Біла імла - Сторінка 3

Він брав їх одну по одній, киваючи головою, прицмокуючи, ніби погоджуючись з чимось.—Еге ж, Бетлем, тобі доведеться чемно відповідати. Ти розумієш, Бетлем, розумієш?

Молодший брат дивився серйозно, таємниче і значуще,— він сидів, киваючи головою до заяложених карт, піднімав їх і оглядав, складаючи в колоду.

— Розумієш? — тепер він дивився повз Маррі на арештованого.—Пізніше, иа суді, усі —хіба що крім жінки того хлопця, якого ти різонув, та його дітей,— усі до одного: і шериф, і суддя з компанією радітимуть з твого вчинку. О, вони матимуть з нього неабияку насолоду.

Він знову кивнув головою, цього разу дивлячись на Маррі. Заступник шерифа бачив лискучі фізіономії на картах. Погляди королів І дам, як і погляди негрів у майстерні, були звернені до нього.

— Хіба я брешу, пане заступнику? Скажіть йому, хіба я збрехав?

Маррі відвернувся і відійшов до вхідних дверей.

— Так що, неправда? — закричав молодий негр з торжеством у голосі.—Правда! І ніхто ще мені не пояснив, чому вважається за краще не дати чоловікові спокійно замерзнути самому в снігу, в своїх краях, чому а його смерті роблять комедію, посміховисько,— Його слова налітали одне на одне.— Еге ж, мені ще ніхто не пояснив цього. І Бетлему теж. А в нього вже

залишилося небагато часу. Якщо ти схопив і везеш чо ловіка на певну смерть, то принаймні поясни йому чому. Чому...

Маррі намагався не гарячкувати. Дивився у вікно, але руку тримав на пістолеті. Попад усе він відчував, відчував спиною Бетлемів погляд; серце зіщулилоги йому в грудях від страху. Від сорому і безпричинно го невиразного страху. "Він, Маррі,— майнуло йому в голові,— найкращий заступник шерифа, майже рівний самому Уолполу..." І раптом він постав перед своїм внутрішнім зором зовсім іншим: високий, гордовитий, з низько насунутим на лоба капелюхом, блідо, як глевтяк, широке обличчя — ніби пародія на того колишнього Маррі, відомого всім і кожному при цій дорозі,— Маррі з упертим підборіддям і засмаглим, обвітреним, мужнім обличчям... Хуртовина надворі трохи вщухла, вітру вже майже не було, і звідкілясь з'явився місяць, який освітив усе м'яким, кришталевим білим сяйвом. Стало так чисто, так біло в світі, що здавалося,—доторкнешся до чогось і відсмикнеш руку: боляче; дихнеш — і обпечешся.

— Відпусти людину, і вона не виживе на такому морозі,— сказав голосно молодий негр.— Вона йтиме одна-однісінька і сама знайде собі кінець, і не потрібні для цього ніякі білі, нічия допомога. Мав ж людина право на...

Маррі дивився перед собою на білі кучугури, загрозливо розкидані в нічній темряві. У нього під зовнішнім заціпенінням прокинулось відчуття, що цей краєвид йому знайомий. У дитинстві, коли вони жили північніше, він майже кожного зимового вечора спостерігав такі самі картини —він тоді вмощувався и темряві біля вікна в своїй спальні і дивився надвір, на снігопад, або білу імлу, в якій не було нічого дивного, як йому здавалося, хіба що незвичайним був хаос чогось ще не сформованого... За майстернею земля ні

т

би зникала з поля зору як щось таке велетенське, що його неможливо осягти. І Маррі знову відчув не лише власну відокремленість, а іі відокремленість арештованого й тих двох негрів; він знав, що ближчає мить, коли йому доведеться самому вирішувати і діяти — па ним пе стоятимуть ні шериф, ні закон, — він буде сам.

