Бідолашний Коко - Сторінка 7

Вони лише тепер дізналися про мою особисту втрату й перейнялися нею набагато більше, ніж своєю власною. Підозри щодо Річарда я виклав з усією тактовністю, на яку тільки був здатний, зате детально розписав політичне філософування непроханого гостя. Врешті-решт Джейн кинула на Моріса значущий погляд, і я зрозумів, що мої натяки не пішли на марне. Через кілька хвилин Моріс взяв бика за роги — зателефонував у Лондон і переговорив із сином. Розмова була дипломатичною — ніяких звинувачень у свідомій співучасті,— але твердою і давала відповіді на необхідні питання. Недаремно ж Моріс був добрим юристом. Поклавши трубку, він повідомив: Річард клянеться, що ніколи не згадував про котедж, а він, Моріс, йому вірить. Але обличчя в нього було стурбоване. Коли сержант повернувся, щоб скласти повний список украденого, Моріс виклав йому свої міркування. Наскільки я зрозумів, поліція вчинила обшук маоїстської "комуни", але нічого, крім, звичайно, гашишу, не знайшла. Кожен з тих молодих людей, що відповідали моєму описові, мав тверде алібі. Отже, і в цьому напрямку слідство ні до чого не привело.

Наступні тижні й місяці теж не дали бажаних результатів. Випадок лишився, кажучи офіційною мовою, дрібним нерозкритим злочином. Не можу навіть поскаржитися на те, що робота моя постраждала непоправно. Місяць я перебував у глибокій депресії і уникав виявів співчуття навіть тих, хто знав, що для мене означає ця книжка. Однак у Дорсет я привіз тоді не все. В Лондоні залишився ще один примірник рукопису перших трьох розділів, та й пам'ять моя виявилася набагато кращою, ніж я гадав. Мені було кинуто своєрідний виклик, і я вирішив, що друзі мають рацію і Пікока можна поновити. Цю роботу я вже наполовину закінчив.

Кінець, як на таку пригоду, може видатися нудним. Але я ще не все сказав. У певному розумінні, написане досі — лише своєрідна преамбула.

Як відновлений рукопис не може точно повторювати той, що його було знищено, так би мовити, в зародку, так само і я не певен, що з повного точністю відтворив події тієї ночі. Я намагався, як міг, проте, можливо, дещо й перебільшив, особливо у відображенні мовних особливостей мого співбесідника. Може, він і не зловживав так часто тим ідіотським жаргоном невідомого походження. Та й деякі з його почуттів, на перший погляд очевидних, я міг не так зрозуміти.

Але більше за всі відхилення й неточності мене хвилює, що я не розумію того, що сталося. Я й записав цю історію саме з метою прийти до якогось певного висновку. Найбільше мене мучать два питання: чому це сталося? Чому це сталося саме зі мною? Або ще точніше: чим я спровокував молодого негідника на такий вчинок?

Я не схильний вважати цю пригоду просто інцидентом у війні двох поколінь. Я не вважаю себе типовим представником свого покоління (хай би що я кричав зопалу, поки не охолонув). І навіть його не можу назвати типовим представником свого покоління — надто коли говорити про той останній непростимий вчинок. Припускаю, що молодь зневажає нас. Проте загалом, на мій погляд, ненависть викликає в неї більшу відразу, ніж викликала в нас у такому ж віці. Всім відомо, як сучасна молодь ставиться до любові — ці жахи суспільства вседозволеності та інше. Але мало хто помічав, що, знецінюючи любов, вони, проте, досить розумно знецінюють і ненависть. А спалення моєї книжки — це вже потреба (очевидно, з обох сторін) в анафемі. Навряд чи вона характерна для нового покоління.

І ось загадка перша: чому непростимо жорстокому його вчинкові передувало навдивовижу лагідне, майже доброзичливе поводження зі мною? Коли він сказав, що не хоче завдавати мені фізичного болю, я повірив. Бо не відчув ні двозначності, ні прихованої погрози. Я певен, він мав на увазі саме те, що сказав. Однак все це аж ніяк не в'яжеться з навмисною жорстокістю (по відношенню до кволої старої людини), якою все скінчилося. Спочатку я був схильний вважати, що поведінка молодика пояснювалася холодним розрахунком і його доброта лише приховувала справжні наміри, якщо не з першої хвилини нашої зустрічі, то принаймні з тієї миті, коли він пов'язав мою особу з рукописом. Але зараз я просто не певен цього. Я дав би багато (можливо, навіть пожертвував би відпущенням гріхів, якби мені поставили таку умову), аби дізнатися, коли він вирішив зробити те, що зробив. Зверхність, яку я виявив під час розмови у спальні, дратувала його. А мої спроби докопатися до мотивів його поведінки, порівняння з мотивами інших молодих людей, справжніх революціонерів, уразили його ще більше. Але навіть тепер мені здається, що я не заслуговував на таку жорстоку відплату.

Є й ще одна загадка. З самого початку мій гість ясно показав, що не схвалює моєї поведінки. Тут я відчуваю деяку вину, бо лише тепер кажу правду. І поліції, і Морісу, і Джейн я розповів, що він застав мене, коли я спав. Ніхто не дорікав мені за те, що я не чинив опору — крім злодія і мене самого. Та відчуття вини й досі не полишає мене — і найбільше через його слова: що він утік би, варто було мені хоч трохи пошуміти. Так чи інак, припущення, що він спалив рукопис, бо я не захищався, не має сенсу. Навіщо було карати мене за те, що я полегшив йому справу? До того ж його видима вразливість аж ніяк не гарантувала іншого перебігу подій, якби я спробував захищатися. Припустимо, що я б глузував з нього, ображав і таке інше... Хіба це допомогло б мені?

