Біла стрічка в твоєму волоссі

Майже всі свої дитячі хвороби я пережила на Калінчаковій вулиці номер три в однокімнатній квартирі, де ми мешкали разом із мабабусею та її наймолодшим сином Імріхом, правду кажучи, найстрашнішим грубіяном, про що, аби картина була повною, я мушу згадати.

Судячи з мабабусиннх слів, великий Імріх робив хіба що дві речі в своєму житті: кілька років працював санітаром у лікарні й завжди завдавав клопоту нам обом. Якщо пам'ять мене не зраджує, він не проминув жодного дня в році, аби не нагадати мабабусі, що в її власних інтересах було б краще, коли б вона "цю шибайголову" віддала до дитбудинку й не ганьбила більше себе і всієї родини.

— Бо колись, зрештою, я не витримаю і любесенько зроблю це сам,— щоразу додавав він після хвилини значущої тиші, під час якої він уважно вивчав мою зовнішність, і то з таким виглядом, ніби йому пощастило побачити двоголове курча. Я була переконана, що великий Імріх не лише здатен закинути мене до найвіддаленішого сирітського притулку, а й залюбки прикінчити за найближчим рогом без жодних докорів сумління. Причина того, чому він не любив мене, мабуть, була якось пов'язана з непереборною відразою, яку він відчував до всіх окрилених істот, обов'язком яких є приносити людям малюків. Бо тільки-но, бувало, почує, як мабабуся розповідає про лелеку, що приніс мене на світ, він хапається за голову і гримає:

— У твоєму віці я б того лелеку об двері хряснув і дожидався б краще онучат! А як повелася ти?

На щастя, мабабуся ніколи не втрачала присутності духу-і, не змигнувши оком, відповідала: вона знає, що робить, і мене хтось віддасть до сирітського притулку, хіба що переступивши через її труп. Це завжди заспокоювало настільки, що я переставала тремтіти й розмірковувати про те, як заманити великого Імріха на церковну вежу й намовити його зіграти в куці-бсбу.

Назавжди лишиться для мене загадкою, що робив великий Імріх, коли не спав, не скаржився на ввесь цей триклятий світ, де треба за кілька мізерних дрібняків гнути спину від ранку до смерку, коли не роздобував десь грошей, не проклинав своєї долі й не погрожував мені, що коли бодай раз іще побачить, як я плутаюсь у нього під ногами, він мені в'язи скрутить або випотрошить, наче курку.'

Друге, чим він мучив більше мабабусю, аніж мене, були дівчата. Водив він їх до нас досить часто і завжди увечері, коли ми вже спали і головне — коли вже спали й наші сусіди, що було справді дуже важливо, бо для великого Імріха мало неабияке значення, аби про ці відвідини ніхто не дізнався. Дівчата, які до нас приходили, всі, як одна, були істотами з блідим обличчям, пітними руками, й вони завжди з тугою в очах переконували, що їх приб'є батько, мати, брат, двоюрідний брат, хрещений батько, дід або якийсь член родини, коли їх не витягне з цієї халепи пан Імріх. Це завжди так розжалоблювало мене, що я ураз з'їдала цілий пакетик подарованих цукерок навіть з паперовими обгортками, тоді як у кімнаті великий Імріх уже всоте повторював: ніхто ні про що не довідається, дівчина буде мабабусі до смерті вдячна, а за нього не треба боятися, бо в цій справі він лише посередник.

— Зрештою, за ці роки в лікарні я також дечого навчився і якби схотів, міг би зробити це й сам,— погрожував великий Імріх, скрегочучи зубами, на що ма-бабуся відповідала тихим, незворушним голосом:

— Я не повторюватиму того, про що вже казала кілька разів. Але запам'ятай, сину мій: дорога, на яку ти ступив,— це ота найкоротша дорога, котра може привести тебе до в'яз-ниці!

Розлютований Імріх виштовхнув дівчину з кухні і хряснув дверима, аж мені на голову посипалася штукатурка.

— Слабосила він людина,— промовила мабабуся, хитаючи головою, а я не переставала чудуватися: як може хтось вважати слабосилою людину, що здатна однією рукою підняти шафу, а мізинцем задавити вівчарку,

Єдиною світлою рисою у великого Імріха було те, що час від часу він щезав на цілі місяці, а одного разу — маїШе #а чотири роки. Мабуть, завдяки саме цим загадковим і довготривалим зникненням мені пощастило вирости з пелюшок, перенести кір,— коклюш, вітряну віспу, кілька грипів, ангій, запалення легенів й одне запалення надкісниці. Неперевершений оздоровчий метод моєї мабабусі неабияк загартував моє здоров'я, але відтоді в мене виникла просто-таки хвороблива відраза до ромашкового чаю, підсиленого краплями ментолового спирту, половинкою лимона та цілим літром сибруміну. Поки я, загорнена в мокре простирадло, задихалася від гарячки, мабабуся не переставала переконувати, що мені до біса пощастило, коли я підхопила лише ангіну, а не падучу хворобу. Я і досі не знаю, до якої категорії хвороб належить падуча, але рада, що я на неї не захворіла, бо це, безперечно, була єдина хвороба, від якої мене не порятувала б мабабуся навіть гектолітром її спеціально приготованого чаю.