Коли Маррі, серце якого калатало в грудях, повернувся обличчям до приміщення, Бетлем уже випростався на весь зріст і стояв, вищий за всіх. Він повільно втягував у себе повітря і повільно обводив однаковим поглядом обличчя Маррі і стіну в нього за спиною, ворушив руками — потер зап'ястя. На підлозі валялась розтоптана сигарета. Брати залишалися там, де й були, вони, очікуючи, шкірилися до Маррі, а молодший вів далі, спокійно і підбурливо:

— Це в тебе, Бетлем, можна сказати, єдиний шанс. Ми на твоєму боці. Ми не збираємося мовчки стояти осторонь, коли відбуваються такі речі, ні, не збираємось, їй-богу, а отой заступник шерифа,— як, пак, його там, я бачив його не раз на задньому сидінні в машині Уолпола,— він також знає, що до чого, і не стане перешкоджати, не стане! — Молодшиіі негр відірвав руки від стільця.— Давай, Бетлем, давай! Ти людина і маєш на це право.

Маррі чекав. І він, і арештований важко дихали, їхні величезні груди майже одночасно наповнювались повітрям, а потім спадали, обидва стояли напружені, рішучі, не зводячи в очікуванні один з одного гострого погляду, ніби рахуючи кроки, що розділяли їх. Бетлем дивився таким пильним, таким важким і переконаним у своїй правоті поглядом, що Маррі не міг більше витримати: погляд колов, як гостра скляна скалка. Маррі мимохіть відвернувся. Тепер монотонний голос юнака, навіть слова, які мали б дратувати Маррі, здавалися природними й слушними — саме таких він і чекав, ба навіть і сам міг сказати їх.

— Ти людина,— говорив молодий негр,— і тут немає закону — принаймні сьогодні, в цю ніч. Де той закон? Де віп? Чи хтось із нас кращий за іншого? Нас усіх застукала хуртовина, і хто може сказати, чи існує ще щось, крім нас? Закон? Шериф? Ти маєш право розпорядитися власним життям. Маєш таке право. Маєш право.

Ні Маррі, ні арештований не поворухнулися. Здається, вони прикипіли один до одного зором, мов сплелися в обіймах, на них звалилося повітря, задзвепіло у вухах, і Маррі був певен, що за мить воно вибухне, увірветься в нього, оглушить, розчавить мозок. А потім трапилося неймовірне: молодий негр опинився за спиною Бетлема й моргав. Моргав також і йому, Маррі. Так, стояв за спиною, легковажно похитуючи головою, підсміюючись, щільно примруживши одне око. Маррі важко вдихнув па повні легені. "Ти... ти",— надихався Маррі. Його пальці так заклякли на рукоятці револьвера, що було несила їх розняти.

— Ти! Що ти робиш?.. Що ти?..

І в мить, коли Бетлем мав зірватися з місця, їмо лодий негр і його брат вибух ли реготом. Маррі вдавалося, що навіть їхні зуби регочуть, їхній регіт шматував його, так само як, мабуть, шматував І Бетлема.

— Гляньте, гляньте лишень на цього Бетлема! кричав, заходячись зо сміху, молодий негр. Від захим ту він смикався, як лялька на шворці, його руки бс.і сило теліпались уздовж тіла, плечі тряслися.— ЛІНІЮ гляньте на нього! Ач, який. Не на жарт замірився.., Таж йому нізащо в світі не справитися з білим! Ill як він цього не второпає!

Плечі у Бетлема помітно обм'якли. Але обличчя залишалося незворушним, як маска. Він уважно ди вивсл просто в обличчя присоромленого Маррі.

— Ну ж, Бетлем,— базікав молодий негр, пританцьовуючи навколо нього,— не гнівайся на мене. Я тут ні при чому. Хіба я винен, що ти такий легковір!

Маррі підійшов до арештованого і взяв його за руку. Дивитися йому в лице він не міг і тому дивився на комір і на мокре волосся, що росло низько на потилиці. Маррі постояв, потім сказав:

— їдьмо. Буря вже вщухла.

