Біла фортеця - Сторінка 4

Той наш успіх виявився не більше, ніж випадковість, причини такого високого злету ми не змогли ні зрозуміти, ні пояснити.

Набули ми непоганої майстерності у створенні яскравих та потужних вибухів феєрверку; це Ходжа, бродячи стамбульськими крамницями, знайшов в одній з них порошок, що прекрасно насичував полум'я. Назву цього порошка, який виблискував жовтими крупинками, не знав і сам продавець, тому ми вирішили, що це суміш мідного купоросу та сірки. Далі ми почали експериментувати з кольором, мішали що завгодно, але навчились робити лише блідо-зелений та коричневий кольори, дещо схожі відтінками. Нам хотілось більшого, та Ходжа стверджував, що навіть такого Стамбул ще не бачив.

Усі казали, що видовище з феєрверками, яке ми влаштували на другу ніч весілля, пройшло на славу, про це говорили всі, навіть наші вороги, які постійно намагалися перешкодити показу. Я не на жарт занервував, коли нам повідомили, що сам падишах з протилежного берега спостерігає за дійством; дуже хвилювався, що будуть перебої, і мені доведеться назавжди залишитися тут, а коли дали команду починати, я прочитав молитву. Спочатку для привітання гостей ми запустили звичайну ракету, вона летіла стрімко у височінь, за нею завели механізм, який утворював колоподібні спалахи, ми з Ходжею називали їх млином, небо вмить запалало червоними, зеленими та жовтими вогниками, які супроводжувало погрозливе рокотання; феєрверк виявився кращим, аніж ми очікували. З кожною ракетою механізм розгойдувався все сильніше, і раптом потужний спалах вирвався і осяяв усе навколо — за мить все згасло і запала тиша. На якусь хвилину я відчув себе у Венеції, коли восьмирічним хлопцем я вперше спостерігав феєрверк, але й тоді, як і тепер, я був нещасний: того разу через те, що мою нову червону куртку одягли братові, бо, коли ми бились напередодні, я подер його нове вбрання. Ракети того ж вечора вибухали червоним кольором моєї куртки, куртки з десятком ґудзиків, яку я не зміг надягти, а вона аж тріщала на братові, бо була замалою. Після цього ми пустили в рух механізм, який назвали "фонтаном". З подоби даху, на висоті в п'ять людських зростів, почало виходити полум'я, ті, що стояли на протилежному березі, мали краще бачити ці вибухи, всі, як і ми, мали бути в захваті, особливо, коли цей фонтан вогню почав випускати ракети; та нам цього було замало: щоб ще більше здивувати, на воді розмістили плоти з прикріпленими картонними фортецями, з веж яких здіймались ракети, символізуючи перемогу османського війська. А потім на повних вітрилах проплив корабель, на якому я потрапив у полон, а дорогу йому перетнули турецькі галери і шквалом ракет обстріляли моє судно. Треба сказати, через показ я ще раз пережив день свого ув'язнення. Коли картонні кораблі почали горіти й тонути, з двох берегів лунало: "О, Аллах! Аллах!" Потім ми запустили драконів, з їхніх пащ та вух також вихоплювалося полум'я. Дракони почали мірятись силами, як ми й задумали, жоден не міг узяти гору, ракети, запущені з берегів, запалили небосхил червоним. А коли темрява запанувала знову, наші люди на човнах запустили в дію колеса, і дракони почали поволі підніматися в небо; натовп гудів від здивування та страху. Коли ж дракони знову з гуркотінням зітнулися, зайнялися всі ракети на плотах. А ґноти, розміщені у тілах цих тварюк, повинні були спалахнути в точно спланований час, таким чином усе навколо мало перетворитися на справжнє чистилище. Коли я почув голосне ридання дитини десь поруч, то зрозумів, що дійство нам вдалося. У батька того хлопця від несподіванки побаченого перехопило подих, він забув про сина і з відкритим ротом дивився в небо. Я ж мріяв про те, що, нарешті, повернуся на батьківщину. На маленькому, непомітному для глядачів плоті в це чистилище ввійшла потвора, яку я назвав шайтаном, ми начинили його ущерть порохом, навіть переживали, щоб той не злетів у небо разом з плотом та нашим чоловіком; усе обійшлося, після того як дракони згоріли дотла й розтанули в повітрі, у небо стрімко піднявся шайтан, із його черева з гуркотом шугали вогняні кулі. На якусь мить я занепокоївся, вважаючи, що своїм дійством ми до смерті залякаємо мешканців Стамбула, мені й самому стало моторошно, та при цьому я відчував, що нарешті настав час, коли я зміг розпочати справу, про яку давно мріяв, і не важливо, в якому місті я тепер, я хотів, щоб шайтан усю ніч ширяв у повітрі, вивергаючи полум'я. Та він трохи погойдався і під збентежені й радісні крики натовпу впав у води Золотого Рогу. Занурюючись все глибше, він не припиняв вивергати вогонь. Наступного ранку паша, точнісінько як у казці, надіслав торбинку золотих. Сказав, що йому сподобалося дійство, однак бентежить перемога шайтана. Це дійство тривало ще десять ночей. Удень ми ремонтували обгорілі макети, вигадували нові ігри. А полонені з в'язниці начиняли порохом ракети. Один невільник спалив десять мішків пороху, його обличчя обгоріло, і він осліп. Після довгого святкування весілля я перестав бачити Ходжу. Був щасливий, що нарешті не бачу сповнених заздрощів поглядів мого двійника.

