Білл — герой галактики - Сторінка 8

Слід було зміркувати...

— Убивайле,— хрипко вимовив Білл,— цього не може бути, я знаю, але ви поводитеся, як людина!

Убивайло хихикнув. Не так, наче провів пилкою по ребрах, а майже нормально.

— Але ж ви садист,— сказав, затинаючись, Білл,— покруч, звір, почвара, тварюка, убивця...

— Що ж, дякую, Білле. Дуже приємно чути. Я намагаюся робити свою справу якомога краще, але я досить людяний і відчуваю задоволення, коли мене часом хвалять. Важко вдавати із себе убивцю, та я радий, що зміг утовкмачити це навіть таким довбешкам, як ти.

— Але... хіба ви насправді...

— Полегшеї — ревнув Убивайло, і в цьому вигуку було стільки давньої злостивості, що температура Біллового тіла піднялася на шість градусів. Та за мить Убивайло усміхнувся знову. — Не можу винити тебе, синку; ти був тупак із задрипаної планети, а тебе ще заклинили інші рекрути. Але прокинься, хлопче! Військове навчання — то дуже важлива річ. Не можна нехтувати ним, залучаючи аматорів. Якби ти прочитав підручники нашого коледжу, то в тебе кров би захолонула в жилах. Чи. уявляєш ти собі, що в доісторичні часи інструктори, чи як там вони себе називали, були справжні садисти! Збройні сили дозволяли цим людям без ґрунтовних знань псувати рекрутів. Дозволяли їм учитися ненавидіти службу, перш ніж навчаться боятися її, а це означає крах дисципліни. Тепер говорять про те, що треба берегти людей! У них завжди хтось ставав жертвою нещасного випадку, часом вони топили цілий підрозділ чи доводили людей до згуби в якийсь інший спосіб. Від цих марних втрат можна заридати.

— Дозвольте спитати, чого вас навчали в коледжі? — тихо і боязко мовив Вілл.

— Військової дисципліни, як ламати волю, і методики вдавання. Важкий курс, чотири роки, але я закінчив його з відзнакою, що зовсім непогано для хлопця з робітничої родини. Я зробив собі кар'єру на службі і ніяк не можу втямити, чому ці невдячні вилупки вислали мене геть у цій нікчемній бляшан-ці! — він підняв окуляри в золотій оправі, щоб змахнути сльозу.

—-Ви ждете вдячності за свою службу? — поцікавився Білл.

— Ні, звичайно, ні, який же я дурень. Спасибі, що поставив мене на місце, Білле, ти будеш добрим солдатом. Я можу лише чекати, що мене звинуватять у злочинному нехтуванні своїми обов'язками, у тому, що я працював на Мережу Старих Кадрів: хабарі, фальшиві накази, торгівля на чорному ринку та інші подібні справи. Я непогано працював у таборі над такими нехлюями, як ви, і принаймні сподівався, що мене залишать продовжувати свою справу. Але це була дурниця з мого боку. Треба, кажуть, подати рапорт про неправомірність цього переводу.

Він підвівся, поклав цукерки й окуляри в золотій оправі у скриньку і замкнув її.

Білл ніяк не міг отямитися від потрясіння: він хитав головою, бив по ній кулаком.

— Для вашої кар'єри просто щастя, що ви народилися з дефектом,— мовив він. — Я маю на увазі ваші чудові зуби.

