Бойня номер п'ять - Сторінка 28

Трумена про те, що на Хіросиму скинуто атомну бомбу. Вона йому доставила цю фотокопію, і Рамфурд запитав у неї, чи вона читала цю заяву.

"Ні". Вона ледве вміла читати, й це було однією з причин, яка змусила Лілі кинути школу.

Рамфурд наказав їй негайно сісти і прочитати заяву Трумена. Він не знав, що в неї така проблема з читанням. Він про неї взагалі майже нічого не знав. Вона для нього була хіба що черговим публічним виявом його надприродної хоті й любовної потуги.

Лілі всілася й зробила вигляд, що читає те, що там наговорив Трумен, а саме:

"Шістнадцять годин тому американський літак скинув на місто Хіросиму, яке є важливою базою японських збройних сил, одну бомбу. Потужність цієї бомби дорівнює двомстам тисячам тонн тринітротолуолу. Ця бомба у дві тисячі разів перевищує руйнівну силу "Великого удару", британської бомби, яка є найбільшою за всю історію ведення бойових дій.

Здійснивши повітряний напад на Перл Гарбор, японці розпочали цю війну. І вони за це сповна поплатилися. Але це ще не кінець. Додавши до свого арсеналу цю бомбу, ми тим самим на додачу до суттєвої переваги, яку на сьогодні вже мають наші збройні сили, радикально збільшили руйнівну силу, що її невдовзі відчують наші вороги. Тепер у виробництво запушено ще кілька подібних бомб, але ми розробляємо набагато потужніші модифікації цієї зброї.

Йдеться про атомну бомбу, яка використовує базову силу світобудови. Ту силу, з якої Сонце черпає всю свою енергію, ми використали проти тих, хто розв'язав війну на Далекому Сході.

До 1939 року науковці вважали, що теоретично можливо використати енергію атома. Але ніхто не знав, як це практично здійснити. Однак на 1942 рік ми вже знали, що німці гарячково працювали над тим, щоб до свого військового арсеналу додати й енергію атома з метою поневолити весь світ. Але їм це не вдалося. Ми маємо бути вдячні Провидінню за те, що німці так пізно змогли побудувати ракети "фау 1 " і "фау 2 ", що в них їх так мало, а ще більше за те, що вони взагалі не мали атомної бомби.

Та війна, яку науковці вели у своїх лабораторіях, була для нас не менш важлива і небезпечна, ніж війна, яку солдати вели на полі бою, в повітрі й на морі. І тепер ми можемо сказати, що ми виграли обидві війни як у лабораторіях, так і там, де відбувалися бойові дії.

Тепер ми готові набагато швидше й рішучіше знищити всю японську військову промисловість, де б вона не знаходилася, заявив Гаррі Трумен. Ми зруйнуємо їхні доки, їхні заводи, їхні мережі зв'язку. Нехай ніхто не сумнівається в тому, що ми назавжди знищимо бажання й спроможність Японії розв'язувати війни. Наша мета зберегти..."

Ну і так далі.

* * *

Одна з книжок, яку Лілі привезла Рамфурдові, називалася "Знищення Дрездена" англійця Дейвіда Ірвінґа. Її в 1964 році передрукувало американське видавництво "Гольт, Райнгарт і Вінстон". У цій книжці Рамфурда цікавили уривки з передмови, яку написали його друзі, відставний генерал лейтенант Повітряних сил США Айра К.Ейкер та маршал Повітряних сил Великобританії сер Роберт Сондбі, кавалер багатьох лицарських орденів та медалей.

"Мені важко зрозуміти тих англійців та американців, які здіймають плачі за вбитим цивільним населенням наших супротивників, але не здатні прохопитися жодною сльозинкою з приводу наших бойових екіпажів, які полягли в борні з жорстоким ворогом, писав друг Рамфурда генерал Ейкер у своїй передмові. Я думаю, що панові Ірвінґу, який намалював таку жахливу картину загибелі цивільного населення в Дрездені, не завадило б пам'ятати, що тоді, коли це відбувалося, німецькі ракети "фау 1" і "фау 2" падали на Англію і вбивали цивільних чоловіків, жінок, дітей, усіх підряд, бо саме для цього ці ракети будували і запускали. А ще він мусив би пам'ятати про Бухенвальд та Ковентрі".

Передмова Ейкера закінчувалася так:

"Мені дуже шкода, що британські та американські літаки під час бомбардування Дрездена вбили 135 тисяч людей, але я добре пам'ятаю, хто саме розв'язав останню війну, і мені ще більше шкода, що понад п'ять мільйонів союзників поклали свої життя за те, щоб повністю й безповоротно знищити нацизм".

Отаке.

А маршал Сондрі серед інших речей казав таке:

"Ніхто не може заперечувати, що бомбардування Дрездена було страшною трагедією. Прочитавши цю книжку, мало хто зможе стверджувати, що цього вимагала логіка бойових дій. Ця операція належить до розряду тих жахливих речей, які інколи трапляються на війні, речей, спричинених збігом несподіваних і дуже прикрих обставин. Тих, хто схвалив її, не можна звинуватити у підступності чи жорстокості, хоча й не виключено, що вони були такі відірвані від трагічних реалій війни, що були не здатні цілком збагнути руйнівну силу цього повітряного бомбардування навесні 1945 року.

Прихильники ядерного роззброєння, здається, переконані в тому, що варто їм досягти цієї мети, як війна одразу ж стане більш цивілізованою і терпимою. Тому їм варто прочитати цю книжку й замислитися над долею Дрездена, в якому 135 тисяч людей загинуло внаслідок бомбардування звичайною зброєю. В ніч на 9 березня 1945 року американські важкі бомбардувальники під час рейду на Токіо, скинувши запалювальні та фугасні бомби, вбили 83 793 особи. У той час як атомна бомба, скинута на Хіросиму, вбила 71 379 людей".

