Бойня номер п'ять - Сторінка 22

Біллі тримав своє пальтечко так, наче це була жіноча муфта. Він у кілька шарів обгорнув його довкола своїх рук. Він був немов ходяча пародія на одного з персонажів відомої патріотичної картини "Борці за незалежність".

Едґар Дербі на ходу подумки писав листи своїй дружині. В них він казав їй, що він живий і здоровий, тому їй не треба хвилюватися, війна ось ось скінчиться, і він повернеться додому.

Лаззаро бубонів собі під ніс, перелічуючи всіх тих, кого він прибере після війни, і всі ті шахрайства, які він прокрутить, і різних жінок, яких він перетрахає, не питаючи, хочуть вони того чи ні. Якби він був бездомним собакою в якомусь великому місті, будь який поліцейський, побачивши його, схопився б за пістолет і пристрелив би його, а тоді направив би його голову на аналіз в лабораторію, щоб дізнатися, чи не було в нього сказу. Отаке.

На підході до барака вони побачили англійця, який підбором свого черевика намагався видовбати борозну у твердому ґрунті. В такий спосіб він проводив межу між американським та англійським секторами табору. Ні Біллі, ні Лаззаро, ні Дербі нетреба було пояснювати, що ця лінія означає. Вони це засвоїли ще тоді, коли гралися у пісочнику.

* * *

Все приміщення від сцени до дверей було забито американцями, які тулилися один до одного, мов ложки. Більшість із них або спали, або були в повному ступорі. Їхні пересохлі нутрощі посмикувалися.

"Зачини, бля, двері! гаркнув хтось на Біллі. Ти що, в лісі народився?"

* * *

Біллі зачинив двері, вистромив руку з муфти і потягнувся до печі. Вона була крижана. На сцені все ще стояли декорацї до "Попелюшки". До стелі було прикріплено арки яскраво рожевого кольору, а з них звисали блакитні завіси. Там також були позолочені трони і великий фанерний годинник, стрілки якого показували дванадцяту нуль нуль. За черевички для Попелюшки правили льотчицькі бутси, зафарбовані під срібло. Вони валялися під золотим троном, торкаючись один одного своїми масивними підошвами.

Саме коли Біллі і бідолаха Едґар Дербі, і Лаззаро були в лазареті, британці роздавали всім ковдри та матраци. І через те, що їм нічого не дісталося, вони тепер були змушені імпровізувати. Вони могли присісти хіба що на сцені, тому вони піднялися туди, стягнули з арок блакитні завіси і загорнулися в них.

Біллі вмостився, зробив собі тепле блакитне кубло, коли його погляд упав на срібні шкарбани, які належали Попелюшці. І тут він згадав, що в нього не було взуття і що воно йому справді потрібне. Йому дуже не хотілося вилазити зі свого кубла, але він примусив себе це зробити. Біллі став рачки, доповз до черевиків і встромив у них ноги. Вони були як на нього шиті. Виявляється, Біллі Піліґрім і був справжньою Попелюшкою, а Попелюшка була Біллі Піліґрімом.

* * *

У залі тим часом відбувалася лекція на тему особистої гігієни, яку читав головний англієць. По закінченні мали відбутися вільні вибори. Не менше половини американців замість слухати лектора просто клювали носами. Англієць піднявся на сцену, постукав кілька разів своїм офіцерським стеком по ручці трону і закликав публіку: "Хлопці, хлопці, це дуже важливо! Повна увага, добре?" Ну й так далі.

* * *

Вся його промова про секрети виживання зводилася до того, що "занедбавши себе, ви тим самим риєте собі могилу". Він сказав, що на власні очі бачив, як багато солдатів померло через те, що "спершу вони припинили тримати поставу, тоді припинили голитися й митися, тоді припинили вставати з ліжка, тоді припинили розмовляти й, нарешті, померли. І тут нема про що більше розводитися. Очевидно, що так можна дуже легко й безболісно піти з життя". Отаке.

* * *

Англієць сказав, що коли його взяли в полон, він дав собі обітницю і ще жодного разу не порушив її. Він пообіцяв собі, що буде двічі на день чистити зуби, раз на день голитися, мити обличчя та руки перед кожною їжею й після відвідин туалету, раз на день чистити взуття, щоранку робити зарядку не менше, як на півгодини, а після того звільняти кишечник, якомога частіше дивитися на себе в дзеркало й чесно оцінювати стан своєї зовнішності, особливо свою поставу.

Біллі Піліґрім чув цю промову, лежачи у своєму гніздечку. Звідти йому не було видно обличчя англійця, а лише його щиколотки.

"Я заздрю вам, хлопці", сказав англієць.

Хтось на це засміявся. Біллі чесно хотів зрозуміти, в чому там полягав жарт.

"Сьогодні ввечері ви вирушаєте на Дрезден. Всі кажуть, що це чудове місто. І вам не доведеться, як нам отут, жити в тісняві та скупченості. Ви опинитеся в центрі життя, і харчів там буде набагато більше, ніж тут. Я дозволю собі лише одну маленьку заувагу. За ті п'ять років, що я тут провів, я не бачив жодного деревця, жодної квітки чи жінки, чи дитини, жодного собаки чи кота, або якогось місця, де люди збиралися б заради відпочинку, жодної живої істоти, яка б займалася чимось корисним.

І до речі, не треба хвилюватися про те, що вас бомбардуватимуть. Дрезден відкрите місто. Воно незахищене, бо там немає військової промисловості, і ні в самому місті, ні в його околицях немає великих військових формувань".

