Безсмертя задарма

Він начебто почув якийсь голос. А може, йому просто причулося? Силкуючись пригадати, як усе сталося, Джо Коллінз бачив себе у ліжку надто втомленим, щоб зняти з ковдри ноги у промоклих черевиках. Він придивлявся до брудної жовтої помережаної павутинням тріщин стелі — стежив, як крізь тріщини повільно і тужно крапля за краплею просочується вода.

Мабуть, це трапилося саме тоді. Коллінзу здалося, наче коло його ліжка виблискує якийсь металічний предмет. Він підвівся. На підлозі стояла якась машина, саме там, де раніше ніякої машини не було.

Спершу Коллінз здивувався, але тут десь здалеку незнайомий голос промовив: "Ну, ось! Здається, вже все!"

А може, це почулося йому. Проте машина, безсумнівно, стояла перед ним на підлозі.

Коллінз опустився навколішки, щоб роздивитися її. Машина була близько трьох футів завдовжки, завширшки і заввишки і тихо гуділа. Сіра зерниста її поверхня була абсолютно однакова з усіх боків, лише в одному кінці містилася велика червона кнопка, а в центрі — бронзова пластинка, на якій було вигравіювано: "Утилізатор класу А, серія А А 1256432". А нижче зазначалось: "Попереджаємо, що цією Машиною можна користуватись лише по класу А".

От і все.

Більше ніяких циферблатів, вимикачів, ручок та іншого приладдя, нічого, що, на думку Коллінза, має бути у кожної машини. Лише бронзова пластинка, червона кнопка і гудіння.

— Звідкіля ти узялася? — спитав Коллінз.

Утилізатор класу А гудів і далі. Насправді, Коллінз не чекав відповіді. Сидячи на краю ліжка, він у задумі розглядав утилізатор. Тепер перед ним поставало питання: що робити з машиною? Коллінз .обережно доторкнувся до червоної кнопки, хоча усвідомлював, що у нього немає ніякого досвіду роботи з машинами, які падають з неба. Що станеться, якщо натиснути на цю кнопку? Провалиться підлога? А може, маленькі зелені чоловічки зваляться зі стелі?

Зрештою, він майже нічим не ризикує. І Коллінз натиснув кнопку.

Нічого не сталося.

— Ну, що ж, спробуй зробити що-небудь,— сказав Коллінз, почуваючи себе трохи пригніченим. Утилізатор так само тихо гудів.

Гаразд, в усякому разі, машину завжди можна віддати в заставу. Чесний Чарлі дасть йому не менше долара лише за метал. Коллінз заходився піднімати утилізатор, але марно. Його не можна було зрушити з місця. Коллінз іще раз піднатужився скільки було сили, і йому пощастило підняти один кінець машини на дюйм над підлогою. Він опустив машину і, відсапуючись, сів на ліжко.

— Було б добре, якби ти прислав мені у поміч пару дужих хлопців,— звернувся Коллінз до утилізатора; І одразу гудіння стало іще сильнішим, і машина навіть почала вібрувати.

Коллінз чекав, але нічого не відбувалося. Інтуїтивно він простяг руку і тицьнув пальцем у червону кнопку.

Одразу ж перед ним з'явилися двоє кремезних чоловіків у грубих робочих комбінезонах. Вони зміряли утилізатор оціночним поглядом. Один із них сказав:

— Слава Богу, це маленька модель. За ті величезні важко як слід ухопитися.

Вони подивились на Коллінза, який уп'явся в них очима. Нарешті перший з двох промовив:

— Гаразд, приятелю, у нас мало часу, щоб бити тут байдики цілий день. Куди віднести утилізатор?

— Хто ви такі? — прохрипів нарешті Коллінз.

— Ми з такелажної фірми "Поуха Мінайл",— сказав один.— А прийшли тому, що ти просив такелажників, ось чого. Ну, так куди її?

— Ідіть,— сказав Коллінз.— Я вас потім покличу.