Отаке.

"Якщо вас колись занесе в Коуді в штаті Вайомінг, вигукнув Біллі Піліґрім з поза своєї білої ширми, скажіть, що ви до Буйного Боба".

Лілі Рамфурд пересмикнулася і далі вдавала, що вона читає писання Гаррі Трумена.

* * *

Пізніше того ж дня Біллі відвідала його дочка Барбара. Вона була на ліках, і в неї був такий самий скляний погляд, як і в бідолахи Едґара Дербі, коли його в Дрездені вели на розстріл. Лікарі нашпигували її пігулками, щоб вона могла хоч якось функціонувати, в той час як її батько ледве дихав, а мати померла.

Отаке.

З нею були лікар і медсестра. Її брат Роберт покинув поле битви у В'єтнамі і тепер летів додому. "Тату, гукнула вона навмання, тату?.."

Але Біллі тоді перебував за десять років від того часу, в 1958 му. Він оглядав очі хлопчика дауна для того, щоб прописати йому окуляри. Поруч сиділа хлопчикова мати, яка була перекладачем між сином і Біллі.

"Скільки крапок ти бачиш?" запитав у нього Біллі.

* * *

А потім Біллі помандрував у часі туди, де йому було шістнадцять років і він чекав у приймальні лікаря. Його палець рознесло від інфекції. В кімнаті, крім нього, був лише один пацієнт якийсь зовсім старий дідусь. Цей стариган потерпав від шлункових газів. З нього, немов із гармати, рвалося пердіння, а після того він гучно відригував.

"Вибачте", звертався він до Біллі. І зразу ж робив те саме. "О Боже, казав він, я знав, що старість не радість..." І він хитав головою: "Але ж я не уявляв, що це буде така нерадість".

* * *

Біллі Піліґрім розплющив очі у вермонтській лікарні й не зрозумів, де це він опинився. Поруч із ним сидів його син Роберт, який не спускав з нього очей. На синові була форма славетних "зелених беретів". Роберт мав коротку зачіску, його волосся нагадувало щітку солом'яного кольору. Роберт був поголений, чистий, охайний. На його грудях були бойові ордени "Багряне серце", "Срібна зірка" та "Бронзова зірка" з двома смугами.

І це був той самий хлопець, який позавалював усі свої шкільні іспити, в шістнадцять був алкоголіком, який водився з місцевою шпаною і якого заарештували за те, що на католицькому цвинтарі він повалив сотні надгробків. А тепер його не можна було впізнати. На його поставу було любо дивитися, його черевики блищали, штани були відпрасовані, й він був зразковим командиром.

"Тату?.."

Біллі Піліґрім знову заплющив очі.

* * *

Біллі був такий немічний, що навіть не пішов на похорон своєї дружини. Хоча на той час, коли її ховали в Іліумі, він уже був при тямі. Після того він майже нічого не казав, новина про смерть Валенції не викликала в нього особливої реакції, повернення Роберта з війни для нього пройшло непоміченим, ну і так далі. Одне слово, всі вважали, що він тепер перетворився на овоч. В родині обговорювали перспективу операції, але не тепер, а потім, якесь хірургічне втручання, яке б поліпшило циркуляцію крові в мозку.

Але насправді ця апатія була лише ширмою. За нею ховався розум, який булькав, пінився і спалахував від ідей. Він подумки писав листи і накидав стислий план лекцій про літаючі тарілки, про те, чому не варто зважати на смерть, і про справжню сутність часу.

* * *

Професор Рамфурд був переконаний, що голова у Біллі більше не варить, тому він не боявся, що той його почує, і казав зовсім жахливі речі. "Чому вони не дають йому здохнути!" запитав він у Лілі.

"Я не знаю", відповіла та.

"Хіба ж це людина? Лікарі мусять лікувати людей. Вони мусять відправити його до ветеринарів або до садівників, що обрізають дерева. Хай вони займаються ним. Подивися на нього! Й це наша медицина називає життям! Як чудово, ге?"

"Я не знаю", сказала Лілі.

Якось Рамфурд розмовляв з Лілі про бомбардування Дрездена, і Біллі чув ту розмову. З Дрезденом у Рамфурда була маленька заковика. Його однотомна історія авіаційних частин Сухопутних військ США у Другій світовій війні мислилася як скорочений варіант "Офіційної історії авіаційних частин Сухопутних військ у Другій світовій війні". Але у двадцяти семи томах "Офіційної історії" не було майже нічого про бомбардування Дрездена, хоча ця операція і скінчилася неперевершеним успіхом. Ступінь цього успіху всі ці роки, що минули після війни, лишався таємницею, проте не для всіх, а лише для американського народу. Німці, звичайно, про це знали, і росіяни, що окупували Дрезден після війни і які й досі залишаються там, теж про це знають.

* * *

"Американці нарешті почули про Дрезден, раптом оголосив Рамфурд, двадцять сім років після бомбардування. Багато хто з них знає, що там було набагато гірше, ніж у Хіросимі. Тому я мушу щось зазначити про це у своїй книжці. З погляду офіційних джерел Військово Повітряних сил це абсолютно нова інформація".

"А чому вони так довго про це мовчали?" запитала Лілі.

"Боялися, що наші слабодухи, пояснив Рамфурд, почнуть скавучати, мовляв, а чи треба було все це робити".

І тут Біллі подав свій сповнений розуму голос. "Я там був", сказав він.

* * *

Рамфурдові було важко серйозно сприймати Біллі, тому що для Рамфурда Біллі так довго був повним казна чим, що він уже подумки поховав його і викинув з голови.