Без догмата - Сторінка 27

Проте в мене виникає запитання: хіба музика, яку може зрозуміти лише професор консерваторії, до якої немає ключа не тільки в профанів, а навіть у людей культурних, а часом і з музичною освітою, є тим, чим вона має бути? Я боюсь, щоб музиканти, йдучи таким шляхом, не стали з часом кастою єгипетських жреців, які зберігають знання й красу виключно для себе.

Кажу я це тому, що, за моїми спостереженнями, з часів Вагнера музика порівняно, наприклад, з живописом іде зовсім протилежним шляхом. Найновіше мистецтво добровільно звужує межі своєї компетенції, звільняючись від літературних і філософських ідей, не пробуючи відтворювати промови, проповіді, історичні події, які потребують коментарів, навіть алегорії, яких не можна було б зрозуміти з першого погляду, одне слово, цілком свідомо обмежується відображенням форм і кольорових мазків. А музика з часів Вагнера, якраз навпаки, намагається бути не тільки гармонією тонів, але водночас і філософією тієї гармонії. Я гадаю, що незабаром серед музикантів з'явиться якийсь геній і, як свого часу Гегель, скаже: "Тільки один мене розумів — та й той не зрозумів мене".

Клара Гільст належить до категорії тих, хто філософствує в музиці, і це тим більш дивно, що вона дуже простодушна. В цієї каріатиди ясні й невинні очі, мов у дитини, і вона, мов дитина, щира й добра.

Багато чоловіків залицяються до неї, їх приваблюють як її врода, так і німб, що оточує кожну жінку, котра має відношення до мистецтва; хоч ані найменша тінь ніколи не впала на її репутацію. Навіть жінки добре говорять про неї, бо вона їх обеззброює своїми справді незвичайними добротою, простотою й веселістю. Вона весела, як вуличний хлопчисько, я не раз чув, як вона сміється, мов школярка — до сліз, це могло б шокувати людей, котрі оточують її, але Кларі як артистці все прощають. Взагалі це людина з чудовим серцем, хоч, незважаючи на свою музикальність, не дуже багато обдарована. Лаура, яка тайкома недолюблює її, кілька разів натякала мені, що "каріатида" в мене закохана. Думаю, що це не так, хоч могло бути й так, коли б я цього домагався. Правда лише те, що Клара дуже гарно ставиться до мене і з першої зустрічі відчула до мене симпатію. Я відповідаю їй взаємністю, однак не маю наміру робити спроби спокусити її. Коли я вперше бачу якусь жінку, то за давньою звичкою дивлюсь на неї, як на майбутню можливу здобич, — але це скоріше розумовий рефлекс. Однак одразу ж я вже думаю про інше. До жінок я ставлюся так, як може ставитись колишній ювелір до коштовних каменів. Побачивши якусь коштовну ювелірну прикрасу, він подумки каже собі: "Слід було б її придбати", але одразу згадує, що вже покинув свій фах, і йде далі.

Хоч буду відвертим. Крім названих причин, Клару рятує від моїх зазіхань також її надто високий зріст. Такі високі жінки ніколи мені не подобались.

Та все ж якось я став напівжартома вмовляти її поїхати на гастролі до Варшави, пообіцявши супроводжувати її як почесний імпресаріо. Признаюсь, що я не проти того, щоб така поїздка коли-небудь відбулася.

До Польщі я таки справді збираюсь. Тітка подарувала мені свій будинок у Варшаві й викликає мене, щоб оформити моє право власності на нього. Вона завжди приїздить до Варшави на перегони. Хто міг би подумати, що тітка, така поважна жінка, зайнята господарством, молитвами, благодійництвом, має таку єдину слабість — кінські перегони! Це її пристрасть. Може, це так проявляються її успадковані лицарські інстинкти, які так само добре передаються жінкам, як і чоловікам. Наші коні вже бозна-скільки років беруть участь у перегонах — і весь час програють. Тітка ніколи не пропускав жодних змагань, захоплюється ними; коли скачуть наші коні, вона стоїть на задньому сидінні коляски, спершись на палицю, у зсунутому набакир капелюшку й жадібно стежить за перегонами, а потім страшенно лютує й цілими місяцями отруює життя Хвастовському. Тепер вона виростила якогось незвичайного коня й просить, щоб я приїхав і був свідком її тріумфу. Я поїду.

Мені ще й з багатьох інших причин треба поїхати до Варшави. Я вже казав, що тепер став відносно спокійним, нічого не хочу, нічого не сподіваюсь і в міру своїх сил приборкую власне "я", одне слово, примирився з певним духовним паралічем, а потім настане фізичний і забере мене так, як забрав мого батька. Але я не можу нічого забути, тому параліч у мене не повний, не остаточний. Та єдина істота, яку я в своєму житті кохав, тепер наче розділилась у моїй душі на дві окремі. Одна з них зветься пані Кроміцька, а друга — Анелька. Для пані Кроміцької я байдужий і чужий, однак Анелька мене навідує й пробуджує в мені усвідомлення моєї вини, дурості, духовного безсилля, болю, гіркоти, розчарування і втрати. Великодушний, доброчинний привид! Як було б добре, коли б мені вирізали ту мозкову звивину, в якій міститься пам'ять. Можна й так жити, але таке життя страшенно тяжке, бо людина весь час відчуває себе якимсь возом без коліс. Я щоразу намагаюсь відігнати від себе якнайдалі думку про те, що могло б бути, якби все склалось інакше, — та не завжди це мені вдається. Мій добрий і доброчинний ангел повертається й знову висипає мені на голову ріг достатку. Отож мені часом здається, що пані Кроміцька вбиває в моєму серці Анельку, тому я хочу поїхати туди, подивитись на її щастя, на її життя й на всі неминучі зміни, що відбулися в ній, зробили її зовсім не схожою на колишню Анельку. Мабуть, застану пані Кроміцьку в Плошові. Не може бути, щоб після десятимісячної розлуки вона не відвідала хворої матері, яка живе там.