Такелажники знизали плечима і зникли. Коллінз кілька хвилин дивився на те місце, де вони тільки що стояли. Потім перевів погляд на утилізатор класу А, який знову мирно гудів.

Утилізатор? Він міг би придумати кращу назву для машини.

Скажімо, Виконавець Бажань.

Коллінз не був занадто вражений. Коли відбувається щось надприродне, лише тупі, розумово обмежені люди не в змозі прийняти явища такими, якими вони є. Коллінз, безсумнівно, до таких не належав. Він був прекрасно підготовлений до сприйняття чудес.

Мало не все життя він мріяв, сподівався, благав долю, щоб з ним трапилось щось незвичайне. У школі він мріяв, що прокинеться якось зранку і зрозуміє, що нудна необхідність вчити уроки відпала, оскільки вони вивчалися самі собою. В армії він мріяв, що якісь феї чи джини підмінять його наряд і, замість того щоб марширувати у строю, він буде черговим по казармі.

— Я б хотів мати тисячу доларів дрібними купюрами з незареєстрованими номерами,— обережно промовив Коллінз. Коли гудіння посилилось, він натиснув кнопку. Велика купа брудних п'яти— і десятидоларових купюр виросла перед його очима. Хоча банкноти були не новенькі і не хрусткі, але, безсумнівно, то були гроші.

Коллінз жбурнув угору цілу жменю грошей і дивився, як вони повільно опускаються на підлогу, красиво устелюючи її. Потім знов улігся в ліжко і почав обдумувати плани.

Перш за все він вивезе машину з Нью-Йорка — мабуть, на північ штату, де допитливі сусіди не будуть сунути свого носа куди не слід. У цій справі прибутковий податок буде досить делікатною проблемою. Пізніше, коли все утрясеться, він зможе перебратися до центральних штатів або...

У кімнаті почувся якийсь підозрілий шум. Коллінз скочив на ноги. У стіні почав рости отвір, через який гість ломився до кімнати.

— Гей! Я в тебе нічого не просив! — крикнув Коллінз машині.

Отвір у стіні розширювався, у ньому виріс дебелий червонолиций чоловік, який сердито продирався до кімнати і вже наполовину висунувся із діри.

Раптом до Коллінза дійшло, що машини, як правило, мають власників. Будь-кому, хто володіє Виконавцем Бажань, не сподобається, якщо машина пропаде. І він піде на все, аби повернути її назад. Він може не зупинитися навіть перед...

— Захисти мене! — крикнув Коллінз утилізатору і з силою натиснув на червону кнопку.

З'явився маленький лисий чоловічок у яскравій піжамі, який сонно позіхав.

— Тимчасова служба охорони стін "Саніса Ліік",— сказав він, протираючи очі.— Я — Ліік. Чим можу бути вам корисним?

— Заберіть його звідси! — заверещав Коллінз. Червонолиций, шалено розмахуючи руками, вже майже зовсім виліз із стіни.

Ліік витяг з піжамної кишені якийсь яскравий металевий предмет. Червонолиций закричав:

— Зачекай! Ти не розумієш! Цей чоловік...

Ліік навів на нього металевий предмет. Червонолиций заверещав і щез. Через якусь хвильку зник і отвір у стіні.

— Ви убили його? — спитав Коллінз.

— Звичайно, ні,— відповів Ліік, кладучи до кишені свою металеву іграшку.— Я просто повернув його назад. Він не посунеться більше сюди цим шляхом.

— А це ваш утилізатор?

— Авжеж,— сказав Коллінз, обливаючись потом.

— А ви по класу А?

— Певна річ,— сказав Коллінз.— Інакше що б я робив з цією машиною?

— Не ображайтесь,— сонно мовив Ліік.— Це я так, по-дружньому.— Він повільно похитав головою.— І куди тільки вашого брата по класу А не заносить? Ви, мабуть, повернулися сюди, щоб написати історичний роман?

