Блакитний замок - Сторінка 16

Сіссі не розповіла, що — хто — зруйнував її Блакитний Замок. Але Валансі знала,— хто б це не зробив, то був не Барні Снайт.

РОЗДІЛ XVIII

Тепер Валансі потоваришувала з Барні. Інколи їй навіть здавалося, що вони — давні добрі друзі, хоча лише кілька разів розмовляли між собою. Але він одразу ж здався їй давнім приятелем, з тої зустрічі у саду ввечері, коли вона зривала білі нарциси, щоб прикрасити ними кімнату Сіссі. Раптом вона почула страшливе ревіння старого грей слоссона, який виїхав із лісів довкола Міставіс, — це ревіння чутно було за кілька миль. Вона не дивилася, як він під'їжджав, вигрюкуючи на камінні тої безумної дороги. Та вона й ніколи не дивилася, як він щовечора проїжджав повз дім Галасливого Абеля. Але цього разу він далі не поїхав. Старий грей слоссон зупинився з шумом ще страшнішим за той, який видавав під час їзди. Валансі здогадалася, що Барні вибрався з автівки і сперся об перекошену хвіртку. Вона раптом випросталася і глянула йому в обличчя. Їхні очі зустрілися, і вона відчула приємну знемогу. Чи ж це наближався серцевий напад? Але досі такого симптому не було.

Його очі, які вона завжди вважала карими, зблизька виявилися глибоко-синіми, фіалковими, прозорими і яскравими. Брови були асиметричними, а сам він виглядав надто худим, аж їй захотілося трохи його відгодувати. А ще пришити йому ґудзики до піджака, змусити його вкоротити волосся і щодня голитися. Щось таке було в його обличчі — вона не знала, як це окреслити. Втома? Туга? Зневіра? Коли він посміхався, на його худих щоках з'являлися ямочки. Все це змигнуло у думках Валансі впродовж тої єдиної миті, коли вони дивилися одне одному в очі.

— Доброго вечора, міс Стірлінг.

Фраза, найзвичніша у світі. Так міг сказати хто завгодно. Але Барні Снайт умів сказати її по-особливому. Коли він промовив: "Добрий вечір", то відчувалося, що вечір дійсно був добрим, і то частково за його заслугою, а трішки й за вашою. Валансі усвідомлювала це, хоч не дуже ясно, але не могла зрозуміти, чому вона вся затремтіла, з голови до ніг. Це, мабуть, серце. Хоч би він не помітив!

— Я їхав до Порту, — озвався Барні. — Чи не мав би я честі зробити щось для вас або Сіссі?

— Не можете купити для нас соленої тріски? — попросила Валансі. Більше нічого не спало їй на думку. Галасливий Абель казав, що хотів би на обід варену тріску. Валансі відсилала у найрізноманітніші походи тих лицарів, які приїжджали до її Блакитного Замку, але нікому не загадувала привезти солену тріску.

— Звичайно. Ви певні, що це все? У моїй Леді Джейн грей слоссон багато місця. І вона завжди повертається, рано чи пізно, ця Леді Джейн.

— Ні, більше нічого, — сказала Валансі. Вона знала, що він все одно купить апельсинів для Сіссі, — як завжди.

Барні не відразу одійшов. Трохи помовчав, а тоді сказав, повільно і не зовсім зрозуміло:

— Міс Стірлінг, ви мурова дівчина. Що там — ви справжня фортеця[40]! Прийти сюди і доглядати Сіссі, в таких умовах…

— У цьому немає нічого мурового, — відказала Валансі. — Я не мала нічого іншого до роботи. І — мені тут добре. Нічого такого надзвичайного я не роблю, містер Ґай добре мені платить, а раніше я ніколи не заробляла. І мені це подобається.

Як легко розмовляти з Барні Снайтом, — тим страшним Барні Снайтом, з його таємничим минулим і похмурими оповідями. Так легко, наче вона розмовляла сама з собою.

