Біла стрічка в твоєму волоссі - Сторінка 6

- Яна Шрамкова -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вона ніколи не сварить мене. Завжди посміхається. Посміхається навіть тоді, коли до її кімнати за зелену завіску підселять когось, хто лаштується залишити цей світ. Бабка Сланінкова нібито вже звикла до цього. Коли до неї когось привозили, вона хіба що сплесне руками й вигукне захоплено і радісно:

— Ну, нарешті. А я вже думала, що знову тут

спатиму сама!— І така вона весела, що кожна бабка біля неї одразу забуває про смерть, вважаючи, що до Сланінки її перевели, аби їм удвох було веселіше. Бабка Чубка.

Бабку Чубку звуть іще Шуянова, але всі ми називаємо її тільки бабка Чубка. Вона мала дев'ятеро дітей, але забула вийти заміж. Дев'ятий син бабки Чубки лікар. Сьомий — у в'язниці. Третя донька друкує на машинці. "Всіма пальцями",— щоразу наголошує бабка Чубка. Уже кілька місяців вона застерігає мене від "диявола в штанях". Вона піклується, мовляв, про моє виховання і найдужче про те, щоб надто рано з кимось не злигалася. Коли вона бачить мене в кімнаті пана Феста, то з обуренням хитає головою. Пан Фест твердить, що бабка Чубка могла б оббрехати навіть Христа.

Мала Зуза і велика Зуза мешкають в одній кімнаті.

Обидві — вчительки. Власне, були ними колись. Мала Зуза грає на гармошці. З ранку й до вечора, особливо тоді, коли повідомляє, чи з дану мить погода ясна, Велика Зуза виготовляє прикраси й нанизує порцелянові бусинки на десятиметрову нитку. Щоразу, коли вона обідає, у її тарілку зісковзує якийсь браслет або намисто. Коли мені виповниться п'ятнадцять, вона намалює мені на щоці родимку. Мала Зуза контролює мої зошити. Часом, замріявшись, вона ставить навіть оцінку.

Старий пан Фест.

Перешиває мені одежу, яку подарували бабусі, коли я прийшла до притулку. Як має з чого, охоче шиє і щось нове. Піклується про тс, аби я не ходила по світі, як нечупара. Він був високого класу кравець, має астму і постійно розважає бабусь якимись кумедними витівками. Найбільше утішається тоді, коли йому пощастить тайкома зашити рукав панові Спі-хульському й коли він маг повну пляшку кетчупу.

Пан Спіхульський.

. У нашому будинку пенсіонерів він уже десять років, але і досі не звик. Ремствує геть на все! На погоду, на їжу, на невдячних дітей. Не ремствує він лише тоді, коли ненароком задрімає. Пообіцяв навчити мене лаятися по-польському, по-німецькому і по-сербському, але зараз не хоче про це вже й чути і твердить, що нічого такого нікому в житті не обіцяв. Він не лається, хіба що обманює і жаліється. Мовляв, мені

Зі

ніколи нічого не обіцяв! Бий його сила божа! Може, все це я висмоктала з пальця? Пан Спіхульський допомагає мені з математикою, але, мовляв, лише тому, що я иекерована. Сестрички Наёя.

Піклується про те, аби я добряче наїлася. Має п'ятдесят років і ліву руку коротшу за праву. Під час війни вона була у концентраційному таборі в Треблін-ці, й коли про це розповідає, я цілу ніч потім перевертаюся з боку па бік і не можу заснути. Сестричка Надя часто приходить до нас після роботи й розповідає мабабусі про все, що почує від управителя або від кухарок. Співаючи, вона заплющує очі і співає так гарно, аж пап Спіхульський па хвилину припиняє ремствувати.

