Блакитний замок - Сторінка 30

Якщо вжити грубу, але виразну сленгову фразу, в неї що в магазині, то все на вітрині. Але у твоїй підсвідомості закарбувалося, що ніхто не може бути вродливим, якщо він не нагадує Олів. Крім того, ти пам'ятаєш своє обличчя з тих днів, коли твоя душа не мала права просвічувати крізь нього. Терней щось там мені тлумачив про твою лінію щоки, коли ти озирнулася через плече. Я часто тобі казав, яке враження це справляє. А вже на пункті твоїх очей — тут він зовсім схибнувся. Якби я не був абсолютно певним, що це в нього чисто професійне, — він буркотливий старий кавалер, — то вже почав би ревнувати.

— Але я не хочу, щоб мене малювали, — промовила Валансі. — Сподіваюся, ти так йому і сказав.

— Я не міг йому цього сказати, бо я справді не знав, чи ти цього хочеш. Зате сказав, що я цього не хочу. Я не хочу, щоб портрет моєї дружини висів у салоні для загального огляду або ж належав комусь чужому. Бо я, звісно, не зможу його купити. Отож, Промінчику, навіть якби ти згодилася позувати, твій тиран-муж не дозволив би цього. Терней дещо вийшов із берегів. Він не звик до відмов. Його бажання — це майже королівські накази.

— Але ж ми баніти і знаходимося поза законом, — сміялася Валансі. — Перед жодними наказами не схиляємося, — жодній владі не підкоряємось.

У глибині серця вона зухвало подумала:

— От би Олів дізналася, що Ален Терней хотів мене малювати. мене! Маленьку-стару-панну-Валансі-Стірлінг-якою-вона-була.

А друга прегарна хвилина настала одного травневого вечора. Вона зрозуміла, що Барні справді прихилився до неї. Валансі завжди на це сподівалася, але інколи її мучив дріб'язковий немилий страх, що він просто добрий, хороший і доброзичливий; що єдиним його почуттям до неї є жалість. Знаючи, що їй зосталося недовго, він намагався, щоб вона приємно провела залишок життя, але в глибині душі нетерпляче чекав повернення до вільного життя. Щоб жодна жінка не вторгалася в його острівну фортецю і не заважала своєю балаканиною у лісових мандрах. Вона знала, що він ніколи не зможе її покохати. Навіть і не хотіла цього. Якщо він її кохатиме, то страждатиме, коли вона помре, — Валансі ніколи не уникала простих слів. Жодного "відійде". А вона не хотіла, щоб він страждав. Навіть щоб йому було хоч трохи боляче. Але й почуття радості чи полегшення не хотіла теж. Хай би він сумував за нею як за добрим приятелем. Проте до тієї ночі вона не була цього певна.

Вони прогулювалися по пагорбах, а сонце саме сідало. У зарослій папоротями долинці знайшли неторкане джерело і пили його воду з берестяних горняток, а потім прийшли до старої напівзруйнованої огорожі і довго на ній сиділи. Майже не говорили, але Валансі мала дивне відчуття їхньої єдності. Вона знала, що не могла б цього відчути, якби була йому зовсім байдужа.

— Моя люба крихітко, — раптом сказав Барні. — Ох, моя люба крихітко! Часом я відчуваю, що ти занадто люба, щоб бути справжньою. Що я тебе вимріяв.

— Чому я не можу померти зараз, цієї ж миті, коли я така щаслива? — думала Валансі.

Що ж, це вже скоро. Хай там як, Валансі завжди відчувала, що мусить прожити рік, який їй прогнозував доктор Трент. Не берегла себе — навіть не намагалася. Але завжди розраховувала на рік життя. Старалася ніколи про це не думати. Але тепер, сидячи поруч Барні, з його рукою в її руці, вона раптом щось зрозуміла. В неї вже довгий час не було серцевих нападів, — принаймні два місяці. Останній трапився за два чи три дні до того, як Барні застала снігова буря. З того часу вона навіть забула, що має серце. Ну що ж, немає сумніву, — це віщувало близькість кінця. Організм відмовився від боротьби. Більше не буде болю.

— Боюся, що після цього року мені й небо видасться нудним, — думала Валансі. — Але, можливо, я ні про що не пам'ятатиму? Чи це буде — добре? Ні, ні. Я не хочу забувати Барні. Краще бути нещасливою в потойбіччі, згадуючи його, аніж щасливою, забувши. Я завжди пам'ятатиму — всю вічність — що він дійсно, дійсно любив мене.

РОЗДІЛ XXXV

Інколи тридцять секунд можуть бути дуже довгими. Достатньо довгими, щоб створити диво або революцію. За тридцять секунд докорінно змінилося життя Барні й Валансі Снайт.

Одного червневого підвечір'я вони обпливли озеро на моторному човні. Годину рибалили у потічку, потім залишили там човна і пішли через ліс до Порт-Лоуренсу, від якого їх ділили дві милі. Валансі походила по магазинах і придбала нову пару путящого взуття. Стара пара цілком і повністю зносилася, отож того вечора вона змушена була вдягти дещо екстравагантні лакові мештики на високих тонких каблуках. Купила їх взимку, у нападі божевілля, — тому, що вони були гарними, і тому, що їй хотілося хоч раз у житті зробити дурну й екстравагантну покупку. Час від часу вона взувала їх під час вечері у Блакитному Замку, але оце вперше вийшла в них із дому. Нелегко було йти на каблуках через ліс, і Барні без милосердя жартував з неї через ті мештики. Але, попри незручність, Валансі тайкома милувалася, як гарно виглядають її вишукані щиколотки та високий підйом у цих милих дурненьких мештиках і не перевзулася у крамниці, хоча могла це зробити.

