Блакитний замок - Сторінка 4

Тоді безсмертне серце лісів заб'ється в унісон з нашими серцями, а їхнє лагідне життя увіллється в наші жили і назавжди зробить нас їхніми, і де б ми не пішли, куди б не заблукали, — ми завжди повертатимемось у ліси, в силу найглибшої спорідненості".

— Досс, — озвалася мати з нижнього передпокою, — що ти робиш сама в кімнаті?

Валансі одкинула "Врожай чортополоху", наче розжарене вугілля, і збігла вниз до своєї латанини, але відчувала дивну схвильованість, як завжди, коли вона заглиблювалася у книжку Джона Фостера. Валансі небагато знала про ліси, окрім примарних дубових і соснових лісів довкола її Блакитного Замку. Але вона завжди таємно прагнула дістатися до них, — і книжка Фостера була в її очах найкращою річчю після самих лісів.

Опівдні дощ припинився, але сонце не з'являлося аж до третьої. Щойно тоді Валансі несміливо сказала матері, що вона хоче вийти до міста.

— Що тобі потрібно в місті? — зажадала пояснення мати.

— Я б хотіла взяти книжку в бібліотеці.

— Ти ж брала книжку минулого тижня.

— Ні, мамо, чотири тижні тому.

— Чотири тижні! Неможливо.

— Ні, мамо, справді.

— Не може бути. Найдовше два тижні. Я не люблю заперечень. І не розумію, нащо тобі та книжка. Ти надто багато часу гайнуєш за читанням.

— Що значить мій час? — гірко спитала Валансі.

— Досс! Не розмовляй зі мною таким тоном.

— Нам потрібен чай, — озвалася кузина Стіклс. — Як вона хоче прогулятися, то хай вже заодно трохи купить, хоча в таку сиру погоду конче простудиться.

Вони обговорювали це питання більше, ніж десять хвилин, і врешті місіс Фредерік, згнітивши серце, дозволила Валансі піти.

РОЗДІЛ IV

— Ти калоші взяла? — закричала кузина Стіклс, коли Валансі виходила.

Крістін Стіклс ніколи не забувала задати це питання, якщо Валансі йшла з дому в сиру погоду.

— Так.

— А фланелеву нижню спідницю? — спитала місіс Фредерік.

— Ні.

— Досс, я тебе не розумію, справді. Чи ж ти хочеш знову смертельно застудитися? — З її голосу можна було здогадатися, що Валансі вже кілька разів помирала від застуди. — Негайно йди нагору і вдягни її!

— Мамо, мені не потрібна фланелева. Моя сатинова достатньо тепла.

— Досс, пам'ятай, що два роки тому в тебе був бронхіт. Йди і роби, що кажуть!

Валансі повернулася, хоча ледь стрималася, щоб не викинути горщик із фікусом за вікно. Вона ненавиділа цю сіру фланелеву нижню спідницю більше, ніж будь-яку свою одежину. Олів ніколи не мусила вдягатися у фланель, вона носила гофрований шовк, батист і мережива. Але батько Олів "одружився з грішми" й Олів ніколи не мала бронхіту. В цьому й річ.

— Чи ти певна, що не залишила мила у воді? — гукнула місіс Фредерік. Але Валансі вже пішла. Вона звернула за ріг і оглянулася на свою потворну, старомодну, респектабельну вулицю. Будинок Стірлінгів був найпотворнішим — більше, ніж інші, схожим на червону цегляну коробку. Надто високий стосовно ширини, він здавався ще вищим через бульбоподібний скляний купол зверху. То був старий, пустельний, безплідний будинок, чиє життя вже проминуло.

Зате відразу ж побіч був дуже гарний дім, з вітражними вікнами і подвійними фронтонами — новий будинок, один з тих, у які закохуєшся з першого погляду. Його вибудував для своєї нареченої Клейтон Маклей. У червні він мав одружитися з Дженні Ллойд. Будиночок, як казали, був уже обставлений від підвалу до горища і готовий прийняти свою господиню.

