Бойня номер п'ять - Сторінка 8

Він зробив висновок, що, безумовно, хтось його поцупив. Це довело його до повного сказу, й він вирубався.

А повна відсутність керма мала дуже просте пояснення: Біллі зосліпу заліз на заднє сидіння.

* * *

І тут хтось так різко трусонув Біллі, що він прокинувся. Він все ще був напідпитку і далі обурювався тим, що хтось так підступно вкрав його кермо. І тут він знову опинився на війні, в тилу у німців. Його тряс і торгав Роланд Вієрі. Він схопив Біллі за барки і з усієї сили довбанув його об стовбур дерева. Потім він потягнув його на себе і загилив у напрямку, в якому той сам би мусив рухатися.

Біллі зупинився і похитав головою. "Ви йдіть", сказав він.

"Шо?"

"Йдіть собі далі без мене. Я й сам якось".

"Сам шо?"

"Я і сам можу".

"Йо ма йо, я зараз від тебе виблюю!" сказав Вієрі крізь п'ять шарів змокрілого і обважнілого шарфа, який для нього сплела мати. Біллі ще жодного разу не бачив обличчя Вієрі. Коли ж він намагався його собі уявити, то перед ним завжди виникав образ жирної жаби з акваріума.

Вієрі півкілометра копав і торгав Біллі. Розвідники чекали на них на кризі між берегами замерзлої річки. Вони почули собачий гавкіт. Вони також чули, як між собою перегукувалися люди, немов мисливці, які вже точно знали, де ховається їхня здобич.

Річка була вузька, але її береги були такі високі, що дозволяли розвідникам стояти у повен зріст, не боячись, що їх можуть помітити. Біллі, спотикаючись об корчі і хитаючись на всі боки, доплентався до річки. Слідом за ним скотився Вієрі, на якому все клацало, брязкало і парувало.

"А ось і він, хлопці, сказав Вієрі. Йому не хочеться жити, але ми його примусимо. Й коли ми звідси виберемося, я вам кажу, він по гроб жизні буде вдячний нам, трьом мушкетерам, за те, що ми врятували йому життя". І це був перший раз, що розвідники почули, як Вієрі називає себе і їх трьома мушкетерами.

А тим часом Біллі Піліґрім, стоячи на скутій кригою річці, відчув, як він безболісно перетворюється на пару. Якби всі йому тепер дали трохи спокою, йому багато не треба, то він би більше нікому з них ніколи не докучав. Він би вийшов весь парою, здійнявся б вище дерев, і вони б його більше не побачили.

Десь знову загавкав великий собака. Собачий голос, посилений страхом, лісовою луною і покладами зимової тиші, дзвенів, як важкий мідний ґонґ.

Вісімнадцятирічний Роланд Вієрі пропхав свою тушу між розвідниками і лапами обхопив кожного з них. "Ну, який буде наступний крок трьох мушкетерів?" запитав він.

А тим часом Біллі Піліґрім поринув у солодке марення. Там на ньому були білі, теплі й сухі шпарпетки з м'якої вовни, і він ковзав по підлозі бального залу. Тисячі аплодували йому. І це не була якась подорож в часі. Такого з ним ніколи не бувало і не могло бути. Це була передсмертна агонія юнака у мокрих, набитих снігом черевиках.

Один із розвідників перехнябив голову, бо його плювок ніяк не хотів відчепитися від нижньої губи. Нарешті, слина приземлилася на сніг. Те саме зробив і другий розвідник. Вони якийсь час мовчки чудувалися з того, яким незначним буває слід плювка на снігу та в історії. Обидва вони були ладні і невеликі на зріст. Їм не раз вже доводилося блукати в тилу у німців, і завжди було однаково: вони рухалися, немов лісові почвари, у повному жасі, який, разом з тим, пхав їх далі, кожен їхній вдих і видих міг бути останнім, і тому всі рішення вже приймалися не головою, а спинним мозком.

Вони виборсалися з м'яких обіймів Вієрі і сказали йому, що всім буде тільки краще, якщо вони просто підуть і здадуться німцям. Розвідники більше не збиралися на них чекати.

І, не витрачаючи зайвих слів, вони покинули Вієрі і Біллі на кризі безіменної річки.

* * *

А Біллі Піліґрім все ще ковзав у своїх товстих шкарпетках, витіваючи такі піруети, які для більшості були б немислимі, наприклад, потрійний аксель, гідроспіраль, перехресний більман і тому подібне. Оплески не вщухали, хіба що їхня тональність трохи змінилася, бо Біллі з марень перемкнувся на подорож у часі.

Біллі припинив ковзати і опинився в китайському ресторані в місті Іліумі, в штаті Нью Йорк. Була осінь 1957 року, якраз по обіді. Біллі стояв за трибуною, і члени клубу "Іліумські леви", до якого він належав, вітали його бурхливими оплесками. Його щойно обрали президентом цього клубу, і він мав виступити з промовою. Від страху йому відняло мову, це мусила бути якась жахлива помилка. Ще трохи і всі ці заможні й поважні члени клубу побачать, що вони обрали повне нещастя. І вони почують його тоненький голос, той, який у нього був на війні. Він сковтнув слину, бо знав, що на місці резонатора в нього стояла свистулька, вирізана з вербової гілочки. Але найгірше було те, що йому не було що казати. В аудиторії запала тиша. Всі щойно смачно пообідали, й їхні обличчя пашіли.

Біллі розкрив рота, і звідти полинув глибокий, гарно поставлений голос. Цей голос нагадував розкішний, добре направлений інструмент. Ним він виголосив кілька анекдотів, від яких публіка зайшлася реготом. Він перемкнув його на серйозний лад, тоді знову прохопився жартами і закінчив промову акордом, в якому бриніли смиренність і скромність. Це чудо пояснювалося тим, що Біллі спеціально ходив на курси ораторського мистецтва.

