Без сім'ї - Сторінка 12

Засвічували світло, Артура присували до столу, я сідав біля нього, і пані Мілліган показувала нам книжки з малюнками та фотографіями різних краєвидів. Коли ми стомлювались дивитися малюнки, вона брала книжку й читала нам уголос або ж розповідала нам легенди, історичні події, пов'язані з місцями, повз які ми пропливали. Вона говорила, втупивши очі в сина, і зворушливо було, як вона старалася добирати слова, щоб розповідь була цікава й зрозуміла хлопцеві.

Гарними, тихими вечорами я брав арфу й, зійшовши на берег, ставав десь під деревом, співав пісеньки та грав усі п'єски, які знав. Артур дуже тішився музикою й часто кричав мені: "Ще грай!" І я знову починав те, що тільки-но скінчив грати.

Для мене, що досі знав тільки халупу матінки Барберен та виснажливі мандри з Віталісом, то було спокійне і щасливе життя.

Як не схожі на цю прогулянку в плавучому дімку довгі переходи, коли я брів по грязюці, під дощем чи палючим сонцем за своїм хазяїном!

Уже двічі я переживав розлуку з тими, кого любив. Уперше — коли мене забрали від матінки Барберен; удруге — коли мене розлучили з Віталісом. І ось тепер, коли я зостався зовсім самотній, я зустрів людей, які пригріли мене і яких я щиро полюбив.

Скільки разів, дивлячись на блідого й хворого Артура, прикутого до дошки, я, сповнений сил і здоров'я, заздрив йому...

Я заздрив не достатку, що його оточував,— ні, я заздрив йому, бо він мав матір.

Я з сумом казав собі, що в мене матері нема й ніколи не буде. Можливо, я ще побачу колись матінку Барберен, але тепер я вже не скажу їй, як раніше: "Мамо",— бо знаю, що вона мені не рідна. Я самотній і завжди буду самотнім. Ця думка спонукала мене ще дужче цінувати добре ставлення пані Мілліган і Артура.

Однак, хоч як добре жилося мені з ними, я знав, що незабаром доведеться повернутись до колишнього життя.

РОЗДІЛ XII. ЗНАЙДА

Час минав швидко. Наближався день, коли Віталіс мав вийти з тюрми. Думаючи про це, я радів і хвилювався водночас, і що далі відпливали ми від Тулузи, то більше я хвилювався.

Чудово пливти отак на "Лебеді" без турбот і горя! Але ж потім мені доведеться весь зворотний шлях пройти пішки...

Зрештою, я надумав порадитися з пані Мілліган і спитав її, скільки мені потрібно часу, щоб повернутися до Тулузи, де я повинен був зустріти Віталіса біля воріт тюрми.

Почувши моє запитання, Артур голосно закричав:

— Мамо, я не хочу, щоб Ремі покидав нас!

Я відповів йому, що не можу розпоряджатися собою, бо належу хазяїнові, який найняв мене у моїх батьків. Але я промовчав про те, що вони не були мені рідними батьком і матір'ю: адже тоді треба було б признатися, що я — знайда.

— Мамо, хай Ремі залишиться в нас,— наполягав

Артур.

— Я сама була б рада залишити Ремі,— відповіла пані Мілліган,— ви з ним подружили, та й я щиро прихилилася до нього. Але для цього треба знати, чи сам Ремі хоче залишитися в нас...

— Звісно, хоче,— перепинив її Артур.

— А ще,— вела далі пані Мілліган, не чекаючи моєї відповіді,— ми не знаємо, чи погодиться хазяїн відмовитися від своїх прав на Ремі.

— Але це справа самого Ремі,— правив своєї Артур.

— Перш ніж відповісти, Ремі повинен добре подумати. Адже у нас він не тільки розважатиметься, а й працюватиме, вчитиметься разом з тобою. А потім,— провадила пані Мілліган,— нам потрібно ще буде добитися згоди його хазяїна. Я напишу йому, щоб він приїхав до нас у Сет. Коли він дізнається, чому ми самі не можемо приїхати до Тулузи, то, напевно, прийме моє запрошення. А тоді ще треба буде домовитися з батьками Ремі, бо ми повинні мати й їхню згоду.