Думаю, що я не обманюю себе, не помиляюсь, і що ceci tuera cela[30].

Я розраховую на це, знаючи свої нерви, які все глибоко вражає. Пам'ятаю, коли я познайомився з Анелькою і на мене почали непереможно впливати її чари, сама лише думка про те, що якийсь там Кроміцький наближається до неї, відштовхувала мене від неї, і вона ставала для мене вже не такою дорогою. А що вже казати тепер, коли вона дружина цього Кроміцького, належить йому тілом і душею. Майже напевно можу передбачити, що все в ній на кожному кроці ображатиме, відштовхуватиме мене, і ceci tuera cela!

А якщо й ні? Якщо все буде інакше, то хіба мені не однаково? Я не прагну виграти, але якби обставини допомогли мені упевнитись, що не тільки я один винен, не тільки я відповідальний за те, що сталось, і тягар вини слід було б розкласти на двох, — може, це принесло б мені якесь задоволення. Кажу "може", бо не ручаюсь за це. Я далекий від думки про якусь помсту. За обдурені почуття люди мстять лише на сцені. А в житті відвертаються з неприємним осадом на душі, та й годі. Щоб довести теперішній пані Кроміцькій, що вона погано вчинила, знехтувавши моїм каяттям, я перш за все повинен сам твердо в це повірити, а в мене бувають такі хвилини, коли я, їй-богу, ні в чому не впевнений.

5 квітня

Я вже знаю напевно, що побачу пані Кроміцьку, бо довідався з тітчиного листа, що Кроміцький продав маєток на Волині й виїхав у справах на Далекий Схід, тому Анельці не лишилось нічого іншого, як повернутися до матері в Плошів. У першу хвилину я сприйняв цю звістку майже байдуже, вона не порушила моєї рівноваги, однак дедалі вона все більше хвилює мене — така особливість мого душевного складу. Тепер я вже не можу думати ні про що інше. Це надзвичайно важлива подія для Анельки і її матері. Кроміцький через десять місяців після одруження продав маєток, розташований на чудових землях, якими Анельчині прадіди володіли чотириста років. Пані Целіна присвятила все своє життя, щоб зберегти цей маєток, а Кроміцький прийшов і з легким серцем продав його тільки тому, що за нього добре заплатили, тепер він мав змогу залагоджувати свої торгові справи.

Припустімо, що він заробить на цих грошах мільйоп, але який же удар для матері й дочки, що вони тепер думатимуть про цю людину! Тітка пише мені, що зараз сидить біля ліжка пані Целіни, яка, діставши повідомлення в Плошові, що маєток продано, ще тяжче захворіла. Я певний: Анелька, підписуючи доручення чоловікові на продаж, не розуміла, що робить. Однак перед людьми вона його захищає, тітка в своєму листі наводить її слова: "Сталося нещастя, але нещастя неминуче, і Кароля не можна звинувачувати за нього". Захищай його, захищай, вірна й віддана дружино! Але ти не заборониш мені думати, що він поранив тебе подвійно, що в душі ти його глибоко зневажаєш. Його обійми й пестощі не зітруть у твоїй пам'яті одного слова: "продав!" А що тепер думав пані Целіна? Вона ж протегувала йому, коли він сватався до її дочки, й сподівалася, що відразу після одруження він своїми мільйонами очистить Анельчин маєток від боргів… А я, мої шановні, людина без гучних фраз, не продав би маєтку хоча б із делікатності, з любові до вас, боючись завдати вам удару. Однак для спекуляцій потрібні гроші готівкою — і підтримка. Не можу сказати нічого напевно, та часом ці мільйони Кроміцького здаються мені сумнівними. Може, Кроміцький їх ще добуде, може, продаж маєтку допоможе йому в цьому, але якби він тепер їх мав, то не завдав би такого горя дружині й не позбавив би її даху над головою. Тітка пише, що він одразу після продажу виїхав у Баку, а звідти поїде до Туркестану. Анелька надто молода, щоб могла жити сама, тому вона цей час житиме з матір'ю, а мати залишається в Плошові, по-перше, тому, що вона хвора, і по-друге, що тітка її не відпускає, а та не хоче гнівати тітку. Я досить добре вивчив Анельку й не можу підозрювати її в якомусь розрахунку. Вона втілення безкорисливості. Але її мати, котра хотіла б весь світ захопити для своєї одиначки, розраховує на те, що тітка не забуде Анельки в своєму заповіті. І має рацію. Тітка завжди не дуже вірила в мільйони Кроміцького, кілька разів стривожено й збентежено натякала мені про це. Вона вважає, що все її багатство має залишитись роду Плошовських, і побоюється, що, відписуючи якусь частину його Анельці, може образити мене. Як погано вона мене знає! Якби сьогодні Анелька зосталася без черевичків, а за пару черевичків для неї треба було б віддати Плошів і все моє багатство, — я їх віддав би. Може, такий вчинок був би викликаний і зловтішним бажанням протиставити себе Кроміцькому, але все-таки віддав би.

Та годі про це.