Блакитний замок - Сторінка 12

Що б там вона не зробила, Бог чи диявол достатньо її за це покарали. Нема вам потреби докладатися до цього. Що ж до Барні Снайта, то його єдиний гріх у тому, що він живе, як сам знає, і займається лише власними справами. Виглядає на те, що він може обійтися без вас. Звісно ж – який непрощенний гріх для вашої снобократії.

Валансі придумала це слово зненацька, і вирішила, що воно — справжнє осяяння. Саме такими вони й були, і ніхто з них не мав права осуджувати інших.

— Валансі, твій бідний батько перевернувся б у труні, якби почув тебе, — промовила місіс Фредерік.

— Смію припустити, що він би втішився з переміни, — зухвало відповіла Валансі.

— Досс, — з притиском сказав дядько Джеймс. — Десять Заповідей все ще в силі, особливо ж п'ята[30]. Чи ти про неї забула?

— Ні, — відповіла Валансі, — але думаю, що ви забули, особливо ж дев'яту[31]. А ви колись задумувалися, дядьку Джеймсе, яким нудним було б життя без Десяти Заповідей? Адже тільки тоді, коли щось забороняють, воно стає особливо привабливим.

Але зворушення не минулося для неї даремно. З деяких безпомильних ознак вона зрозуміла, що наближається приступ болю. Не можна було допустити, щоб це трапилося тут. Вона підвелася.

— Йду додому. Я прийшла лише на гостину. Все було дуже смачно, тітко Альберто, але в салаті бракувало солі та кайєннського перцю.

Ніхто з ошелешених срібновесільних гостей не міг і слова вимовити, аж доки за Валансі з брязкотом не зачинилася брама, випустивши її у сутінки. Щойно тоді…

— В неї горячка, я ж казала, що в неї горячка, — заквилила кузина Стіклс.

Дядько Бенджамін ляснув однією пухкою долонею об іншу.

— Вона здуріла. Кажу вам: з'їхала з глузду. — Він сердито пирхнув. — Здуріла, як є.

— О, Бенджаміне, — примирливо промовила тітонька Джорджіана, — не осуджуймо її у запалі. Ми мусимо пам'ятати, як сказав наш дорогий старий Шекспір, — що любов довготерпелива[32].

— Довготерпелива! Що за дурниці! Я за все своє життя не чув, щоб молода жінка плела щось таке, як вона оце щойно. Про такі речі вона мала б соромитися й думати, не те що говорити вголос. Ганьбити і ображати всіх нас! Та за таке їй варт би всипати гарячих і я сам би цим зайнявся. Ху-у-у-у-у!

Дядько Бенджамін одним ковтком випив пів філіжанки пекуче-гарячої кави.

— Чи це не могло бути через свинку? — далі рюмсала кузина Стіклс.

— Я вчора відкрила парасольку в приміщенні, — зітхнула тітонька Джорджіана, — так і знала, що це на нещастя.

— Ви пробували зміряти їй температуру? — спитала тітка Мілдред.

— Де ж там. Вона не дозволила Амелії вкласти їй термометр під язик, — схлипнула кузина Стіклс.

Місіс Фредерік вже не ховала сліз. Всі її захисні мури впали.

— Мушу вам розповісти, — ридала вона, — що Валансі оці два тижні дуже дивно поводиться. Хай Крістін скаже. Я думала, що це знов якась її застуда. Але ні, ні…, це щось гірше!

— Ой, у мене знову неврит! — скрикнула кузина Гледіс, вхопившись за голову.

— Не плач, Амеліє, — заспокійливо промовив Герберт, нервово шарпаючи своє жорстке шпакувате волосся. Він ненавидів "сімейні скандали". Дуже неделікатно з боку Досс влаштувати "це" на його срібному весіллі. Хто б сподівався такого від неї. — Зводите її до лікаря. Це в неї, мабуть… такий приступ. Тепер таке трапляється, правда?

— Та я ще вчора її просила, — простогнала місіс Фредерік. — Вона сказала, що до лікаря не піде, до жодного. Ой, чи мало ж мені горя!