Коллінз лише загадково посміхнувся.

— Ну що ж, піду далі,— сказав Ліік, роздираючи позіхом рота.— День і ніч на ногах. У каменярні було б значно краще.

І він пропав, навіть не встигши закінчити позіху.

Дощ усе ішов, і із стелі крапало. З вентиляційної шахти почулося чиєсь мирне хропіння, Коллінз знов залишився сам зі своєю машиною.

І з тисячею доларів дрібними купюрами, що розлетілись по всій підлозі. Він ніжно поплескав по утилізатору. Ці самі, Що по класу А, непогано його зробили. Хочеш чого-небудь? Лише скажи вголос і натисни кнопку. Звичайно, справжній власник жалкує за ним.

У наступні кілька днів в житті Коллінза сталася різка зміна.

З допомогою такелажників фірми "Поуха Мінайл" він доставив утилізатор на північ, де купив невеличку гору в пустельній частині Адірондакських гір. Отримавши купчу, Коллінз заглибився у свої володіння на кілька миль від шосе. Двоє такелажників, обливаючись потом, тягли утилізатор і одноманітно лаялись, коли треба було продиратися крізь хащі.

— Поставте його тут і забирайтеся геть,— сказав Коллінз. За останні дні він став дуже впевненим у собі.

Такелажники втомлено зітхнули і зникли. Коллінз оглядівся навкруги. Кругом, скільки сягало око, стояли густі соснові і березові ліси. Повітря було вологе і запашне. У верховітті весело щебетали пташки, та інколи серед гілок пробігала білка.

Природа! Коллінз завжди любив природу. Ось чудове місце, щоб збудувати просторий, величний будинок з плавальним басейном, тенісним кортом і, можливо, з маленьким аеродромом.

— Я хочу будинок,— твердо промовив Коллінз і натиснув на червону кнопку.

З'явився чоловік в акуратному діловому сірому костюмі і в пенсне.

— Звичайно, сер,— сказав він, скошуючи примружене око на дерева,— але вам слід конкретизувати вашу ідею. Може, ви хочете щось у класичному стилі, скажімо, бунгало, ранчо, садибу, заміський особняк, палац? Або щось примітивне, як-от курінь чи іглу? По класу А ви можете збудувати собі і щось ультрасучасне, наприклад будинок з напівфасадом, або садибу в стилі Обтічної протяжності, або палац в стилі Мініатюрної Печери.

— Що ви сказали? — перепитав Коллінз.— Я не знаю. А що б ви порадили?

— Невеликий заміський особняк,— не роздумуючи відповів агент.— Як правило, починають саме з цього.

Коллінз хотів іще про щось запитати, але передумав. Усе йшло як по маслу. Ці люди вважали, що він — клас А і справжній власник утилізатора. Не було рації розчаровувати їх.

— Потурбуйтеся, щоб усе було в порядку,— сказав він.

— Звичайно, сер,— сказав агент.— Це входить в мої обов'язки.

Решту дня Коллінз провів, лежачи на кушетці і потягуючи

прохолодні напої, в той час як будівельна фірма "Максима Олф" постачала будівельні матеріали і зводила будинок.

Вийшла видовжена приземкувата будівля з двадцяти кімнат, яку Коллінз вважав дуже скромною. Садиба була побудована з найкращих матеріалів згідно з проектом Мига з Дегми; інтер'єр було виконано Тоуіджем; при будинку був плавальний басейн за проектом Мула і англійський парк, розбитий за ескізом Віеріена.

Під вечір роботу було закінчено, і невелика будівельна бригада поскладала свій інструмент і зникла.

Коллінз загадав своєму кухарю приготувати легку вечерю. Потім він сидів у просторій, прохолодній вітальні, роздумуючи над усім, що трапилось. Напроти нього на підлозі стояв і тихо гудів утилізатор.

Коллінз запалив дорогу сигару і вдихнув її аромат.