Досі все йшло так, ніби добра фея торкнулася до мене своєю чарівною паличкою. Але останні слова повернули мене до сумної дійсності.

Домовитися з моїми батьками! Я згадав, як у нашому селі зневажали дітей, що жили в притулку і не мали батьків. Артур і пані Мілліган дізнаються, що я знайда, і, звісно ж, відцураються мене!

Я був приголомшений.

Пані Мілліган здивовано поглядала на мене, чекаючи відповіді, але я мовчав. Тоді, вирішивши, мабуть, що я схвильований думкою про зустріч з хазяїном, вона облишила мене.

На щастя, ця розмова відбувалась увечері, якраз перед сном, і я міг зачинитися в кімнатці, щоб побути наодинці з своїми роздумами й страхами.

Це була моя перша погана ніч на борту "Лебедя", жахлива, довга, неспокійна. Що робити? Що відповісти?

Зрештою я зупинився на найпростішому рішенні: нічого не робити і нічого не казати. Хай буде, що буде!

Може, Віталіс не захоче розлучатися зі мною, я піду з ним, і тоді вони не дізнаються про правду.

Мій страх перед цією правдою, яку я вважав ганебною, був такий великий, що я вже почав боятися, аби Віталіс не погодився на пропозицію пані Мілліган. Мені доведеться піти від Артура і його матері, відмовитися від думки побачитися з ними хоч коли-небудь, зате в них не залишиться поганої згадки про мене.

Через три дні після того, як пані Мілліган написала листа моєму хазяїнові, вона одержала від нього відповідь. У кількох рядках Віталіс повідомляв, що має за честь прийняти запрошення пані Мілліган і прибуде в Сет наступної суботи поїздом о другій годині.

Я попросив у пані Мілліган дозволу піти на вокзал і, взявши з собою собак та Серденька, вирушив зустрічати господаря. Собаки були неспокійні, ніби щось передчували, Серденько байдужий, а я страшенно хвилювався. Адже вирішувалася моя доля...

Я примостився в якомусь куточку привокзального подвір'я, тримаючи собак на поводах, а Серденька — під курткою, і чекав, не помічаючи нічого довкола.

Собаки перші зачули хазяїна й щосили кинулися вперед; я не був насторожі, тож вони вирвались і побігли з радісним гавкотом. Майже зразу я побачив Віталіса. Капі стрибнув йому на руки, а Зербіно й Дольче дряпа-лись йому по ногах.

Я теж кинувся до нього. Віталіс, поставивши Капі на землю, стиснув мене в своїх обіймах і вперше за весь час поцілував, приказуючи:

— Добрий день, любий мій хлопчику!

Віталіс ніколи не був суворий зі мною, хоч і не дуже мене пестив. Тому ця несподівана ніжність зворушила мене до сліз. Я побачив, що Віталіс дуже постарів у тюрмі: згорбився, губи знекровилися.

— Ну що, дуже я змінився, чи не так, хлопче? — спитав він.— Тюрма — поганий прихисток, а нудьга гірша за хворобу. Та вже минулося. Тепер буде краще.— Потім він перевів розмову на інше: — А як ти познайомився з цією дамою, що написала мені?

Я розповів йому, як натрапив на "Лебедя" і як жив у пані Мілліган. Розповідав я дуже довго, боячись дійти до кінця й зачепити питання, яке мене так турбувало. Я нізащо в світі не сказав би Віталісові, що хотів покинути його, аби залишитися з пані Мілліган та Артуром.

Ми прийшли до готелю, де зупинилася пані Мілліган, швидше, ніж я скінчив свою розповідь. Віталіс теж нічого мені не сказав про лист і пропозицію пані Мілліган.

— І ця дама чекає на мене? — спитав він, коли ми зайшли до готелю.

— Так. Я проведу вас до неї.

— Не треба. Скажи номер її кімнати і чекай мене тут із собаками й Серденьком.