— Того, що ви робите для Сіссі Ґай, не можна купити за жодні гроші, — промовив Барні. — Ви вчинили шляхетно. Якби я міг чимось вам допомогти, тільки дайте мені знати. Якщо Галасливий Абель вас скривдить…

— Нізащо в світі! Він чудово до мене ставиться і я його люблю, — щиро відповіла Валансі.

— Я теж. Але є така стадія його сп'яніння, — можливо, при вас ще цього не траплялося, — коли він співає масні пісеньки…

— Ну так. Вчора ввечері він прийшов додому саме в такому стані. Ми з Сіссі замкнулися у своїй кімнаті, а там його не чути. Зранку він просив пробачення. Я не боюся Галасливого Абеля у жодному його стані.

— Я певен, що він поводиться пристойно, — як не зважати на те його п'яне завивання, — сказав Барні. — Ще б відучився лаятися, — я просив його не робити цього, коли ви поблизу.

— Чому? — лукаво спитала Валансі, кинувши на нього один зі своїх дивних скісних поглядів, а її щоки ледь зарум'яніли від думки, що Барні Снайт справді піклується нею. — Я й сама часом маю охоту вилаятися.

На якусь мить Барні завмер. Невже ж ця ельфійська дівчина — та сама стара панна, що й дві хвилини тому? Мабуть, у цьому вбогому і занедбаному старому саду діються якісь чари.

Потім він засміявся.

— Яке полегшення, що й без вас є кому це зробити. То вам справді нічого не треба, окрім соленої тріски?

— Не зараз. Але, смію сказати, я часто матиму до вас якісь прохання, коли ви знову виберетеся до Порту. На жаль, не можу довіряти містеру Ґаю, — він завжди забуває, що я просила.

Барні від'їхав у своїй Леді Джейн, а Валансі ще довго стояла в саду.

Пізніше він ще кілька раз навідувався. — зазвичай йшов пустків'ям, а потім гаєм, насвистуючи. Як лунало його посвистування між ялинами у червневих сутінках! Валансі піймала себе на тому, що кожного вечора прислухається, чи не чутно того свисту. Дорікнула собі, а тоді здумала — чому ж і не прислухатися?

Він завжди приносив Сіссі фрукти та квіти. А якось приніс і Валансі коробку солодощів, — то була перша коробка солодощів, яку їй подарували. З'їсти їх видавалося їй святотатством.

Вона помітила, що постійно думає про нього. Хотілося б їй знати, чи він думає про неї, коли її немає поблизу, а, якщо думає, то як? А ще їй хотілося побачити той загадковий будинок на острові посеред Міставіс. Сіссі ніколи там не була, і, хоч невимушено розмовляла про Барні та була з ним знайома п'ять років, насправді знала про нього не набагато більше, ніж сама Валансі.

— Але він не лихий, — запевняла Сіссі. — Ніхто не переконає мене, що він лихий. Він не міг зробити нічого ганебного.

— То чого ж він так живе? — спитала Валансі, щоб ще раз почути, як хтось його захищає.

— Не знаю. Це загадка. Звичайно, в нього є якась таємниця, але я знаю, що в ній немає нічого, чого треба б соромитися. Валансі, Барні Снайт просто не міг зробити нічого такого, чого треба соромитися.

Валансі не була цього певна. Барні мусив колись щось скоїти — колись. Він був освіченим і розумним. Це вона виявила, прислухавшись до його розмов та суперечок із Галасливим Абелем, — Абель був несподівано начитаним і у тверезому стані міг обговорювати будь-яку тему під сонцем. Такий чоловік не сховається на п'ять років у Маскока і не житиме як волоцюга, не мавши для цього причин — добрих чи поганих. Але це не мало жодної ваги. Нічого не мало жодної ваги, відколи вона здобула певність, що Барні ніколи не був коханцем Сіссі Ґай. Хоча вони з Барні дуже приятелювали, і це було помітно. Але їхнє почуття не було тим, яке могло б уразити Валансі.

