Біла фортеця - Сторінка 25

Падишах, на велике моє здивування, погодився, сказав, що той момент і справді настав, лише треба дочекатися пашу Сари Хусейн-ефенді, якому довірили штурм фортеці. Чому він відповів саме так? Це було одне з питань, з яким упродовж років Ходжа звертався, не збагну, чи до мене, чи до самого себе. Мені здавалося, що я вже втратив будь-яку приязнь до Ходжі і втомився від невизначеності. Ходжа ж шукав відповіді на своє запитання: він вирішив, що військова громада занепокоєна, адже тріумфом перемоги доведеться ділитися з ним.

Ходжа намагався переконати себе у правильності висловлених суджень, допоки нам не стало відомо в обід наступного дня, що паші Сари Хусейн-ефенді не поталанило зі штурмом фортеці. З кожним днем повзли чутки про те, що я — засланий шпигун і завдаю лише прикрощів, власне, тому я не наважувався показуватися на очі падишаху, навідуватися в його намет. Ходжа пішов сам до намету падишаха тлумачити останні події, йому навіть поталанило розповісти кілька історій про перемогу, в які, здається, падишах повірив. Коли він повернувся до нашого намету, то намагався бути оптимістом і робив вигляд, що вхопив бога за бороду. Я вдавав, що все гаразд і з удаваною уважністю узявся його слухати. Він знову пригадував давні історії про нас та тих, інших, про майбутні перемоги, та цього разу в його голосі відчувався смуток, який бентежив мене; Ходжа переказував спомини з його чи мого дитинства, добре відомі нам, адже жили ми разом. Він промовчав, коли я взявся грати на уді, продовжуючи говорити про безхмарні дні, які на нас чекають, хоч ми удвох добре розуміли, що йдеться про минуле. Перед очима поставали картини родинного затишку, коли всі збиралися за столом у садку біля хати, з освітлених кімнат якої віяло злагодою та теплом. Чи не вперше за багато років я повірив Ходжі, коли він сказав, що через замилування минулим розлучатися з ним неймовірно важко. Він замріявся, та коли я нагадав про дурість оточуючих — ураз завівся. Я, мабуть, будучи на його місці, теж повівся б, як він, і, можливо, тому, що його впевненість здавалася мені природною, ми обоє відчували, що настане нове життя.

Наступного ранку нас за дорученням його величності переправили до ближнього ворожого укріплення, щоб випробувати нову зброю; йдучи дорогою я, як і Ходжа, подумав, що наші сподівання на всемогутність цієї гори металу можуть не справдитися. Із сотні чоловік, яких падишах виділив нам для підтримки, ми відразу більшість розгубили: майже половина розбіглися хто куди, а після невдалих пострілів велетенської залізяки декількох солдат ми взагалі втратили. Їх розчавило під час операції, і після цього клята залізяка загрузла у багні. Ми не впоралися, не змогли підготувати нову атаку, адже й та зграйка аскерів, що залишалася, за мить розбіглася, обсипаючи нас і наш диявольський витвір прокльонами. Швидше за все, ми обидва думали про одне й те ж саме.

Незабаром, коли військо пузаня Хасана-паші за годину взяло укріплення з незначними втратами, Ходжа зібрався був стати на шлях пошуку істинного знання, та його спіткало розчарування, бо все населення укріплення було вирізане. Не знайшов Ходжа й жодного важкопораненого між обпалених стін підкореної фортеці. Погляд Ходжі впав на купу відрізаних голів, які підготували, щоб показати падишахові, я ж не мав сил, щоб спокійно на це дивитися, тому просто відійшов. Через деякий час я, не стримуючи цікавості, знову повернувся до нього, цього разу Ходжа крокував геть від голів, а мені було байдуже, куди він ішов.

Коли ми повернулися до табору, була обідня година, нам повідомили, що фортецю в Доппіо все ще не взято. Падишах не знаходив собі місця від гніву. Він присягався покарати пашу Сари Хусейна і всім військом рушити на поле бою! А Ходжі наказав лаштувати свою зброю на випадок, якщо до вечора облога фортеці не впаде. За волею падишаха відрубали голову невмілому командиру, який за день не зміг завоювати фортецю. Через гнів падишахові було навіть не до пліток щодо нашої ганебної невдачі зі зброєю. Ходжа теж мовчав про наш надуманий внесок у перемогу. Всі його думки були про одне, він, як і я, думав про долі астрологів, моє дитинство, тварин з моєї ферми. Та найголовніше — він уболівав за останній шанс, який міг випасти нам сьогодні, — це звістка про завоювання фортеці. Сумніви були вагоміші за сподівання, та Ходжа не переймався, бо мріяв про інше нове життя, яке розпочнеться разом із молитвою священика маленької християнської церкви з дзвіницею, яку лизатимуть червоні язики полум'я після того, як буде розгромлено неприступну фортецю. Я відчував, як у наших серцях загорається вогник надії, розпалений червоною загравою сонця, яке ховалось за гаєм на горі, зліва від нас.