* * *

Десь тоді ж під час цих зборів старого Едґара Дербі було обрано керівником над американцями. Англієць оголосив, що можна висувати кандидатури, але ніхто на це не відгукнувся. Тож він сам запропонував Дербі і похвалив його за зрілість і за його довгий досвід роботи з людьми. Інших кандидатур не було, тому перейшли безпосередньо до голосування.

"Хто за?"

Двійко чи трійко людей прохопилося схвальними вигуками.

Після того бідолаха Дербі виголосив промову. Він подякував англійцеві за його цінні поради і сказав, що він збирається їх дотримуватися. Він також сказав, що не сумнівається, що й інші американці робитимуть те саме. А ще він сказав, що тепер його головним завданням буде дбати про те, щоб кожен із них дістався додому живим і здоровим.

"Ід дік кібєніфєні, просичав Пол Лаззаро з глибин свого блакитного гнізда. Пердоль на тихому катері".

* * *

Того дня чомусь раптом різко потеплішало. Середина дня була дуже відлигла. Німці на двох тачках притягли суп і хліб. Тачки штовхали росіяни. Англієць від себе виставив справжню каву, цукор, мармелад, цигарки й сигари. Він же розчахнув двері театрального барака, щоб туди могло заходити тепло.

Американцям умить попустило. Тепер їхні організми були здатні перетравлювати їжу. А тоді їм настав час вирушати на Дрезден. З британського сектору концтабору в бік воріт вони промарширували досить рівною колоною. Як і раніше, Біллі Піліґрім очолював цей парад. Але тепер на його ногах сяяли срібні бутси, руки були захищені муфтою, а з його пліч звисала схожа на тогу блакитна завіса. Він так і не встиг поголити бороду. Так само, як і бідолаха Едґар Дербі, який ішов одразу за ним. Він усе ще писав листи додому, через що його губи тремтіли і смикалися.

Любо Марґарет!

Сьогодні нас відправляють у Дрезден. Ні про що не хвилюйся. Дрезден ніколи не бомбардуватимуть, бо це відкрите місто. Сьогодні по обіді в нас були вибори. І уяви собі

Ну і так далі.

Вони знову опинилися на залізничній станції на краю концтабору. Їх сюди завезли у двох вагонах, а звідси вони мали їхати з комфортом аж у чотирьох вагонах. І тут вони знову побачили труп волоцюги. Він валявся геть замерзлий у бур'янах, які підступали до колії. Він лежав у позі ембріона, навіть мертвий він, здавалося, тулився до когось, як ложка до інших ложок. Але тут більше нікого не було. Він тулився до морозного повітря, шлаку й попелу. Хтось стягнув Із нього черевики. Його босі ноги мали колір біло синього мармуру. Але чомусь його смерть нікого не зачіпала. Отаке.

* * *

Дорога до Дрездена була суцільною насолодою. Дві години проминули, як одна мить. Їхні солдатські шлунки, які вже були всохлися, обважніли від їжі. Через вентиляційні віконця у товарняк пробивало сонячне світло і тепле запашне повітря. Ще й англійці надавали їм гори тютюну.

Вони прибули до Дрездена о п'ятій вечора. Двері вагонів відчинилися, і перед американцями постало місто такої краси, яку більшість із них ще зроду не бачили. Всі будівлі, які громадилися на обрії, були вибагливими і чарівними, пишними і безглуздими у своїй надлишковості. Ця панорама нагадала Біллі Піліґрімові картинки, на яких зображали рай. Він їх бачив у книжці під час занять у церковній недільній школі.

Хтось у вагоні позад нього, побачивши це, сказав: "Казка". Це був я. Власною персоною. Єдине місто, яке я до того бачив, був Індіанаполіс у штаті Індіана.

* * *

Всі інші німецькі міста бомбардували й палили без жалю. А в Дрездені не було жодного розбитого вікна. Сирени там завивали щодня, вони вищали, немов їх ріжуть, і люди ховалися в льохи і звідти слухали, що їм скаже радіо. Але літаки завжди летіли десь далі на Лейпциг, на Хемніц, на Плауен або ще далі. Отаке.

А у Дрездені батареї продовжували чесно обігрівати домівки. Трамваї усе ще трюхикали рейками. Світло вмикалося і вимикалося кожного разу, коли люди тисли на вимикачі. Ресторани й театри були завжди переповнені. Працював зоопарк. Дрезден був відомий як центр фармакології і харчової промисловості, тут також виробляли цигарки.

Вечоріло, і люди саме поверталися додому з роботи. Вони були дуже змучені.

* * *

Й саме тоді вісім дрезденців, переступаючи через сталеве павутиння рейок, перетинали залізничне депо. На всіх них були нові форми. Їх щойно призвали до війська, й вони лише вчора прийняли присягу. Це були хлопчики та дідусі, й лише двійко з них були ветеранами, яким на східному фронті прострелили все, що можна. Тепер їм було наказано вартувати сотню американських військовополонених, яких сюди привезли для рабської праці. У цьому взводі, зокрема, був дід із рідним онуком. Дід був архітектором.

Наближаючись до вагонів із в'язнями, всі восьмеро новобранців були похмурі. Вони прекрасно розуміли, що їхній бойовий підрозділ не може не вражати людей своєю неміччю та недолугістю. Один із них замість ноги мав протез і тягав за собою не тільки рушницю, але й палицю. Але, попри все це, від них вимагали так поставити себе, щоб ці дебелі, зухвалі й жорстокі американські піхотинці, на чиїх руках ще не просохла кров, поважали та слухалися їх.

І тут вони побачили бородатого Біллі Піліґріма, загорнутого у блакитну тогу, зі срібними черевиками на ногах, з руками, які він ховав у муфту.