Я спробував уявити, що могло викликати в ньому ненависть, обгрунтовану чи необгрунтовану: мій вік, хирлявість, короткозорість, мова, освіта, полохливість і ще багато дечого. Очевидно, я видавався йому манірним, старомодним, консервативним і ще яким завгодно. Але в його очах все це могло створити хіба що образ людини похилого віку, яку зневажаєш взагалі, а не за щось конкретне. Навряд чи він ототожнював мене з "ними" — з системою, з капіталізмом. Він начебто поважав мій фах: йому подобалися книжки, подобався Конрад. То чому ж я не сподобався... точніше, чому він зненавидів мене? Якби молодик оцінив мою книжку про Пікока з пуританських позицій нових лівих і їхнього журналу — як паразитування на віджилих формах буржуазного мистецтва,— він, напевне, так би й сказав. А він зовсім не здавався мені мислячим марксистом.

Морісові та Джейн таке псевдополітичне пояснення видавалося найпереконливішим. Та я гадаю, що вони просто не отямилися від травми, завданої поведінкою їхнього сина. Аналогії з діями мого "філософа" я тут не знаходжу. Він ні разу не пов'язав моєї особи з "ними". Його не цікавили мої політичні погляди. Об'єктом розправи була річ далека від політики — моя книжка.

Мене весь час не покидає відчуття, що розуму в молодика було більше, ніж про це свідчили його слова. Він паче знав, що каже нісенітниці й почасти робив це для того, щоб випробувати мене: коли я дозволяв йому грати роль блазня, то й сам заслуговував на те, щоб з мене робили дурня. Однак я, мабуть, дещо ускладнюю речі. Його слова та вчинки були не такі вже й значущі. Оглядаючись назад, я по-різному уявляю собі нашу розмову, але кожного разу вона має такий самий жахливий кінець.

Тут слід згадати, що Моріс зробив іще одне припущення. Воно зводилося до того, що цей молодик — шизофренік. Він, мовляв, стримувався, скільки міг, але не витримав внутрішнього напруження і схильність до насильства взяла в ньому гору. Та річ у тім, що вже після цього внутрішнього вибуху він пропонував мені бренді й хотів розпалити камін, щоб я не змерз. Для шизофреніка це надто тонко. Крім того, він ні разу не вдався до фізичного насильства, нічим не виказав, що метою його вчинку було завдати мені якихось страждань. Я був зв'язаний і не міг говорити. Він міг би дати мені стусана, вдарити в обличчя — зробити що завгодно. Та я певен — мені ні на хвилину не загрожувала фізична розправа. Мета була зовсім іншою.

Я гадаю, що для розгадки його вчинку дуже важливий отой незрозумілий жест — агресивно піднятий великий палець, якого він тицьнув мені перед очі. Цілком очевидно, що класичне тлумачення цього знаку — милосердя — виключалося. Так само очевидно, що він не був вжитий і в широко розповсюдженому сучасному значенні — "все гаразд". Повернувшись в Лондон, я звернув увагу на те, що цим знаком часто користувалися робітники, які зносили будинки напроти вікон моєї квартири. Я не міг відірватися від цього видовища, бо останнім часом забагато думав про смерть і руйнування. Мене вразила безліч значень, що їх робітники вкладали в цей жест: він означав звичайне "так", коли важко перекричати гуркіт; "розумію" чи "зроблю, як ти хочеш"; міг, як не дивно, означати і наказ далі щось робити (коли піднятий палець, наприклад, довго доказувати водієві ваговоза, що рухається заднім ходом) і "зупинитись" (коли палець раптово підняти під час того ж маневру машиною). Але хай би що він означав — агресії в ньому немає. Лише через кілька місяців я здогадався.

Є в мене одне невеличке уподобання — полюбляю дивитися футбольні матчі по телевізору. Не можу з певністю сказати, що дає мені споглядання цієї беззмістовної біганини; може, відчуття переваги людини розумової праці перед тими, хто віддає так багато фізичної енергії сучасному еквівалентові римського цирку. Та одного вечора мою увагу привернув гравець, що саме вибігав на поле. Він точнісінько так само показав піднятий великий палець групі болільників, які галасували на ближніх до нього трибунах. Один чи два болільники навіть відповіли тим самим. Гра ще не почалась, і я добре зрозумів, що вони хотіли сказати: ми сильні духом, ми переможемо. Мене наче грім ударив. Я раптом збагнув, що мав на увазі мій злодій. Це було попередження: безкомпромісний поєдинок ось-ось почнеться і команда, до якої він належить, сповнена рішучості виграти. Він недвозначно проголошував: це тобі так просто не минеться. Складається враження, що я міг би сказати йому те ж саме і мав на це вагоміші причини. Однак сам я гадаю, що ні. Спалені папери мали посилити моє враження від піднятого пальця. Але за тим і другим ховався страх, або принаймні ненависть, викликана свідомістю того, що перевага в майбутньому поєдинку на моєму боці. Як це не дивно, хоч він і був господарем становища, коли брати до уваги фізичну силу, в його очах я залишався сильнішим.

Все сказане наштовхує мене на попередній висновок.