Та з голови не йшли спогади про яскраві дні, які ми провели разом. Як повернусь додому, всім розповім про надзвичайну схожість з цим чоловіком, який робив вигляд, ніби цього не помічав. Днями я сидів у камері і, щоб якось збути час, приймав хворих. Зовсім несподівано я отримав звістку про те, що мене викликає паша; окрилений надією та щастям, побіг на зустріч. Спочатку він вихваляв мене, казав, що дійство всім сподобалося й на славу повеселило, говорив про те, що я дуже розумний, здібний. Та раптом він випалив: "Якщо ти станеш мусульманином, тебе відразу звільнять". Я розгубився й певно, що виглядав дурнем, почав благати відпустити мене на батьківщину, заїкаючись, згадував наречену та матір. Паша, ніби й не чуючи мене, повторював одне й те ж. Я замовк. Згадав друзів дитинства — нероб, які ненавиділи свого батька й піднімали на нього руку. Паша дуже розгнівався на мене, коли я сказав, що не зміню віри. Так я вкотре повернувся до камери ні з чим.

Через три дні паша знову покликав мене. Цього разу він був у доброму гуморі. Я все ще не міг зрозуміти, чи зміна віри допоможе мені втекти звідси. Паша запитав, чи подумав я над його словами, адже він особисто міг би одружити мене з гарною дівчиною. Я набрався сміливості і сказав, що не збираюся міняти віри, паша здивувався і сказав, що я — дурень. Сказав, що серед мого оточення немає нікого, перед ким можна було б соромитися за свій вчинок. Трохи розказав про іслам і знову відправив мене до камери.

На третій раз мене не повели до паші, лише його слуга запитав, яке моє рішення. Цього разу я був готовий дати позитивну відповідь, та, оскільки про це питав простий служник, передумав. Я відповів, що зараз не готовий до таких змін. Служник схопив мене за руку й потягнув униз, а там віддав іншому. Це був чоловік з моїх снів — високий і надзвичайно худий. Він обережно, наче немічного хворого, взяв мене під руку і повів у сад; до нас підійшов кремезний чолов'яга, якого навряд чи побачиш уві сні. Вони разом зупинилися біля самісінької стіни і почали в'язати мені руки, у них було по сокирі. Я затремтів від страху. Паша наказав стяти мені голову, якщо я не навернуся до ісламу.

"Невже так швидко все скінчиться?" — думав я. Чоловіки дивилися на мене зі співчуттям. "Може, ще раз запитають?" — благав я, і справді вони запитали. Релігія — це те, через що можна так легко втратити життя, мені стало себе шкода не менше, ніж тим двом, котрі намагалися навернути мене в свою віру. Я намагався думати про щось інше, і перед очима оживали картини минулого, мій улюблений вид із вікна нашого будинку, що виходило в сад: покрита перламутром таця на столі була заповнена персиками й вишнями, поруч стояла плетена софа, на якій такого ж зеленкуватого, як віконна рама, кольору лежали пухові подушки, а далі з вікна, охоплена полум'ям вишень та олив, виднілася криниця, на жолоб якої сів горобець. А ще далі на високій гілці кремезного горіха розгойдувалися орелі.

Коли мене ще раз запитали, я відрізав, що міняти віру не збираюся. Мене нахилили вниз і поклали голову на колоду. Я заплющив очі, та за якусь мить розплющив, один з моїх катів узяв до рук сокиру, враз інший його зупинив, кажучи, що, можливо, я все ж передумаю. Мене знову поставили на ноги і сказали, що я маю час подумати.

Поки я метикував, вони копали землю. Я вирішив, що вони копають яму для мене. Від думки, що мене хочуть закопати живцем, стало моторошно. Я думав про те, що рішення треба прийняти до того, як вони закінчать з ямою. Кати закінчили копати і підійшли до мене. Я гадав, що безглуздо померти саме тут, у мене навіть почав зароджуватися намір про зміну релігії, та часу вже не було. Я сказав, що якби мені повернутися до камери, я мав би час упродовж ночі прийняти рішення про зміну віри, але так відразу — це неможливо. Вони негайно схопили мене й поставили перед колодою на коліна. Перед тим як покласти голову, помітив, що серед дерев блискавично промайнула чиясь постать, я заклякнув. Це був я з відрослою бородою, я, котрий тихо, ніби не торкаючись землі, крокував поміж дерев. Я хотів промовити до свого зображення, та голос застряг у горлі: голову притиснули до колоди. Я скорився, але думав, що побачене видіння не може бути маревом; спина і потилиця мерзли, мені не хотілося ні про що думати, я страшенно задубів, однак думки не давали мені спокою. Через деякий час кати мене підняли й вигукнули: "Паша розгнівається!" Вони розв'язали мені руки і вилаяли: назвали ворогом Аллаха та Мухаммеда. Відвели нагору до паші.

Я підступив до паші й поцілував поли його вбрання. Він мовив, що моя незворушність вразила його, адже я не відмовився від віри навіть ціною життя. Не минуло й хвилини, як паша взявся торочити своє, переконував, що іслам — це прекрасна релігія й даремно я опираюся. Чим більше він говорив, тим сильніше поймав його гнів, нарешті, він сказав, що хотів мене нещадно покарати. Потім почав говорити, що комусь щось пообіцяв. Я зрозумів, кому паша пообіцяв, — це був Ходжа, це він врятував мене від смерті. Паша не вгавав, продовжував кричати, що вчинок Ходжі неможливо пояснити, згадав, що подарував мене, є навіть офіційний папір, де все зазначено.