Безхребетна Іспанія - Сторінка 3

Ветторі не годен збагнути політику "підступного короля", але Макіавеллі дає цьому проникливе пояснення, що стає пророчим. Ось як він змальовує тактику Фернандо Іспанського:

"Якби Ви взяли до уваги наміри і методи цього католицького короля, то так би не чудувалися з того замирення. Цей король, як Вам відомо, з мализни й убозтва добувся неабиякої величі. Він повсякчас мусив вою-ватися з новими державами і недовірливими підданцями (4), і один із способів утримати нові держави та укріпити хиткі душі від сумнівів та нерішучості він вбачав [149]

у спрямуванні кипучої енергії люду на нові звершення. Король збагнув цю доконечність і добре нею скористався; це й спричинило до африканських походів, поділу Королівства (5) та багатьох інших заходів. Тому він стає на чолі діянь, які судилися долею і яких вимагала доконечність" (6).

Годі вимагати більшої ясності й точності від сучасника. Подальший перебіг подій довів прозірливість флорентійця. Доки Іспанія мала перед собою великі звершення, а спільне життя на півострові поліпшувалось, національне єднання не зазнавало руйнувань.

Але ми зупинились на тому, що впродовж останніх років не вщухає гомін націоналізмів, регіоналізмів, сепаратизмів...

Тож повернімося до початку цієї розвідки і спитаймося: чому?

ПАРТИКУЛЯРИЗМ

Одна з нових емоцій, покликаних до життя кінематографом, колись надихнула Гете. Маю на увазі ті фільми, що стискають у короткі миті тривалий генеративний процес якоїсь рослини. Від зернятка, що проростає, і до квітки, що розпускається на стеблі вінцем довершеності, у природі минає доволі багато часу. Ми не добачаємо причинності: стадії росту постають перед нами як серія застиглих форм, замкнених і скристалізованих у самих собі, без найменшого зв'язку з попередніми чи наступними. Втім, ми прочуваємо, що справжня реальність рослинного життя — не серія статичних і окремих контурів, а прихований рух послідовних перетворень. Звичайно, "час", виділений розвиткові рослини диригентською паличкою Природи, повільніший того, якого потребує наша сітчатка для поєднання двох рухомих образів в один рух. У деяких випадках, настільки рідкісних, наскільки й прихильних до нас, "час" рослини і нашої сітчатки збігається, і тоді містерія її життя постає перед нами навіч. Це сталося з Гете, коли в мандрах з півночі в Італію його пильні очі, призвичаєні до ритму проростання німецької флори, зачудувалися з "анданте" полудневої рослинності. Так відкривається ботанічний закон метаморфози — геніальний внесок поета в природничу науку. [150]

Щоб добре зрозуміти якусь річ, необхідно перейнятися її ритмом. В противному разі мелодія її існування не сприймається нами в її безперервності. Вона розсипається на набір безладних і безглуздих звуків. Коли до нас говорять надто швидко або надто повільно, склади не в'яжуться в слова, як і слова — у фрази. Як порозумітися двом душам відмінного мелодійного "часу"? Якщо нам хочеться з чимось або кимось зблизитися, то ми спершу сприймаємо пульс його життьової мелодії і, як він того вимагає, мчимо якийсь час у пориві поруч нього або ж стишуємо до кроку наше серце.

Тобто кінематограф пристосовує наш зір до повільного росту рослини і домагається того, що її розвиток прибирає в наших очах тривалості одного поруху. Відтак ми сприймаємо її з такою ж очевидністю, як знайому людину, і нам здається, що квітка розцвітає миттєвим порухом.

Якби кінематограф можна було пристосувати до історії, то перед нами перебігли б сконденсовані в короткі хвилини чотири останні століття іспанського буття. Історія Іспанії у вигляді стягнених докупи незліченних фактів, сплавлених у суцільну криву лінію, набула б експресії жесту, і події сьогочасності, в котрих завершується розлогий жест, вияснилися б самі по собі, як смуток, що перебігає по обличчю, або втома, від якої опускається рука.

Тоді ми побачили б, що з 1580 року до сьогодні в Іспанії відбувається занепад та дезинтеграція. Поєдналь-ний процес тривав по висхідній до Філіппа II. Двадцятий рік його королювання можна визначити як роздільну межу в долях іберійських народів. До її горішньої точки історія Іспанії є висхідною і нагромаджуваль-ною; від неї до нас історія Іспанії є занепадною і роз-порошувальною. Процес дезинтеграції неухильно посувається з периферії до центру. Спершу відокремлюються Нідерланди та Міланське герцогство, потім — Неаполітанське королівство. На початку XIX століття відокремлюються великі заморські провінції, а наприкінці його — менші колонії Америки та Далекого Сходу. В 1900 році іспанське тіло повернулося до своєї первісної півострівної голизни. Чи закінчується на тому дезинтеграція? Можливо, це випадковість, але відокремлення останніх заморських володінь, схоже, стало знаком для початку розпорошення в самому краї. [151]

1900 року починається гомін регіоналізмів, націоналізмів, сепаратизмів... Це сумне видовище довжелезної, кількасотлітньої осені, коли пориви навального вітру шарпають дерева, обриваючи з віття пожовкле листя.

Поєднальний процес полягав у збиранні — окреміш-ні соціальні групи інтегрувались як частини одного цілого. Дезинтеграція є зворотнім процесом, коли частини цілого починають жити як окремішні. Цей феномен історичного життя я називаю партикуляризмом, і якби мене спитали, яка найголовніша ознака іспанського сьогодення, я відповів би цим словом.