— Щастя тут не при чому,— сказав Убивайло, стукнувши пальцем по одному із своїх ікол. — Страшенно дорого. Чи знаєш ти, скільки коштують п'ятисантиметрові, мутагенні, вирощені в автоклаві, хірургічне вживлені ікла? Б'юся об заклад, ие знаєш! Я працював три літа на канікулах, щоб заробити на них гроші, але повинен тобі сказати, вони варті цього. Образ — це все. Я вивчив старі плівки про доісторичних майстрів зламувати волю: по-своєму вони були на висоті. Звісно, їх відбирали відповідно до особливого фізичного типу і низького рівня інтелекту, але свою справу вони знали. Круглі голови, поголені і покраяні шрамами, важкі щелепи, відразливі манери, гарячий норов і таке інше. Я вважав, що невеличкий внесок зрештою принесе багаті дивіденди. І це була жертва, повір мені. Хіба багато вживлених ікол ти бачив довкола себе! З багатьох причин. Так, може вони більш придатні, щоб розривати жорстке м'ясо, але що, крім цього, хай їм біс?'Зачекай, поки захочеш поцілувати свою першу дівчину... А тепер, вимітайся, Білле, у мене є справи. Ще побачимося...

Останні слова Білл почув уже здаля, оскільки добре розвинені рефлекси викинули його в коридор тої ж миті, коли його відпустили. Після того, як мимовільний страх минув, він пішов, погойдуючись, немов кривенька качка,— як йому здавалося, ходою старого космічного вовка. Він став вважати себе бувалим: солдатом і ладен був повірити, що знає про своїх товаришів по зброї більше, ніж вони про нього. Це непорозуміння було враз розвіяне гучномовцями на стелі, які гикнули, а потім заскреготіли гугнявими голосами на весь корабель:

— А тепер слухайте наказ нашого шефа, капітана Зекіяла, наказ, якого ви всі чекали. Ми вирушаємо, тож нам треба навести повний порядок на корабді,-закріпити всі предмети.

Болісний, розпачливий стогін луною розлігся по всіх відсіках велетенського корабля.

Розділ VI

Було безліч туалетних розмов і чуток про перший політ "Фанні Хілл", але серед них жодної правдивої. Ці чутки розповсюджували переодягнені поліцейські, і ціна їм була ламаний гріш. Єдине, у чому солдати могли бути певні,— це те, що вони кудись вирушають, бо готувались кудись вирушати. Навіть Тембо визнав цс, коли вони закріплювали запобіжники на складі;

— І цього разу,-—додав він,—ми, може, робимо все це, щоб обдурити шпигунів: примусити їх думати, що ми кудись рушаємо, а натомість туди вирушать інші кораблі.

— Куди? — роздратовано спитав Білл, бинтуючи свій вказівний палець. і одриваючи шмат зламаного нігтя.

— Ну, будь-куди, це неважливо,— незворушно відмовив Тембо. Його хвилювало лиш те, що стосувалося його віри. — Але я знаю, куди вирушаєш ти, Білле.

— Куди? — спитав Білл. Його мучила цікавість.

— Просто в пекло, якщо не врятуєшся.

— Не треба... — заблагав Білл.

— Дивись,— мовив Тембо і спрямував на перегородку зображення небесних картинок із золотими воротами і хмарами, що супроводжувалися тихим гуркотом тамтамів.

— Геть ці нісенітниці про небесний рятунок,— крикнув першого класу Сплін, і кадр згас.

Щось здавило Біллів шлунок, але він не надав цьому значення, гадаючи, що то ще один симптом його змучених нутрощів, які думали, що їх замордують голодом на смерть і ще не усвідомили, що весь їхній чудовий травний механізм приречено на рідку дієту. Однак Тембо припинив роботу, схилив голову набік і тицьнув себе в живіт.

— Ми рухаємося,— упевнено мовив він. — їдемо у міжзоряному режимі. Вони ввімкнули зоряні двигуни.

— Ти маєш на увазі, що ми прориваємося у підпростір і невдовзі відчуємо, як жахливо вивертатиме кожну клітину нашого єства?

— Ні, вони вже не використовують підпростір, бо хоча багато кораблів і прориваються туди, але ще жоден з них не вирвався звідти. Я читав у "Солдаті": деякі математики твердять, що у рівняння вкралася малесенька похибка і у підпросторі інший час, але він тече не повільніше, а швидше, тож може спливти вічність, перш ніж ці кораблі випірнуть звідти.