Коли вони покидали Порт-Лоуренс, сонце низько висіло над соснами. На півночі кільце лісу тісно оточувало місто. Перехід видавався раптовим — Валансі завжди мала відчуття, що вона переступає з одного світу в інший, з реальності до казкової країни. Порт-Лоуренс залишався позаду, його загороджувала армія сосен.

За півмилі від Порт-Лоуренсу була невеличка залізнична станція з маленьким будиночком, у цю годину доби там було порожньо, бо не їхав жоден місцевий поїзд. Коли Барні й Валансі вийшли з лісу, довкола не було ні душі. Рейки круто повертали вліво і щезали з очей, але над вершинами дерев тягнувся довгий шлейф диму, попереджаючи про наближення поїзда. Рейки вібрували від його шуму, коли через стрілочний перевід переступив Барні. Валансі відстала від нього на кілька кроків, збираючи дзвоники, що росли по боках вузької звивистої стежки. Але залишалося ще багато часу до приїзду поїзда. Валансі спокійно переступила через першу рейку.

Вона ніколи не могла пояснити, що тоді трапилося. У її спогадах ті тридцять секунд були хаотичним кошмаром, коли вона пережила агонію тисяч життів.

Каблук її дурного взуття застряг у щілині між рейками стрілки. Вона не могла його витягнути. "Барні, Барні!" — тривожно скрикнула Валансі. Барні обернувся — побачив, що трапилося, — її попелясто-бліде обличчя, — кинувся назад. Він спробував витягнути каблук, вирвати її ногу з пастки. Марно. За мить поїзд виїде з-за повороту, — на них.

— Тікай, — тікай — швидко, — загинеш, Барні! — кричала Валансі, намагаючись відштовхнути його.

Барні впав на коліна, блідий, як привид, відчайдушно розриваючи шнурівки її взуття. Вузол не піддавався тремтячим пальцям. Він вихопив ніж із кишені, полоснув по шнурівці. Валансі все ще намагалася наосліп відштовхнути його. Була повна жаху від свідомості того, що він міг би загинути. Про власну небезпеку не думала.

— Барні, йди, йди, заради Бога — йди!

— Ніколи! — крізь зуби буркнув Барні. Він шалено рвонув шнурівку. Коли поїзд вже з'явився з-за повороту, Барні шарпнув Валансі й підхопив її, залишивши між рейками мешт. Вітер від руху поїзда морозяно охолодив струмки поту на його обличчі.

— Дяка Богу! — видихнув він.

Якусь мить вони стояли, безтямно втупившись одне в одного, дві білі непорушні істоти з дикими очима. Потім помітили маленьку лавочку біля станційного будинку і впали на неї. Барні затулив обличчя руками і не казав ні слова. Валансі сиділа й невидющими очима дивилася перед себе на великі соснові ліси, пеньки на галявині, довгі блискучі рейки. У її приголомшеному мозку залишилася тільки одна думка, — думка, що, здавалося, може спалити його, як всезнищенне полум'я вогню може знищити її тіло.

Рік тому доктор Трент сказав, що в неї тяжка серцева недуга, що будь-яке потрясіння може виявитися фатальним.

Якщо це так, то чому ж вона не померла? У цю страшну мить? Вона щойно за півхвилини пережила таке страшне потрясіння, на яке чи й вистачить переживань більшості людей за все їхнє життя. І не померла. Навіть не почувалася дуже погано. Тільки коліна трохи підгиналися, як це могло бути з кожним, і серце билося прискорено — теж як у кожного; більше нічого.

— Чому!

Чи можливо, що доктор Трент помилився?

Валансі здригнулася, неначе студений вітер раптово охолодив її душу. Вона глянула на Барні, що, згорбившись, сидів поруч з нею. Його мовчання було дуже промовистим. Чи не та сама думка прийшла й до нього? Він раптом зіткнувся зі жахливою підозрою, що одружився не на кілька місяців чи рік, а назавжди, і то з нелюбою жінкою, котра нав'язала йому себе завдяки якомусь трюку чи брехні. Від жаху Валансі охопила млість. Цього не могло бути. Це було б надто жорстоко — надто пекельно. Доктор Трент не міг помилитися. Неможливо. Він був кращим серцевим спеціалістом у Онтаріо. Вона дурна — перелякана щойно пережитим жахом. Згадала, які напади судорожного болю вона мала. Вже з цього ясно, що її серце серйозно хворе.

Але вже три місяці нічого такого не було.

— Чому!

Врешті Барні отямився. Підвівся, не дивлячись на Валансі, і наче спокійно сказав:

— Думаю, нам краще піти. Сонце сідає. Зможеш пройти решту дороги?

— Гадаю, що так, — жалюгідно відповіла Валансі.

Барні перейшов через галявину і взяв пачку, яка випала була йому з рук, — пачку з її новими черевиками. Приніс пачку, спонукаючи її витягти черевики. Не допоміг їй взутися, — відвернувся і дивився на сосни.

Вони мовчки пішли тінистою дорогою до озера. Так само мовчки Барні стернував човном у чуді заходу сонця, яким був Міставіс. Мовчки вони обпливали перисті миси, перетинали коралові затоки і срібні річки, де у сяйві вечірньої зорі вгору і вниз сновигали каное. Мовчки минали вілли, що відлунювали музикою та сміхом. Мовчки причалили біля Блакитного Замку.

Валансі піднялася до будинку скельними сходами. Безсило опустилася на перший же стілець, який їй трапився, і сиділа там, дивлячись крізь кольорове вікно, не звертаючи уваги на відчайдушне муркотіння радісного Щасливчика і дикі погляди Банджо, ослінчик якого вона зайняла.

Барні прийшов через кілька хвилин.