— І ще сказала, що не буде заживати Гіркоту Редферна, — докинула кузина Стіклс.

— І взагалі нічого, — уточнила місіс Фредерік.

— А ще твердо вирішила ходити до пресвітеріанської церкви, — сказала кузина Стіклс, але, — хай це буде полічено їй заслугою, — промовчала з'їжджання по перилах.

— Оце й доводить, що вона здуріла, — буркнув дядько Бенджамін. — Я примітив щось дивне у ній, як тільки вона увійшла. Я й раніше щось примічав (дядько Бенджамін згадав "всьо не появляється" у крамниці). Все, що вона нині говорила, — це ж якесь баламутство. Чого вона питала: "Це така частина тіла?" Таж це повне безглуздя! У Стірлінгів ніколи нічого такого не було. Це в неї від Вонсбарра.

Бідна місіс Фредерік була надто пригнічена, щоб обурюватися.

— Я ніколи не чувала про щось таке у Вонсбарра, — проридала вона.

— А твій батько був доволі дивним, — сказав дядько Бенджамін.

— Бідний татусь був…не такий як всі, — слізно зізналася місіс Фредерік, — але розум його не підводив.

— Усеньке своє життя він говорив достеменно так, як Валансі сьогодні, — заперечив дядько Бенджамін. — І ще запевняв, що в ньому відродився його власний пра-прадід. Я сам це чув. Не кажи мені, що хтось, хто таке каже, є при здоровому глузді. Та годі, годі, Амеліє, перестань заводити. Звісно, Досс зробила сьогодні страшне видовище, але вона не відповідає за себе. У старих панєн таке трапляється. Вийшла б заміж, коли слід, то нічого такого не було б.

— Та ж ніхто її заміж не брав, — сказала місіс Фредерік, яка відчувала, що, так чи сяк, це звинувачення спрямоване проти неї.

— Ну, на щастя, нікого чужого не було, — перебив її дядько Бенджамін. — Все залишиться в родині. Я сам завтра відведу її до доктора Марча. Я знаю, як обходитися з впертюхами. Як кажеш, Джеймсе, так буде найліпше?

— Звісно ж, медичний огляд потрібний, — згодився дядько Джеймс.

— Ну то все вирішено. Наразі, Амеліє, поводься, ніби нічого не сталося і не спускай з неї очей. Не залишайте її саму, особливо вночі.

Місіс Фредерік знову заквилила.

— Я нічого не можу вдіяти. Минулої ночі я налягала, щоб Крістін спала з нею. Вона й чути не хотіла — і замкнула двері на ключ. Ой, не знаєте ви, як вона змінилася! Не хоче працювати, шити зовсім перестала. Ні, все, що треба вдома, робить, але вчора вранці не схотіла прибирати салоник, хоча ми завжди прибирали там по четвергах. Сказала, що почекає, коли там буде брудно. Я їй на це — то ти воліла б прибирати брудну кімнату, ніж чисту? А вона: "Певно, що так. Хоч бачитиму наслідки своєї праці". Тільки уявіть!

Дядько Бенджамін уявив.

— А ще банка з potpourri, — кузина Стіклс вимовила це слово побуквенно, як воно пишеться, — зникла з кімнати. Потім я знайшла скалки на сусідньому подвір'ї. Вона так і не пояснила, що сталося.

— Ніколи я б такого не подумав про Досс, — сказав дядько Герберт. — Завжди здавалася такою тихою розсудливою дівчиною. Може, не дуже бистрою, але розсудливою.

— Одне в цьому світі певне, — табличка множення, — заявив дядько Джеймс, почуваючись розумнішим, ніж будь-коли раніше.

— Давайте трохи розважимося, — запропонував дядько Бенджамін. — Чим дівчатка з кордебалету схожі на лошат?

— Чим? — спитала кузина Стіклс, оскільки так належало, а Валансі, яка мала запитати, не було.

