Біле Ікло - Сторінка 17

Такий свіжий був цей слід, що він одразу його впізнав і, заскавучавши з радості, терпляче побіг ним, убік від берега до лісу. Знайомі табірні звуки долинули до його слуху. Він побачив полум'я багаття, Клу-Куч, що куховарила, Сивого Бобра, що присів коло вогню навпочіпки і їв кавалок сирого сала. У людей є свіже м'ясо!

Біле Ікло був певен, що дістане доброго прочухана. Він зіщулився і трохи навіть наїжився на цю думку, проте побіг далі. Він боявся цього ненависного прочухана. Але він знав також, що грітиметься біля вогню, буде під захистом богів і матиме товариство собак, — щоправда ворожих, та все ж товариство, збудеться вже самотності.

Він підповзав до вогню плазом, на животі. Сивий Бобер побачив його й перестав жувати сало. Біле Ікло повз помалу, всією своєю істотою виявляючи улесливу сумирність і покору. Він повз просто до Сивого Бобра і що ближче, то все повільніше. Добувшись нарешті до нього, він ліг хазяїнові коло ніг, самохіть і тілом і душею здаючись таким чином на його ласку. Він зі своєї волі прийшов до людського вогню і покорився людині. Біле Ікло тремтів, сподіваючись неминучої покари. Рука над ним ворухнулася. Він зіщулився перед близьким ударом. Але рука не вдарила. Тоді він глянув крадькома вгору. Сивий Бобер розломив сало навпіл! Сивий Бобер одну половину простягнув йому! Дуже обережно й підозріливо Біле Ікло спочатку обнюхав його, а тоді з'їв. Індіанець гукнув, аби принесли м'яса й відганяв собак, поки вовча його не з'їло. Наїджений і задоволений, ліг Біле Ікло біля ніг Сивому Боброві й став дрімати, мружачись на яскравий вогонь. Він був спокійний і знав, що завтра не доведеться вже йому безпорадно бігати в похмурому й мовчазному лісі — він буде в таборі з людьми, зі своїми богами, яким він віддав усього себе й від волі яких тепер залежатиме.

Розділ V

ДОГОВІР

У середині грудня Сивий Бобер вирядився вгору по Маккензі, взявши із собою Міт-Са й Клу-Куч. Куплені або позичені собаки провадили одні санки, в яких їхав він сам. Другими, меншими санками керував Міт-Са, і запряжено в них було молодих собак. Санки та й запряг були мало не іграшкові, однак Міт-Са почувався захоплено, бо це ж він починає вже працювати, як дорослий чоловік. Він учився поганяти й муштрувати собак, а вони теж призвичаювались ходити запряжені. Опріч того, його санчата ще й корисні були, бо на них наклали фунтів із двісті всякого збіжжя та харчу.

Біле Ікло бачив, як собаки працюють у збруї, і не дуже ремствував, коли його запрягали вперше. Йому наклали на шию підбитого мохом хомута, якого посторонками прив'язали до ременя, що проходив у нього попід грудьми й уподовж спини. До цього ременя кріпили довгого мотузка, яким Біле Ікло тягнув санки.

У запрягу було семеро собак. Всім їм сповнилось місяців по дев'ять-десять, і лишень Білому Іклу було вісім місяців віку. Кожен з них прив'язаний був до санок окремим мотузком, а ці мотузки були різної довжини, один від одного коротший принаймні на довжину тіла собаки, і всі сходилися до кільця, закріпленого в передку санок. Самі санки, зроблені з міцної берестяної кори, не мали полозків. Загнутий догори передок не давав їм закопуватися в сніг. Завдяки такій будові санок вся вага лягала на більшу площу снігу, який розсипався кришталевим порохом. З тією ж самою метою більш рівномірного розподілу ваги собаки на кінцях своїх мотузків розходились віялом від передка санок, і жоден не біг слідом іншого.

Такий запряг мав ще одну перевагу. Різні завдовжки мотузки перешкоджали заднім собакам гризти передніх, а передні, щоб напасти на заднього собаку, який біг на коротшому мотузку, мусили обертатись. При цьому нападник опинявся віч-на-віч перед супротивником, та ще й наражав себе на батіг погонича. Проте найголовніша вигода полягала в тому, що задній собака, наміряючись напасти на переднього, тягнув санки дужче, а що шпаркіш їхали санки, то шпаркіш біг і передній собака. Отож задній собака ніколи не міг його наздогнати. Що швидше біг один собака, то швидше біг і другий, та й усі собаки. І тим самим швидше посувалися санки. Отаким хитрим, лукавим способом людина збільшувала свою владу над тваринами.

Міт-Са схожий був на батька й затямив дещо з його сивої мудрості. Він давно завважив, що Ліп-Ліп переслідує Білого Ікла, але тоді Ліп-Ліп належав комусь іншому, і Міт-Са тільки іноді покрадьки шпурляв у нього каменем. А тепер, коли Ліп-Ліп став його собакою, він, щоб помотатись на ньому прив'язав його на кінці найдовшого мотузка. Це робило Ліп-Ліпа ніби передовиком і здавалось навіть почесним. Однак насправді нічого почесного тут не було, навпаки, замість того, щоб командувати зграєю й тримати її в покорі, він зробився об'єктом ненависті й нападів усіх собак.