Міркуючи таким робом, було б, звісно, легковажно судити про рухи в Каталонії та Біскайї як про штучні, породжені чиєюсь примхою. Та це не так. Ці рухи є не чим іншим, як найвиразнішою ознакою стану розпаду, в якому опинився наш народ; в них простежується жест розпорошення, початий три століття тому. Націоналістичні теорії, політичні програми регіоналізму, висловлювання їх прибічників несуттєві і, здебільшого, надумані. Але в цих історичних рухах, які є механікою мас, те, що мовиться,— тільки привід, поверхове, минуще й примрійне обгрунтування, що має лиш символічну вартість, як умовне вираження, майже завжди невідповідне глибоким почуванням, невиразимим і темним, що діють насподі колективної душі. Кожен, хто керуватиметься в політиці та історії тим, що мовиться, зробить прикру помилку. Програма Тіволі адекватно не виповідає відцентрової спонуки, що її відчуває каталонський народ, так само, як відсутність сепаратистських програм у Галісії, Астурії, Арагоні, Валенсії не доводить, що їм не властивий точнісінько такий інстинкт партикуляризму.

Те, що люди думають і говорять,— громадська думка,— завжди в пошануванні; але вона майже ніколи не виповідає достеменно їх справжні почуття. Скарга недужого не є назвою його недуги. Хворий на серце скаржиться звичайно на все тіло, а не на саме серце. Можливо, коли в нас болить голова, лікувати треба печінку. Що кращі медицина і політика, то більше схожі на метод Оллендорфа.

"Суть партикуляризму полягає в тому, що кожна група перестає почувати себе частиною, а відтак перестає поділяти почуття інших". їй не важать надії чи [152] потреби інших, вони не солідаризуються з ними, щоб допомогти в їх прагненнях. Як збиткування, якого часом зазнає сусіда, не збурює через симпатичну нервову систему інші національні ядра, він залишається наодинці зі своєю бідою та слабкістю. Натомість, цьому соціальному стану притаманна надчутливість до своїх бід. Прикрощі чи труднощі, які за часів єдності переносяться легко, здаються нестерпними, коли душа спільноти виокремлюється з спільного національного життя (7).

Властиво, можна сказати, що партикуляризм існує нині скрізь в Іспанії, попри деякі відмінності, залежно від умов кожного регіону. В Більбао і Барселоні, які почуваються наймогутнішими економічними силами півострова, партикуляризм прибирає агресивної, яскраво виявленої постави та велемовної риторики. В Галісії, нужденному краї, заселеному покірливим, недовірливим і непевним себе людом, партикуляризм знову набирає сили, мов той нарив, що ніяк не може прорвати, і надягає машкару потайної та смиренної скривдженості, з фатальною інертністю віддається чужій волі, звільняючи тіло, щоб зберегти тим більше внутрішню згоду.

Мені завжди було незрозуміло, чому ствердний націоналізм Каталонії та Басконії непокоїть, натомість національний нігілізм Галісії чи Севільї не викликає ляку. Це вказує, що досі немає справжнього розуміння зла і що патріоти з картонними головами вважають величезну національну проблему розв'язаною після поразки на виборах сеньйорів Сота і Камбо.

Метою цього есе є коригування відхилення прицілу загальноприйнятого політичного мислення, яке шукає корінь зла каталонського й біскайського націоналізму в Каталонії та Біскайї, хоча не там його треба шукати. А де ж бо?

Для мене тут немає сумнівів. Коли якесь суспільство стає жертвою партикуляризму, завжди можна стверджувати, що саме центральна влада першою його продемонструвала. Це й сталося в Іспанії.

Кастілія створила Іспанію, і Кастілія ж її зруйнувала.

Початкове ядро іберійського єднання — Кастілія — спромоглася здолати свій власний партикуляризм і заохотила решту іберійських народів до співпраці в гігантському [153] проекті спільного життя. Кастілія стає привідцею великих діянь, стає на службу високих правових, моральних та релігійних ідей; накреслює взірцевий план соціального ладу, унормовує перевагу кращих над нижчими, активних над інертними, кмітливих над тугодумами, благородних над ницими. Усі ці прагнення, норми, звичаї, ідеї протягом якогось часу життєздатні. Люди надихаються ними, вірять в них, шанують їх або бояться їх. Але якщо ми поглянемо на Іспанію часів Філіппа III, то помітимо страшенну переміну. На перший погляд нібито нічого не змінилось, але все обернулось картонним і фальшивим. Промовляються колись життєтворні слова, але вони вже не справляють впливу на серця, надихаючі ідеї стали загальниками. Не робиться нічого нового ні в політиці, ні в науці, ні в моралі. Вся надлишкова активність застосовується, властиво, для того, щоб "не робити нічого нового", для збереження минулого — інституцій і догм, для придушення всіх починань, всякого новаторського ферменту. Кастілія обертається на повну свою протилежність — знову стає недовірливою, убогою, скупою, похмурою. І не дбає про надання сили життю з інших регіонів; не йме їм віри, полишає їх напризволяще і перестає розуміти, що в них діється.

Якби Каталонія чи Басконія були довершеними расами, за які вони себе мають, то вони не попустили б Ка-стілії, коли вона збочила до партикуляризму, тобто перестала рахуватися належним чином з ними.