До добрих учинків бабки Сланінкової я можу ще додати, що вона найбільше допомогла в боротьбі з нашим домашнім ворогом номер один, сестрою Бер-надеттою, котра одного ранку застала мене в мабабу-синій постелі. Сестра Берпадетта ходила до нашого будинку пепсіоперіз лише раз на тиждень, у п'ятницю. Я завжди намагалася щезнути, перш ніж вона ощасливлювала нас своїм почесним візитом, та одного разу мені не пощастило зробити цього вчасно, бо пані Фаціні цілу ніч бунтувала, і ми з мабабусею мусили заспокоювати її. З папі Анною, останньою в роду Фаціні, ми взагалі переживали тяжкі дні відтоді, як із нею удруге стався удар і вона втратила не лише мову, а й останні крихти самовладання. Цілу піч вона видобувала з себе тоскио-хриплупатпи свист, виражаючи цим свій неймовірний страх перед смертю. Вона дуже боялася, що помре саме вночі, й відпускала нас від себе аж тоді, коли починало світати. Тож не дивно, що після такої ночі ми обидві поснули як убиті й розбудив нас лише скрип дверей. Сестра Бернадетта сторопіла, коли вгледіла мене в мабабусипій постелі. Вона зблідла і суворо мовила:

— Якщо я покличу управителя, пані Студенкова,— карбувала вона слова, не спускаючи з мене очей,— не знаю, як ви поясните ту обставину, чому це дівча перебуває у вашій постелі.

Сестра Бернадетта була вишколена і ніколи не втрачала витримки. Вона стояла, тримаючись за ручку дверей, але мабабуся і далі вдавала, що спить, і взагалі на Бернадетту не злажлла. Та тільки-но Бер-

надетта зачинила за собою двері, мабабуся ожила й підхопилася так прудко й несподівано, аж я ледве встигла відхилитись. Мабабуся вже щонайменше двадцять рокіз мала горб на спині, та, гадаю, про це й досі не підозрювала, принаймні так поводилася. Вона різко сіла в постелі, мало не вбивши мене тим горбом. Пані Фаціні з видимим зусиллям повернула до нас обличчя і спитала:

— Гло? Гло?

Мабабуся лише махнула рукою:

— Коли б хтось знав її, то й налякався б. Перевернися і спи.

Пані Фаціні без сторонньої допомоги не переверталася в постелі вже майже три місяці і тому при найбільшому бажанні не могла цього зробити, але маба-бусина відповідь, на диво, її заспокоїла. Зробивши зусилля, вона знову повернула голову й заснула.

— Не втрачаймо розуму,— по-діловому мовила мабабуся,— через якусь кікіхмору!

Вона сиділа на постелі, опустивши босі ноги на холодний лінолеум, руками сперлася на бильце ліжка і про щось розмірковувала.

Потім вона підвелася, встромила ноги в капці, міцно вхопилася за стілець і, штовхаючи його перед собою, подалася до бабки Сланіпкової. Ідея зі стільцем— також мабабуснн практичний винахід. Всі сестри мали бути вдячні за нього мабабусі, оскільки в такий спосіб вона навчила пересуватися половину бабусь, які зовсім не ходили, і полегшила сестрам догляд за ними. І хоча в коридорі аж у вухах лящало від човгання, коли бодай зо дві бабки сновигали зі своїми стільцями, це однаково був гідний визнання винахід.

Мабабуся повернулася від бабки Сланіпкової розвеселена і щаслива.

— Прокатаємо її,— гукнула вона ще від дверей, що мене трохи здивувало. Єдиний транспортний засіб, який ми мали, це залізний стілець на коліщатках для немічних і паралізованих, усі бабусі його уникали, так ніби то був не стілець, а електричне крісло.

Я дозволила мабабусі підійти до ліжка. Для повної безпеки. Аж потім вилізла з постелі.

— Куди? — з готовністю запитала я.

Мабабуся якусь хвилину дивилась на мене нетямущим поглядом.

2 4бз

33

Волосся над чолом у неї було нерозчесане, й сиве пасемко впало їй на очі.

Вона підняла руку й по-дівочому жваво відкинула його з чола.

— Прокатаємо Бернадетту,— задоволено повторила вона.— Мала Зуза нам допоможе.