У нашій квартирі на Калінчаковій вулиці нас відвідувала й мабабусина донька Валерія, видатний фахівець із питань розладу травлення, але щодо всього іншого вона мала "дві руки ліві й серце в гаманці з грошима", як її характеризувала сама мабабуся. Коли вона постаршала, а особливо поважчала, з нашої Валерії зробилася особа астрономічних розмірів, тож я часто, дивлячись на її поставу, намагалася відгадати, чи вистачило б мені цілих літніх канікул, аби обійти її довкола. Під час відвідин Валерія відкривала нам таємниці свого жовчного міхура, який містив у собі кілька "диявольських камінців завбільшки з кулак", а також складного процесу травлення, яке знову-таки здебільшого "не фунгувало", що свідчило лише про те, що шлунок нашої Валерії відмовлявся працювати в чотири зміни.

— Я не можу з'їсти без труднощів навіть звичайного шматка хліба,— сумно зауважила Валерія, коли в її погано фунгуючій утробі зникло останнє печиво з кілограмової пачки, і я ураз вирішила послати останнє "прощай" калачу з родзинками, який саме вгледіло на буфеті її пильне бко.

Другу доньку моєї мабабусі звали Йозефка. Вона жила в Модрі, звідки надсилала запашні ящички з яблуками, виноградом або сливами. Вона ніколи не приїздила до нас у гості, але вряди-годи писала коротенького листа про те, як помітно "поліпшується ота смішна справа з моїми ногами". "Якогось дня зненацька забіжу до вас, і я вже радію, що вас обох побачу, а тим часом бувайте, яблука поставте в погріб".

Йозефка мала п'ятдесят років, вишколеного пса з незвичним ім'ям Каркуля і нерозлучну приятельку Северину, яка доглядала її відтоді, як Йозефці після операції на хребті паралізувало ноги. І хоча Йозефка не вставала з постелі добрих десять років, у кожному своєму листі вона кудись "бігала" або "була така страшна буря, що я хотіла кинутися світ за очі".

Тому в моєму уявленні Йозефчине ліжко поставало у вигляді летючого килима, і мене зовсім не здивувало б, якби котрогось дня вона влетіла на ньому до нас у відчинене вікно.

— Нещастя чіпляються їй до ніг так само, як нашому бідолашному татусеві Шімону, іще щастя, що вдача у неї моя,— констатувала мабабуся щоразу, коли дочитувала черговий "непосидючий" Йозефчин лист. І потім довго пильно дивилася на стіну. Я не знала татка Шімона, бо він помер невдовзі після мого народження, коли йому було шістдесят дев'ять років, як мені здавалося, у цілком пристойному віці, особливо якщо врахувати оті безупинні невдачі, які раз по раз чіплялися йому до п'ят.

Татусь Шімон мав бути для мене взірцем витривалості, чесності й відваги.

Він не хникав отак ні з того, ні з сього, не робив із мухи слона, а головне — умів поглянути правді в очі й мовчки зносив усе добре й лихе, що приносило йому життя. Окрім того, що татусь Шімон навчив ма-бабусю жити за принципом "ніколи не буває так зле, аби не могло бути ще гірше" й "навіть зло може обернутися на добро", він устиг іще висловити побажання назвати мене Шімонкою, із чим я згодом змирилася, також, мабуть, завдяки його принципу "ніколи не буває так зле, аби не могло бути ще гірше", й дякувала випадку, який допоміг мені уникнути імені Балта-зарка, Сервацка або Клеофашка.

Подиву гідна відвага, якою татусь Шімон відзначився під час першої, другої й кількох менших воєн, а передусім його незламна воля, з допомогою якої він долав усі перепони в житті, навіть глухоту, часто додавала мені гірких хвилин, надто коли моя дорога мабабусенька, розмахуючи перед моїм носом його фотографією, заходжувалася перераховувати всі проступки, злочини та різні інші слабості, властиві дітям мого віку.

Мої симпатії солдат Шімон здобув аж тоді, коли я довідалася, як він утратив слух. Я промину довгі описи геройських учинків, що їх здійснював Шімон до цієї хвилини, коли він захотів поспати на свіжоскошеній траві на лужку, не підозрюючи, що через якихось пів-годиики до вуха йому влізе дурна оса, котра, замість того щоб, обійшовши вушну раковину, пошукати дорогу на свободу, піддалася паніці й так нещадно покусала його, що він оглух на все життя.

Щоправда, з мабабусиної версії не було цілком ясно, чи до вуха солдата Шімона влізла звичайна оса, чи то був добре замаскований лютий ворог, що в такий спосіб знешкодив цього доблесного солдата.

— Отак постраждав, бідолашний, а йому ж за те й найнікчемнішої медалі не дали! Ти тільки подумай: на усе життя — глухий мов пень!

— Але ж він мав ще одне вухо, хіба ні,— практично зауважила я, своїми словами ураз привівши маба-бусю у стан бойової готовності номер один. Вона стисла губи до вузенької риски, трохи поміркувала над моїм запитанням, а тоді розповіла мені, як берегти здорове вухо, коли на друге ми не чуємо.

— Потрібен звичайний шмат вати і трохи воску. Знаєш, коли б не це, його протягувало б щонайменше двічі за день і тричі за ніч, свята правда!

Ха! Така сама, як і те, що татко Шімон зі своїм заоровим, залитим воском вухом до кінця життя не ПОЧУВ жодного слова!

Всупереч тому, що Валерія страждала від шлункових недуг, Йозефка була паралізована, небіжчик-тато Шімон — глухий, а мабабуся, окрім своєї невичерпної енергії, мала ще астму й горб, і ми, власне, могли заснувати родинний клуб інвалідів, усі, окрім великого Імріха, за будь-яких обставин просто іскрилися здоровим гумором й одностайно намірялися дожити до похилого віку. Я не пам'ятаю, щоб мабабуся скаржилася, а щоб вона нарікала—таке й на думку не могло спасти.