Маррі не чув нічого, крім повільного, рівного дихання арештованого і майже беззвучного сміху братів.

— Що ж, Бетлем. Іди в машину. Сідай і жди мене.— Помовчав і тоді сказав вдруге: — Іди.

Бетлем подався до дверей і вийшов. Маррі не дивився ні на кого. Спершу він навіть і не знав, куди дивитися, що робити, в цю мить він не міг ні про що думати. Спопеляв сором, свідком і учасником якого він став. Від згадки його аж замлоїло. Нарешті він різко обернувся, напружив плечі, взяв свій червоний шарф з вішалки і намотав на шию. Одягався, не поспішаючи. А молодший негр тим часом голосно балян-драсив, не вгаваючи ні на мить:

— Цього задаваку Бетлема я пе перший день знаю, він весь час задавався, всюди встромляв носа. Ще б пак!

Маррі вже застебнув пальто і тепер неквапно натягував рукавиці. Був готовий уже рушати, але залишалась якась не докінчена справа, ніби щось зробив не так, хоч не міг згадати, що саме, бо голова все ще гула від пережитого збудження.

— І про це також розкажіть шерифові,— торочив далі юнак,— Розповісте? Розкажіть, розкажіть йому.— Раптом з його обличчя зникли останні сліди недавнього сміху.— Пане заступник... заждіть... зачекайте хвилинку!

Маррі мовчки глянув на нього. Потім побачив на підлозі мотузку, неспішно нахилився, підібрав

•/2 Ю Д. Ь. Оутс 289

і поклав її до кишені. Пішов до виходу. Юнак ув*язав<>і слідом і говорив, хапаючи Маррі за рукав:

— Пане заступнику, чуєте, розкажіть шерифу, як я розіграв комедію. Розкажіть йому. І як ви відра зу ж підхопили розиграш і також зіграли, що куди там! Перекажіть. Йому сподобається. Напевне. Я знані шерифа, він інколи буває в наших краях... Часом заправляється у нас.

Маррі пильно дивився на негра.

— А той чорношкірий чогось іншого й не вартнії. Так йому й треба. Чим він кращий від інших? — юнак говорив швидко і трохи набридливо.— Будь-хто з нашого брата вчинив би так на нашому місці,— гордо заявив він,— і немає такого білого, який не знав би про це... Он як. І він заслужив, ще й як заслужив такого поводження...— Юнак знову непевно посміхнувся.

Маррі відчинив двері і, впустивши всередину холодне повітря, ступив надвір.

— Заждіть, заждіть! — юнак тяг Маррі за рукав.-Почекайте, пане заступнику. Тож ви розповісте пес шерифові, правда ж? Га? То як? Га? Розкажіть, як я це утнув — він сміятиметься, скажете, хто я, назвете майстерню... Він мене добре знає... Ага, ось гляньте-но сюди, пане заступнику,— кажучи це, він миттю закасав до коліна одну холошу на штанях. Зробив це так швидко, що Маррі не встиг відвернутися і побачив рвані шрами на нозі.

— Колись, мені ще й п'ятнадцяти не було, на мене біля струмка для розваги нацькували собак. Хорти за мною тоді довго ганялись, а я все одно втікав, хоч нони вже висіли у мене на ногах. Хтось тоді розповів шерифові, він сам приїхав і розпитував, як усе трапилось, здається, йому було прикро, але він нічим не міг зарадити... Я першим ніколи ні на кого не підніму ножа. А тут устругнув таку штукенцію — якось само по собі вийшло. А цей чорношкірий, що з вами, нічим

не кращий за інших... Розкажіть шерифу. Він одразу вгадає, хто я, одразу мене пригадає...

Маррі зачинив за собою двері. Підходячи до машини, з подивом побачив, що так і не погасив фари. Молодий негр зараз, напевне, дивиться на нього крізь шибку, обхопивши віконпу лутку піднятими вгору руками.