Я слухняно сів на лавці перед дверима готелю, а собаки полягали коло мене. Їм теж хотілося піти за господарем, але так само, як і я, вони не сміли порушити його наказу. Віталіс умів наказувати.

Чому він не хоче, щоб я був присутній при його розмові з пані Мілліган? Я ще не встиг знайти відповідь на це питання, як Віталіс вернувся.

— Іди попрощайся з цією дамою. Я чекатиму тебе тут. Через десять хвилин ми рушаємо.

Я стояв приголомшений.

— То ви сказали?..

— Я сказав, що ти мені потрібен, а я потрібен тобі. Отже, я не маю наміру поступатися своїми правами на тебе. Іди і швидше вертайся!

Його слова трохи додали мені відваги. Настирлива думка про те, що я знайда, не покидала мене. Я був подумав, що нам треба вирушати через десять хвилин тому, що Віталіс розповів їм усе про мене.

Увійшовши до кімнати пані Мілліган, я побачив, що Артур гірко плаче, а мати, схилившись над ним, утішає його.

— Ремі, правда, ти не підеш від нас? — закричав

Артур.

— Я просила синьйора Віталіса залишити тебе в нас,— сказала пані Мілліган таким голосом, що на очі мені знов набігли сльози,— але він не погодився, і я не змогла його умовити.

— Він лихий! — вигукнув Артур.

— Ні, він зовсім не лихий,— провадила пані Мілліган,— і, мабуть, щиро любить Ремі. Здається, він чесна і достойна людина. Ось як він пояснив мені свою відмову: "Я люблю цього хлопця, а він любить мене. Сувора школа життя, яку він пройде в мене, буде йому корисніша, ніж становище слуги, в якому він, безперечно, опиниться у вас, навіть коли б ви того не хотіли. Ви дасте йому виховання, освіту, ви розвинете його розум, але не загартуєте його характеру. Він не може бути вашим сином, а моїм буде. Це набагато краще, ніж бути іграшкою хворої дитини, хоч би й такої любої і лагідної, як ваш син. Я теж дам йому освіту".

— Але ж він не батько Ремі,— заперечив Артур.

— Це правда, але він його хазяїн, бо батьки віддали Ремі до нього в найми. Тож Ремі повинен слухатися Віталіса.

— Я не хочу, щоб Ремі пішов від нас!

— І все ж він мусить піти за своїм хазяїном, хоч я сподіваюсь, що ненадовго. Ми напишемо його батькам і домовимося з ними.

— О ні! — скрикнув я.

— Чому ні?

— Ні, не пишіть, я вас дуже прошу!

— Але ж це єдиний спосіб повернути тебе.

— Я дуже вас прошу, не треба!

Якби пані Мілліган не заговорила про моїх батьків, у мене на прощання пішло б набагато більше часу, ніж ті десять хвилин, на які відпустив мене Віталіс.

— Вони живуть у Шаваноні, чи не так? — спитала пані Мілліган.

Не відповідаючи їй, я підійшов до Артура, обійняв його й поцілував кілька разів. Тоді, вирвавшись в його кволих обіймів, підійшов до пані Мілліган і поцілував їй

руку.

— Бідна дитина! — прошепотіла вона, цілуючи мене в чоло.

Я швидко пішов до дверей.

— Артуре, я завжди любитиму тебе... й вас, пані, я теж ніколи не забуду,— ридаючи, сказав я.

— Ремі! Ремі! — плакав Артур.

Більш я нічого не чув. Я вибіг із кімнати й зачинив за собою двері. За хвилину я був біля Віталіса.

— В дорогу! — скомандував він.

Отак я розлучився зі своїм першим другом, і почалися для мене злигодні, яких я міг би уникнути, коли б через безглуздий передсуд не побоявся сказати, що я знайда.

РОЗДІЛ XIII. СНІГ І ВОВКИ

І знову я йшов битим шляхом за Віталісом, до болю натираючи плече ременем арфи; йшов і в дощ, і в спеку, пилюкою і болотом.

Знову доводилося вдавати дурня на велелюдних площах, сміятись і плакати, щоб розважити "шановну публіку".

Тяжко було мені знову звикати до злиденного життя після тих двох місяців щастя.