при Анельці, що тепер ти не можеш ні про що інше думати, як про своє горе, та мине кілька тижнів, ти підбадьоришся й повернешся до діяльного життя. Ми з Анелькою ніби й не говоримо відверто, однак добре розуміємо одна одну. І я бачила, що вона зовсім заспокоїлась. Проте, коли минув місяць, а ти не дав навіть знати про себе, вона знову почала тривожитись, головним чином про твоє здоров'я, але, напевно, її непокоїло й те, що ти про нас забув. Я теж турбувалась і кілька разів писала на Корфу до вимоги, як ми з тобою домовились. Не отримавши ніякої відповіді, про всяк випадок посилаю тобі листа в Рим, бо думка, що ти, може, хворий, отруює нам життя. Напиши нам хоч кілька слів, а передусім підбадьорся, мій любий Леоне, й візьми себе в руки. Буду з тобою відвертою. Анелька страждає ще й тому, що хтось тут наговорив її матері, немовби ти всім відомий як баламут. Уяви собі моє обурення! Целіна у відчаї розповіла про це дочці, тепер в однієї весь час мігрень, а друга, бідолашна, зблідла, схудла й змінилась так, що шкода на неї дивитись. А яка ж вона славна й добра, мов ангел! Прикидається веселою, щоб не тривожити матері, та я добре бачу, що з нею діється, і моє серце крається. Любий мій хлопчику, я не говорила про це з тобою в Римі, шануючи твоє горе, але таке нещастя, як смерть близьких, це воля божа, з нею треба змиритися й не занепадати духом. Написав би ти нам хоч слово, яке заспокоїло б нас. Зжалься над дівчиною. Не буду приховувати від тебе: найбільше моє бажання, щоб після закінчення твоєї жалоби, хоча б за рік чи за два, ви могли одружитися, бо, по-моєму, Анелька — це справжній скарб. Та навіть якщо все складеться інакше, було б краще, щоб ти якось дав нам це зрозуміти. Ти знаєш, я ніколи не перебільшую, і якщо пишу тобі про це, то тільки тому, що дуже потерпаю за Анельчине здоров'я. До того ж ти повинен знати, що йдеться про її майбутнє. Кроміцький все частіше буває в нас і, звичайно, має якісь серйозні наміри. Я хотіла було без довгих церемоній, по-своєму випровадити його, тим більше, що, мабуть, це він набалакав про твою легковажність, але Целіна благала мене не робити цього. Вона зовсім у відчаї й ані крихти не вірить у твоє кохання до Анельки. Що ж я мала робити? А може, материнське передчуття не обманює її? Напиши ж, дорогий Леоне, якнайскоріше, обіймаю тебе й посилаю благословення старої жінки, в якої ти єдиний на всьому світі. Анелька свого часу хотіла написати тобі, висловити тобі співчуття, але Целіна їй не дозволила, через це я аж посварилася з нею. Целіна — чудова жінка, однак часто мене сердить. Усі тобі кланяються й сердечно вітають. Молодий Хвастовський відкриває у нас тут броварню. В нього було трохи своїх грошей, а решту я йому позичила".

Спочатку цей лист наче не справив на мене ніякого враження; потім я почав ходити по кімнаті й відчув, що так тільки здалося. Хвилювання моє зростало з кожною хвилиною і врешті стало нестерпним. Через годину я вже здивовано сказав собі: "Хай йому біс! Чому це я ні про що інше не можу думати?!" Аж дивно, з якою силою охопили мене найрізноманітніші почуття, стрімко пролітаючи одне за одним, ніби хмари, що їх жене вітер. Який же я все-таки нервовий! Насамперед мені стало шкода Анельки. Все, що я ще недавно відчував до неї і що й досі затаїлося в якихось закамарках моєї душі, зненацька вирвалось, мов пара, на поверхню. їхати до неї, заспокоїти її, пригорнути, ощасливити — таким був перший порух, перший душевний порив, далекий від чітко сформульованого рішення, але надзвичайно сильний. А коли я уявив собі її очі, повні сліз, її руки в моїх руках, то мене почало з новою силою вабити до неї. Потім я порівнював її з Лаурою, — і це порівняння було фатальним для Лаури. Враз життя, яке я вів тут, стало мені кісткою в горлі. Захотілось дихати свіжим повітрям, не тим, яким я дихаю тут, захотілося спокою, душевної втіхи, а найбільше — чистого кохання. Водночас я радів, що нічого ще не втрачено, що все можна виправити, це залежить тільки від мого бажання. Та раптом мені спали на думку Кроміцький і Анельчина мати, яка, не довіряючи мені, напевно, стала на його бік. Від згадки про них мене охопив гнів, він поступово наростав і заглушив усі інші почуття. Чим наполегливіше мій розум підказував мені, що пані Целіна має всі підстави не покладатися на мене, тим більшу образу відчував я до неї за те, що вона осмілюється не довіряти мені. Кінець кінцем мене охопила якась відчайдушна злість на самого себе й на всіх. Усе, що я думав і відчував, виразив у кількох словах: "Гаразд, нехай так і буде!"

Лист надійшов учора; сьогодні, вже спокійніше аналізуючи свій стан, я здивовано помічаю, що та образа глибоко запала мені в душу й що зараз вона ще більша, ніж була. Тепер це почуття цілком оволоділо мною. Я кажу собі все, що може сказати тверезо мисляча людина, однак не можу простити Кроміцького не лише Анельчиній матері, а й самій Анельці. Зрештою Анелька могла б одним словом припинити його приїзди до Плошова, якщо ж вона цього не робить, то це з її боку поступка матері, тобто вона жертвує мною, щоб оберегти матір від мігрені. Крім того, Кроміцький своїм залицянням принижує в моїх очах Анельку, псує її, зводить до вульгарного типу "панни на виданні". Я не можу говорити про це спокійно!

Може, я міркую й відчуваю все, як людина вкрай роздратована; може, в мене надто хворобливе самолюбство; я все розумію, бачу, вмію дивитись на себе очима стороннього спостерігача, але й це роздвоєння не допомагає. Дедалі більше роздратовуюсь і серджусь. Навіть коли я зараз пишу про це, то теж терзаю собі нерви, тому кидаю писати.

1 травня

Вночі я думав: "А може, завтра буду спокійнішим". Де там! У мені просто наростає якесь озлоблення проти Анельчиної матері, проти Анельки, тітки й проти самого себе.