— Ті й інші хваляться панчішками, щоби ліпше хвицати ніжками[33], — хихикнув дядько Бенджамін.

Кузина Стіклс подумала, що дотеп дядька Бенджаміна трохи нескромний. Ще й у присутності Олів! Але чоловіки усі такі.

Натомість дядько Герберт подумав, що без Досс зробилося досить нудно.

РОЗДІЛ XII

Валансі крізь сизувато-блакитні сутінки поспішала додому, можливо, надто поспішала. Напад, що наздогнав її, коли вона, на щастя, вже сховалася у своїй кімнаті, був сильнішим, ніж усі дотеперішні. Як же їй було зле! Отак вона, мабуть, і помре. Жахливо помирати у таких муках. Можливо… можливо смерть вже й підступає.

Валансі відчула болісність самоти. Коли вона вже змогла думати, то саме про це й подумала — як би воно було, коли б хтось був поруч з нею, хтось дійсно співчутливий, дійсно турботливий. Хай би він просто тримав її за руку, просто сказав: "Так, я знаю, як тобі тяжко, але будь відважною, зараз тобі полегшає". Але без метушні, без переляку. Не її мати, не кузина Стіклс. Чом цієї миті їй спав на думку Барні Снайт? Чом у своєму самотньому стражданні вона раптом відчула, що він ласкавий і милосердний до всіх, кому трудно? Чом їй здалося, що він — її давній, добре знаний приятель? Чи це тому, що вона його захищала від своєї родини?

Спершу Валансі почувалася так недобре, що не могла прийняти ліки, які приписав їй доктор Трент. Але врешті зуміла — і вони допомогли. Біль відступив і вона лежала на ліжку, виснажена, злита холодним потом. Їй було страшно. Багато таких нападів вона не витримає. Миттєва й безболісна смерть — нехай так, але не така передсмертна мука.

Раптом, самій на диво, вона розсміялася. Гостина була веселою. І все вийшло так легко! Вона тільки сказала вголос те, що завжди думала. Їхні міни! Дядько Бенджамін — бідний ошелешений дядько Бенджамін! Валансі була певна, що він цього ж вечора змінить духівницю і перепише Олів ту частку свого майна, яка мала б дістатися Валансі. Олів завжди дістається частка Валансі. Пам'ятаєш купку піску?

Що ж, принаймні, вона посміялася зі своєї родинки, чого їй завжди хотілося, і це все задоволення, яке досі дало їй життя. Але чи ж не надто воно жалюгідне, таке задоволення? Чи ж не могла вона пожаліти себе хоч трішки, раз ніхто більше цього не робив?

Валансі встала і підійшла до вікна. Вологий розкішний вітер, прилетівши з дикорослих гаїв, покритих юним листям, ласкаво торкнувся її обличчя, наче мудрий, ніжний і давній друг. Ломбардські тополі на травнику місіс Тредголд, зліва за вікном, — Валансі могла бачити їх між конюшнею та старим пересувним магазином — темно-пурпуровими силуетами вирізнялися на тлі чистого неба, а над одною з них мерехтіла молочно-біла зірка, наче жива перлина у сріблясто-зеленому озері. Далеко-далеко від станції видно було покриті бузковою тінню бори довкола озера Міставіс. Над усім цим висіла легенька біла імла, а трохи вище — блідий серпик молодого місяця. Валансі глянула на нього через худеньке ліве плече[34].

— Хотіла б я, — загадково мовила вона, — здобути одну маленьку купку піску, перш ніж помру.

РОЗДІЛ XIII

Дядько Бенджамін виявив, що зробив рахунок без господаря[35], так легко зобов'язавшись відвести Валансі до лікаря. Валансі не пішла. Валансі розсміялася йому в живі очі.

— Якого дива мені йти до доктора Марча? З моїм розумом все гаразд, хоча ви всі й вирішили, що я збожеволіла. Нічого подібного. Я просто втомилася догоджати іншим і вирішила трохи пожити для власного задоволення. Будете мати про що поговорити, окрім того малинового варення.