Річ у тім, що задні собаки бачили Ліп-Ліпа завжди попереду себе, так наче він тікав від них, і бачили тільки його кудлатого хвоста й задні ноги, а це видовище далеко не таке страшне, як вискалені зуби й настовбурчена шерсть. Та й собаки самою будовою свого розуму такі, що, коли перед ними біжить інший собака, їм видається, немов він утікає від них, і в них зараз же виникає бажання за ним гнатися. Тільки-но санки рушили, весь запряг погнався за Ліп-Ліпом, і так тривало цілий день. Ображений у своїй гідності й доведений до шалу, він кілька разів обертався до переслідувачів, але Міт-Са махав своїм тридцятифутовим батогом, сплетеним з оленячих кишок, Ліп-Ліпові щось обпікало морду, він повертався і біг далі вперед. Він не злякався б і всієї зграї, проте батіг був більше за те, що міг він винести. Йому залишалось тільки натягувати мотузка й тікати від зубів своїх товаришів.

Однак індіанці вигадали ще більші хитрощі. Щоб підсилити ворожнечу собак до свого провідника, Міт-Са почав на очах у запрягу давати перевагу Ліп-Ліпові. Це збуджувало в них і заздрощі й ненависть заразом. Перед очима у них Міт-Са вділяв йому м'яса, але тільки йому. Вони просто казились, і лише батіг Міт-Са тримав їх на відстані, поки Ліп-Ліп їв. Коли м'яса й не було, то Міт-Са відганяв собак подалі, аби їм видавалося, що він годує Ліп-Ліпа.

Біле Ікло щиро взявся до роботи. Недурно він пройшов більшу відстань, ніж котрийсь інший собака, доки трапив до рук богів, і тепер добре розумів, що дарма противитись їхній силі. До того ще повсякчасне переслідування від зграї спонукало його менше на неї зважати, аніж на людей. З тваринами він не приятелював. Кічі він майже забув, і йому зосталася тільки вірність богам, що їх він визнав за своїх владарів. Він працював ретельно, навчився дисципліни й став слухняний у роботі, вірний і покірливий. Це головні якості приручених вовка та дикого собаки, а в Білого Ікла навіть більше, ніж звичайно.

Спілкувався Біле Ікло і з собаками, але це спілкування зводилося до ворожнечі й ненависті. Він не вмів з ними гратися, він знав тільки як гризтись, і таки гризся, віддячуючи їм у сто крат за всі рубці й укуси відтоді, як передовиком був Ліп-Ліп. Але тепер Ліп-Ліп бував передовиком, лише коли тягнув мотузка й біг попереду своїх товаришів, а санки, підскакуючи, мчали за ним. У таборі він тримався ближче до Міт-Са, або до Сивого Бобра, або до Клу-Куч. Він не насмілювався відійти від богів, бо звідусіль йому загрожували вискалені зуби, і він до краю мусив терпіти муку, якої сам завдавав колись Білому Іклу.

Коли підупав Ліп-Ліп, то Біле Ікло міг натомість стати передовиком у зграї; але він був занадто похмурий і вовкуватий як на те. Він або не звертав уваги на своїх товаришів, або гризся з ними. Собаки вже уступалися йому з дороги, і жоден з них, навіть найсміливіший, не важився вкрасти в нього м'ясо. Вони тільки хапались якнайшвидше з'їсти своє, щоб він часом не відібрав. Він добре засвоїв закон: придушуй слабшого й корись дужчому. З'їдав він свою частку як лише міг хутко. І кепсько доводилось тому собаці, що не встигав на цей час упоратися зі своєю! Гарчання, вискал зубів, — і вже Біле Ікло доїдав його пайку, а собаці лишалося тільки виливати своє обурення перед байдужими зорями.

Траплялось, одначе, що котрийсь собака зчиняв бунт, але він хутко його втихомирював. Це було йому просто зайвою вправою. Він старанно охороняв своє становище й зубами відповідав на найменші зазіхання на нього. Гризлися звичайно недовго. Де вже могли собаки з ним упоратись! Вони були покусані й заюшені кров'ю, перш ніж приходили до тями, і переможені вже тоді, коли тільки збиралися по-справжньому битись.

Біле Ікло пильнував такої самої дисципліни в зграї, якої боги вимагали від них усіх. Жодне панібратство не віталось. Він вимагав безмежної поваги до себе. Між собою собаки могли робити що завгодно, це його не обходило. Його обходило тільки те, щоб вони давали йому спокій, звертали йому з дороги, коли він з'являвся серед них, і в усьому визнавали його владу. Досить було котромусь із них підняти губу або наїжити шерсть, як він шалено наскакував на винного і немилосердно й люто доводив йому помилковість його поведінки.

Він був страшний тиран. Влада його була тверда мов криця. Він мстиво гнобив усе кволе. Недурно йому довелось провадити запеклу боротьбу за життя, коли ще він був малим цуценям і разом з матір'ю без нічиєї допомоги тримався, щоб не загинути в суворому оточенні Пустелі. І недурно він навчився так тихо ступати, коли близько проходив якийсь більший звір. Він гнобив кволого, але поважав дужого. І впродовж тривалої подорожі з Сивим Бобром він тихо ступав, коли бував серед дорослих собак у таборах чужих людей, яких вони зустрічали.

Минали місяці. Сивий Бобер усе ще подорожував. Від довгої дороги й ретельної роботи у запрягу Біле Ікло тільки дужчав, а його розумовий розвиток уже майже зовсім завершився. Він добре пізнав той світ, де жив. І погляди його були суворі й безкомпромісні. Довколишній світ брутальний і жорстокий, не мав цей світ тепла, і не було в ньому ні приязні, ні любові, ані лагідності.

Він не прихилився навіть до Сивого Бобра, який був, щоправда, бог, тільки жорстокий бог. Біле Ікло охоче визнав його владу, але вона ґрунтувалася на перевазі в розумі та грубій силі. У самій істоті Білого Ікла щось потребувало такої влади, інакше він би не повернувся з Пустелі й не виявив своєї покори.