— Не заздрю Дженні через її чоловіка, — щиро думала Валансі, — Клейтон Маклей не належав до її численних ідеалів, — але заздрю їй через цей дім. Це такий милий юний дімочок! Ах, якби ж я могла мати свій власний дім, хай бідний, хай маленький, але свій! Та що ж, — гірко додала вона, — нічого мріяти про місяць, якщо не можеш здобути навіть лойової свічки.

У мріях Валансі не влаштовувало нічого, крім замку з ніжно-блакитних сапфірів. У реальному житті її цілком задовольнив би невеликий власний будиночок. Сьогодні вона особливо сильно заздрила Дженні Ллойд. Дженні була не надто вродливіша від неї і не набагато молодша. А все ж матиме цей прегарний дім. І ще щонайкращі маленькі веджвудські[7] чайні філіжанки — Валансі їх бачила — і камін, і білизну з монограмами; мережені скатертини і китайські шафи. Чому одним дівчатам дістається все, а іншим — нічого? Це було несправедливо.

Валансі ще раз скипіла від протесту, коли її — малу, старомодну й непоказну, одягнену в пошарпаний дощовик і трилітньої давності капелюх, — оббризкав болотом автомобіль, що проїжджав повз неї з обурливим ревінням. У Дірвуді автомобілі ще були новинкою, хоча в Порт-Лоуренсі було вже їх чимало і більшість літників у Маскока[8] мали машини. У Дірвуді лише найпрогресивніші мешканці їздили автомобілями, — бо й Дірвуд ділився на стани. Були прогресивні, були інтелектуальні, була група старих родин, до яких належали також Стірлінги, було поспільство, а також кілька парій. Жоден із Стірлінгів не знизився б до автівки, хоча Олів надокучала батькові, просячи купити машину. Валансі ще ніколи не їздила автомашиною. Ніколи їй цього не хотілося. Як по правді, то вона боялася автомашин, особливо вночі. Вони видавалися їй великими рикаючими створіннями, спроможними будь-коли обернутися проти неї та розчавити, або ж зробити дикий шалений стрибок. На крутих гірських стежках довкола її Блакитного Замку гордо виступали верхівці у пишній збруї, в реальності Валансі цілком би втішилася колясці, в яку запряжений гарний коник. У такій колясці вона їздила, коли хтось з дядьків чи кузенів згадував про неї та дарував їй таку можливість, — як собаці кістку.

РОЗДІЛ V

Звісно, чай вона мусила купувати у бакалійній крамниці дядька Бенджаміна. Купити його деінде — нічого й гадати, хоча Валансі була ненависна сама думка про те, щоб відвідувати магазин дядька Бенджаміна у її двадцять дев'яті уродини. Хто як хто, а він не забуде!

— Чому, — зловісно спитав дядько Бенджамін, запаковуючи їй чай, — з жінок виходять кепські юристи?

Валансі, згідно з бажанням дядька Бенджаміна, закарбованим у її свідомості, покірно відповіла:

— Не знаю. Чому?

— Тому, — посміхнувся дядько Бенджамін, — що їх цікавлять не стільки свідчення, скільки освідчення[9].

Два продавці, Джо Хаммонд і Клод Бертрам, реготнули, через що неприязнь Валансі до них обох ще трохи збільшилась. Коли Клод Бертрам вперше побачив Валансі у крамниці, вона почула, як він шепнув Джо: — Хто це? — Джо відповів: — Валансі Стірлінг, одна з дірвудських старих панєн. — Клод спитав, хихикнувши: — Є надія на одужання чи зразу в морг? — мабуть, вважаючи це питання страх яким розумним. Цей старий спогад уколов її до болю.

— Двадцять дев'ять, — говорив тим часом дядько Бенджамін. — Люба моя Досс, ось-ось для тебе вже й третій дзвоник задзвонить, а ти ще й досі не думаєш про шлюб. Двадцять дев'ять. Не може бути.

Тоді дядько Бенджамін прорік дуже оригінальну фразу. Він прорік: — Як же той час летить!