Ми й справді її прокатали і добряче! Від того дня, тільки-но в учительській з'являлася Бернадетта, мала Зуза брала гармонь і грала.

Чому мала Зуза вибрала за сигнал, яким повідомляла нас про візитерів, саме пісню "Сказав мені, що я нелюба...", я й сама не можу пояснити, адже мала Зуза ніколи заміж не виходила, і нібито вона твердила, що не пішла б навіть за найгарнішого. А тим часом пісня "Сказав мені, що я нелюба..." щоразу злітала з її гармоні з такою пристрастю, що досить довго мене не полишало бажання спитати, чому, власне, згаданий Він не схотів її.

Спершу я лізла під ліжко щоразу, як озивалася гармонь. Та згодом ми відтягли ліжко від стіни — не дуже, лише настільки, аби в щілину поміж стіною і ліжком у потрібну хвилину я могла впасти. Я падала на уздовж складену стару ковдру, тож мені й не боляче було, і не холодно від лінолеуму.

Гармонь малої Зузи ніколи не озивалась даремно. Коли вона озивалась, то напевно прийшла Бернадетта або якийсь інший неприємний відвідувач. До таких відвідувачів я незабаром навчилася зараховувати і мабабусиного єдиного сина, великого Імріха.

І хоча першої січневої неділі нас відвідав не сам Імріх, але візит був пов'язаний з його особою і для нас із мабабусею був наче погром. Коли озвалася гармонь малої Зузи, вже був пообідній час, й ми обидві відпочивали. Власне, відпочивала бабуся, а я лежала лише тому, що застудилася. Мабабуся показала мені очима на місце за ліжком. Я послухалася. Хтось постукав. Бернадетта не стукала ніколи. Хтось зайшов і привітався:

— Цілую руки, вельмишановна пані.

Бернадетта ніколи не називала мабабусю інакше як пані Студенкова, а, окрім того, голос, що привітався, був чоловічий. Я посунула свою ковдру ближче до другого боку постелі, аби побачити бодай черевики.

Мабабуся зрештою встала. Капці з-перед мого носа пересунулися разом із чотирма обдертими ніжками

стільця. Якусь хвилину чувся лише скрип стільця. Тоді запала тиша.

— Добрий день,— сказала мабабуся. Часом вона уміла бути страшенно ввічливою.

Я і досі нічого не бачила. Мабабуся стояла біля дверей. Аж туди з-під постелі подивитися я не могла. Я угледіла тільки ліжко пані Фаніці — вона спала обличчям до мене, з розкритим ротом. У ньому чорнів один зуб. На один більше, як у моєї мабабусі.

Хтось промовив:

— Маю честь говорити з пані Студенковою? На щастя, мабабуся запросила:

— Прошу, проходьте,— і я побачила спершу чотири ніжки стільця, мабабусині капці, а потім черевики. Я затаїла подих.

— Сідайте,— чемно запросила мабабуся, вона й сама сіла, мало не притиснувши мене ногами до ковдри.

Зненацька я відчула, що тремчу. Мені ніколи не щастило вловити ту хвилину, коли я починала тремтіти, просто я усвідомлювала це, коли вже тремтіла всім тілом. Це прийшло так само, як і вдома, коли у великого Імріха з'являлося бажання віддати мене до дитячого будинку, а я від страху ховалася під ліжко. Отож я побачила лише бурі черевики незнайомого та якихось двадцять сантиметрів зеленої військової тканини. А мабабуся, як навмисне, мовчала. Очевидно, передовсім роздивлялася незнайомого.

— Я прийшов до вас у дуже делікатній справі,— озвався незнайомий притишеним голосом.

При цьому він, мабуть, подивився на пані Фаціні, оскільки в наступну хвилину мабабуся відповіла тремтливим, старечим голосом:

— Вона нічого не почує, а ви сідайте. Бідолашна, уже двічі пережила інсульт.

Я б могла побитися об заклад, що й мабабуся боялася.