— Тоді ми входимо у надпростір?

— У жодному разі.

— Тоді, можливо, нас розкладають на атоми і записують у пам'яті величезного комп'ютера, і варто йому подумати, що ми десь — і ми вже там?

— Ото! — мовив Тембо, і його брови поповзли вгору. — Для зороастрійсь-кого фермера у тебе напрочуд дивні ідеї! Може, ти накурився чи випив якесь зілля?

— Ну поясни! — благав Білл. — Якщо ми не скористаємося цими способами, тоді яким? Нам треба перетнути міжзоряний простір, щоб битися з чінгерами. Як ми збираємося це зробити?

— А ось як,— Тембо огледівся, переконуючись, що першого класу Спліна ніде не видно, а тоді склав докупи долоні, утворивши кулю. — Уяви собі, що мої руки — це корабель, який пливе у просторі. Тоді вмикається роздувач...

— Що?

— Роздувач, він називається так, бо роздуває матерію. Тобі відомо, що матерія складається з крихітних часток, які звуться електронами, протонами, нейтронами і так далі, й утримуються вкупі завдяки енергії, що зв'язує їх. Тепер, якщо послабити цю енергію, яка утримує частки вкупі,— я забув сказати тобі, що вони до того ж обертаються весь час, мов скажені, а може, ти й сам це знаєш,— отож, коли енергія послаблюється, завдяки тому, що вони обертаються так швидко, усі крихітні частки починають відокремлюватися одна від одної, і чим слабша енергія, тим далі вони розходяться. Розумієш мене?

— Здається, так, хоча й не певен, що мені це подобається.

— Заспокойся: Тепер — стежиш за моїми руками? — коли енергія слабшає, корабель росте,— він розвів руки. — Стає дедалі більший і більший, поки не виростає до розмірів планети, потім сонця, потім цілої зоряної системи. Роздувач може зробити нас якими завгодно великими, потім його вмикають навпаки— ми' зменшуємося до свого звичайного розміру, і ось ми вже тут.

— Де, тут?

— Там, де хочемо бути,— терпляче пояснив Тембо.

Білл відвернувся і заходився завзято начищати запобіжник, коли повз них підозріливим блиском в очах пройшов першого класу Сплін. Як тільки той завернув за ріг, Білл нахилився і прошепотів до Тембо:

— Як ми можемо потрапити в інше місце? Ставай великим чи малим, однаково з місця не зрушиш.

— Ну, вони надзвичайно винахідливі з цим роздувачем. Наскільки я чув, це нагадує гумовий бинт, який тримаєш розтягнутим у руках. Твоя ліва рука залишається на місці, а права розтягує гуму наскільки вдасться. Коли ти хочеш, здоб гума набрала попереднього розміру, то вже тримаєш непорушне праву руку, а відпускаєш лівою. Зрозуміло? Ти не пересував гумовий бинт, просто розтягнув його і дав стиснутись знову, але він перемістився. Саме це робить зараз наш корабель. Він збільшується в одному напрямку. Коли ніс досягне мети, корма ще залишатиметься на місці старту. Потім ми зменшуємося, і — бац! — уже прибули. І ти можеш потрапити на небо так само легко, сину мій, якщо тільки...

— Проповідуєш у службовий час, Тембо! — першого класу Сплін вихопився з-за стелажа із запобіжниками, звідки стежив за ними за допомогою дзеркальця, притороченого до палиці. — Я примушу тебе цілий рік драїти затискачі. Тебе вже попереджували.

Після цього вони закріплювали запобіжники і начищали їх мовчки, поки крізь перегородку пропливла маленька планета, розміром із тенісний м'ячик. Досконала маленька планета з крихітними льодовиками, холодними фронтами, хмарним покривом, океанами і заводами.

— Що це? — зойкнув Білл.

— Помилка в навігації,— пояснив Тембо.