— Я думаю, що повзе, — запально відповіла Валансі. В уяві дядька Бенджаміна запал був настільки несумісним із Валансі, що він не знав, на яку ступити. Щоб якось виплутатися, він, зав'язуючи їй боби (в останню мить кузина Стіклс наказала ще купити бобів, — вони дешеві й поживні), загадав ще одну загадку.

— Який вік ніколи не проявляється?

І, не чекаючи відповіді Валансі, пояснив:

— Чоло-вік, котрого чекають, а він всьо не появляється[10].

Це вже було занадто.

— Слід казати: все не з'являється, — відрізала Валансі, забираючи свої чай та боби. В цю мить їй було байдуже, викреслить її дядько Бенджамін зі своєї духівниці чи ні. Вона вийшла з крамниці, а дядько Бенджамін видивлявся вслід за нею з роззявленим ротом. Тоді похитав головою

— Бідна Досс, бере це близько до серця.

Ще не дійшовши до наступного провулку, Валансі пожаліла через сказане. Ну чому вона не стерпіла? Дядько Бенджамін образиться, можливо, скаже її матері, що Валансі повелася з ним зухвало – з ним! — а мати тиждень читатиме їй нотації.

— Я двадцять років змовчувала, — думала Валансі. — І не було змовчати цього разу?

А так, — відмітила вона, — вже двадцять років тому зауважили її "непарність". Валансі й досі пам'ятала цю гірку мить. Їй було всього дев'ять і вона стояла сама на шкільному подвір'ї тоді, як інші дівчатка з її класу бавилися в гру, в якій треба було, щоб хлопчик обрав тебе своєю партнеркою. Ніхто не обирав Валансі, малу, бліду чорняву Валансі у старомодному фартушку з довгими рукавами та з дивними скісними очима.

— Ох, — сказала їй гарненька дівчинка, — як мені тебе жаль. Не маєш хлопця.

Валансі гордо відповіла:

— Мені хлопець не потрібен!

І двадцять років повторювала це, але сьогодні пополудні не зуміла так сказати.

— Мушу бути чесною з собою, — похмуро думала вона. — Загадки дядька Бенджаміна разять мене, бо вони правдиві. Я хочу вийти заміж. Хочу мати власний дім, і власного чоловіка, і власне любе пухкеньке малятко.

Раптом Валансі зупинилася, вражена власною необережністю. Вона була певна, що Пр. д-р.[11] Столлінг, який саме проходив повз неї, прочитав її думки і суворо їх засудив. Валансі боялася доктора Столлінга ще з тої неділі двадцять три роки тому, коли він уперше з'явився в Сент-Олбенсі. Того дня вона запізнилася до недільної школи, отож пішла до церкви і там тихенько сиділа в їхній лавці. У церкві не було нікого, крім неї і нового ректора, д-ра Столлінга. Д-р Столлінг став перед дверима, що вели на хори, і кивнув на неї:

— Хлопчику, ходи сюди!

Валансі оглянулася довкола. Ніякого хлопчика не було — взагалі нікого не було у величезній церкві, окрім неї самої. Не міг же цей дивний чоловік у синіх окулярах кликати її? Вона не була хлопчиком.

— Хлопчику, — повторив доктор Столлінг ще суворіше, киваючи на неї пальцем, — негайно йди сюди.

Валансі встала, немов загіпнотизована, і пішла проходом між лавками. Вона занадто злякалася, щоб робити щось інше. Яка жахлива річ з нею трапилася? Чи ж вона справді перетворилася на хлопця? Вона зупинилася перед доктором Столлінгом.

Доктор Столлінг покивав перед нею вказівним пальцем, — довгим вузлуватим пальцем, — і наказав:

— Хлопчику, зніми капелюха.

Валансі зняла капелюшок. Ззаду їй звисала маленька тоненька кіска, але доктор Столлінг був короткозорим і не помітив цього.

— Хлопчику, повертайся, і запам'ятай, що у церкві слід завжди знімати головний убір.

Валансі пішла, як автомат, затиснувши в руках капелюшок.