— Ти не знаєш, чим був для мене Барні останні два роки, — просто сказала Сіссі. — Без нього я б взагалі не витримала.

— Сіссі Ґай — найкраща дівчина, яку я знаю, — а десь є чоловік, якого я застрелив би, якби знайшов, — обурено мовив Барні.

Барні був прецікавим оповідачем, — багато розповідаючи про свої пригоди і зовсім нічого — про себе. Одного прекрасного дня, коли знову задощило, Барні та Абель пополудні сиділи собі й баляндрасили, а Валансі лагодила скатертини і слухала їхню балачку. Барні розповідав дивовижні історії про свої пригоди у поїздах, коли він волочився по всьому континенті, їздячи "зайцем". Валансі мали б нажахати ці описи, однак чомусь не нажахали. Дещо пристойніше виглядала історія, як то він плив до Англії на судні для перевезення худоби. Але найбільше її захопила оповідь про Юкон, особливо ж про те, як він заблукав уночі між долинами Голд Ран та Сулфур.

Там, на далекій півночі, він пробув два роки. Коли ж би він встиг ще й у тюрмі відсидіти і ще невідомо що накоїти?

Якщо він казав правду. Але Валансі у цьому не сумнівалася.

— Я не знайшов золота, — говорив він. — Повернувся звідти убогішим, ніж туди приїхав. Але що то за місце для життя! Ця тиша в затиллі північного вітру захопила мене. З того часу я вже ніколи не належав сам собі.

А все-таки, балакучим він не був. Умів багато розповісти кількома вдало підібраними словами, — Валансі не розуміла, наскільки вдало підібраними вони були. А ще він умів розмовляти, взагалі не розкриваючи рота.

— Мені подобається людина, очі якої кажуть більше, ніж її уста, — подумала Валансі.

Але насправді їй усе в ньому подобалося: його рудувате волосся, легенька загадкова посмішка, веселі іскринки в очах, його відданість отій непоказній Леді Джейн, його звичка сидіти з руками в кишенях, сперши підборіддя об груди і зиркаючи з-під асиметричних брів. Вона любила його приємний голос, звучання якого могло мінятися від ніжності до ледь відчутної провокації. Часом вона боялася отих своїх думок. Вони були настільки живими, що, здавалося, всі інші мусили їх помічати.

— Я весь день спостерігав за дятлом, — сказав він одного вечора, коли вони разом сиділи на старому хисткому ґанку. Його розповіді про дятлові витівки захоплювали. Він часто приносив їм жартівливі або лукаві баєчки про лісовий народ. А інколи вони з Галасливим Абелем весь вечір затято диміли, не кажучи ні слова, Сіссі лежала в гамаку, підвішеному між стовпцями ґанку, а Валансі сиділа на сходах, склавши руки на колінах, і задумливо питала себе, чи дійсно вона — та сама Валансі Стірлінг, яка всього три тижні тому покинула потворний старий будинок при вулиці В'язів.

Перед нею у білій пишноті місячного сяйва розкинулися поля, де вибрикували десятки маленьких кроликів. Коли Барні цього хотілося, він сідав на краю полів і якоюсь таємничою, притаманною йому магією, вабив тих кроликів до себе. Якось Валансі побачила, що вивірка стрибнула з ялинового стовбура йому на плече і сиділа там, щось йому оповідаючи. Це нагадало їй Джона Фостера.

Однією з насолод нового життя Валансі була можливість читати Джона Фостера, скільки її воля. Вона читала їх вголос Сіссі — Сіссі подобалися книги Джона Фостера. Натомість Абель із Барні тих книжок не любили і, коли вона намагалася заохотити і їх до спільного читання, Абель нудився, а Барні взагалі чемно відмовився слухати.

— Маячня, — запевнив він.

РОЗДІЛ XIX

Звісно ж, Стірлінги не відступилися від бідолашної причинної і не припиняли героїчних зусиль, щоб порятувати її погублену душу та репутацію.