Сідало сонце, коли ми побачили не тільки поразку Сари Хусейн-паші, а й фортецю Доппіо, на підмогу якій прибули, крім поляків, австрійці, угорці та козаки. Фортеця розкинулася на високому пагорбі, вечірні блиски сонця прикрашали її вежі з прапорами, сама ж вона була білосніжною. Я не вірив своїм очам, адже таку красу й довершеність можна було побачити лише уві сні. І в цьому сні ви збентежено будете летіти по зміїстій доріжці чорного лісу, щоб якнайшвидше дістатися до прекрасного дива на недосяжному пагорбі, де, здається, панує радість, до якої вам кортить долучитися, і щастя, котре не хочеться втрачати. Недосяжність фортеці дратувала. Коли я дізнався, що піхота пройшла цим дрімучим лісом, перейшла рівнину, яка внаслідок постійних повеней перетворилася на смердючу трясину з болітцями, та попри підтримку гармат, не змогла дістатися неприступного муру фортеці, мені перед очима постав шлях, який закинув нас сюди. Навкруги все здавалося бездоганним: біла фортеця, над вежами якої кружляли птахи, чорний пагорб, що нагадував скелю, і тихий дрімучий ліс. Лише зараз я збагнув, що все, що раніше видавалося мені випадковим, насправді було закономірним, очевидним ставало й те, що наші аскери ніколи не підкорять фортецю. Здавалося, у голові Ходжі теж роїлися такі думки. Ранком наші почали атакувати. Звісно, Ходжа теж передчував, що наша металева купа застрягне у болоті, а солдати всередині та навкруги зброї виявляться приреченими на смерть, усвідомлював він і наслідки — лише ціною моєї голови можливо буде вгамувати страх та плітки довкола лиха, яке я накликаю своєю присутністю. Мені навіялися спогади, як багато років тому, щоб спровокувати Ходжу на сповідь, почав розповідати про товариша дитинства, з яким ми одночасно думали про одне й те ж саме. З ним нас теж єднала телепатія.

Ходжа все ще не повертався з падишахового намету, до якого завітав пізно ввечері. Я здогадувався, про що він казатиме пашам та падишахові, який звернувся до Ходжі з проханням спрогнозувати майбутнє, мені вже ввижалася кривава сцена його вбивства, а перед очима стояли кати, які ось-ось мали прийти по мене. Малювалася й інша картина, як Ходжа, навіть не перекинувшись зі мною словом, пробирався до фортеці, що виблискувала своїми білосніжними стінами, позаду залишалися вартові та нетрі лісу. І я бачив його біля мурів фортеці. З такими думками я зустрів ранок. На моє здивування, Ходжа причинив двері. Я зрозумів, що в наметі він розповідав те, що я передбачив. Через багато років я дізнався, що Ходжа довго й обережно умовляв їх. Однак мені тоді він не обмовився й словом. Ходжа був стурбований, він поспішав, ніби збирався подолати далекий шлях. Лише буркнув, що долину заслало густим туманом, мені ж стало все зрозуміло.

Допоки сонце на повну силу не розкинуло свого проміння, я взявся розповідати Ходжі про своїх рідних — батька, матір та братів, їх натуру, всіх, кого залишив у рідній країні, розповів, як знайти наш будинок, добре знаний в Емполі та Флоренції. Мені приємно було згадувати рідних, зупинився на їх зовнішньому вигляді, та так детально, що згадав навіть родимки на спині молодшого брата. Коли вів про це мову, було враження, що раніше вже це розповідав. Я щиро вірив у реальність свого довгого оповідання, однак пізніше, коли переказував падишахові чи писав цю книгу, здавалося, що я все вигадав. Чому так, важко сказати, адже я говорив чистісіньку правду: дійсно, моя сестриця злегка заїкалась, і одяг ми носили з купою ґудзиків, і пейзаж з вікна нашого будинку відповідав описаному. Коли закінчив, то подумав, що вдалося переконати Ходжу, ніби життя моє із запізненням він продовжить там, де я його увірвав. Обличчя Ходжі засяяло приязною посмішкою.

Ми мовчки, не поспішаючи, переодягнулися в речі одне одного. Я віддав йому персня й медальйон, який до цього часу не показував. У медальйоні я носив портрет бабусі та пасмо волосся нареченої, вицвіле від часу. Ходжа захоплено одягнув його на шию і вийшов з намету. Я не відривав очей від його постаті, що повільно розтанула у тумані. Починався новий день, мене ж зморювала втома, я улігся у ліжко Ходжі й полинув у сон.

Розділ 11

Наближаюся до кінця своєї книжки. І, ймовірно, дехто з моїх розумних читачів, вважаючи, що історія вичерпала себе, уже давно закинув її. Був час, коли і я так вважав, написав і жбурнув у куток ці сторінки, щоб більше ніколи не повертатися до них. Тоді я прагнув писати оповідки не на замовлення падишаха, а для власної втіхи, хотів писати про любовні інтриги, які траплялися в далеких країнах, куди я мандрував як купець, безмежних пустелях чи холодних лісах, цю ж історію бажав викреслити з пам'яті. Власне, я й міг забути цей прикрий досвід, однак плітки та постійні балачки ускладнювали ситуацію, ба два тижні тому завітав один молодик з проханням не полишати книжки. Отож, я зважився завершити її, так як і планував, вона стала сенсом мого життя.

Щоб закінчити книжку, я сів за стіл, мені уявлявся човен з вітрилами, що з Дженетхісари тримав курс на Стамбул, дітлахи, які бавилися у саду поміж дерев оливи, запилений шлях, що вів до Гебзе. Взимку цей засніжений шлях був безлюдний, та навесні й улітку його наповнювали каравани, що мандрували до Анатолії, Багдада, Дамаска. Найчастіше ж ним, скрегочучи, проїжджали розбиті вози, інколи у вікні вимальовувався образ вершника, наближення якого я схвильовано очікував, однак він швидко проїздив геть. Я знав, що марно чекаю — ніхто до мене не зайде ні зараз, ні колись у майбутньому.