А потім він знову опинився на скутій кригою річці, саме тоді, коли Роланд Вієрі замахнувся, щоб як слід замісити його.

* * *

Вієрі аж розривало від праведного гніву. Його знову бортанули! Він встромив револьвер в кобуру і вклав кинджал у піхви так, що рівчаки для крові на кожній із трьох граней леза потрапили у відведені для них пази. І тоді він з усієї дурі так трусонув Біллі, що в того всередині заторохкотіли всі кістки. Потім він притиснув Біллі до крутого берега.

Вієрі то гарчав, то скиглив крізь змокрілі шари вовняного шарфа, який йому сплела мати. Він белькотів щось про те, як він важив своїм життям заради Біллі. Він розводився про побожність і героїзм трьох мушкетерів, не шкодуючи ні кольорів, ні відтінків, оспівував їхні чесноту й велич, а також ту вічну честь і славу, якими вони навіки вкрили себе в боротьбі за утвердження християнської віри.

Біллі був головним винуватцем того, що їхній бойовий загін розпався. І Вієрі вважав, що Біллі мусить за це заплатити. Вієрі розмахнувся і як слід приклався кулаком до щелепи Біллі, збив його з ніг так, що той відлетів від берега і звалився на річкову кригу. Коли Біллі ледве спромігся підвестися і стати навкарачки, Вієрі тупим носаком копнув його під ребра. Біллі завалився на бік і спробував згорнутися калачиком.

"Тебе не повинні були навіть призивати до війська!" сказав йому Вієрі.

З Біллі почали рватися спазматичні звуки, які нагадували сміх. "Ти що смієшся?" сказав на це Вієрі. Він обійшов довкола Біллі і побачив, що вся його спина оголилася, бо від ударів майка, сорочка і тужурка висмикнулися зі штанів і задерлися до самих пліч. Таким чином бойова взувка Вієрі опинилося на відстані короткого копняка від тендітних хребців, які проступили на блідій спині Біллі Піліґріма.

Вієрі розмахнувся і спрямував свій важкий шкарбан у хребет Біллі, на кабель, де була вся проводка, що відповідала за всі його життєві процеси. І тепер Вієрі збирався перебити цей кабель.

Аж тут він спіймав на собі чиїсь пильні погляди. П'ятеро німецьких солдатів і приставлена до них вівчарка стояли на пагорбі і стежили за його діями. Їхні блакитні очі були переповнені здоровою цікавістю. Ніхто з них не міг дотумкати, з якого доброго дива одному американцеві треба вбивати другого так далеко від дому і чому жертва при цьому заливається сміхом.

Розділ 3

Ці німці і їхній собака здійснювали військову операцію, яка мала до болю зрозумілу назву. Про такі заходи майже ніколи не пишуть в деталях, але однієї згадки про них у пресі чи в історичній літературі достатньо, щоб прихильники війни почали відчувати таку ж саму млість, яку відчуває й людина по завершенні статевого акту. Цей термін звучав так: "тотальна зачистка".

Собака, чий гавкіт здаля наводив такий страх, виявився домашньою вівчаркою. Вона стояла, підібгавши хвоста, і вся тремтіла від холоду. Вранці її позичили на фермі у місцевого селянина. Вона ще ніколи не бачила війни. Вона не могла зрозуміти, що саме тут відбувалося. Її звали Принцеса.

* * *

З тих німецьких солдатів двійко були ще підлітки, а два інші негодящі старигани, з беззубими, заслинявленими ротами. Вони були резервістами, абияк озброєними і вдягненими у те, що було знято із щойно вбитих солдатів. Отаке. Вони були селюками, що жили по інший бік німецького кордону, зовсім неподалік.

А їхнім командиром був капрал, чоловік середнього віку, з почервонілими очима, кістлявий, сухий, мов таранька, якому ця війна давно вже остогидла. Він уже мав чотири поранення, після кожного з яких йому нашвидку ставили латку і знову відправляли на фронт. І він був гарним солдатом, але тепер йому хотілося припинити це все, й він був ладен будь кому здатися в полон. Його кривуваті ноги були встромлені у жовто гарячі кавалерійські чоботи, які він зняв з угорського полковника, котрий загинув на російському фронті. Отаке.

Крім оцих чобіт, у нього не було нічого за душею. Вони були його домівкою. І з ними була пов'язана така історія. Колись він помітив, що один із новобранців пильно стежить за тим, як він ваксує і начищує свої жовто гарячі чоботи. Капрал відірвався, простягнув новобранцеві чобіт і сказав: "Якщо гарно придивитися, то можна в них розгледіти Адама і Єву".

Біллі Піліґрім не чув цієї історії, але тепер, лежачи на брудній кризі, він втупився в патину, яка вкривала ці чоботи, і в її золотих глибинах розгледів Адама і Єву. На них не було ніякого одягу. Вони були ще такі безневинні, такі беззахисні, такі відкриті до добра. Біллі Піліґрім одразу ж полюбив їх.

* * *

Поруч із лискучими чоботами стояла пара ніг, обмотаних дрантям, до якого полотняними мотузками були хрест навхрест прив'язані дерев'яні колодки. Біллі підвів голову, щоб подивитися, яке було обличчя в людини, котра носила такі колодки. Це було обличчя білявого ангела в подобі п'ятнадцятирічного хлопчика.

Цей хлопчик був такий самий гарний, як і Єва.

* * *

Цей хлопчик був немов небесна істота. Він допоміг Біллі підвестися.