Бойовий коник

Пригоди зайця

І

Бойовий Коник знав майже всіх собак містечка. Найчастіше ганявся за ним великий рудий пес, від якого він легко рятувався, шмигнувши крізь паркан. Добре знав він і жваве собача, яке могло пролізти крізь паркан,— від нього він утікав, перестрибнувши двадцятифутову зрошувальну канаву, де між стрімкими берегами текла швидка вода. Собача не зважувалося на такий карколомний стрибок, і хлопчаки й досі називають це місце "заячий плиг". Але був у містечку один хорт, який стрибав іще краще за нашого зайця,— не можучи пролізти крізь паркан, він через нього перестрибував. Той хорт не раз досаджав Бойовому Коникові, і заєць рятувався тільки тим, що летів скільки сили до колючих чагарників, куди хорт боявся потикати носа. Окрім цих заклятих ворогів, у містечку була ще сотня великих і малих собак, докучливих, проте зовсім слабких у перегонах.

На околиці собак держали в кожному дворі, але Бойовий Коник побоювався лише одного з них — довгоногого лютого чорного пса, такого спритного і настирливого, що заєць кілька разів мало не попав йому в зуби.

На котів наш заєць не зважав анітрохи. Вони тільки раз чи двічі заступали йому дорогу. Однієї місячної ночі, коли він пасся на своєму пасовиську, до нього підкрався здоровецький кіт, переможець численних котячих двобоїв. Побачивши вогнеокого чорного звіра, Бойовий Коник зразу ж звівся на задні ноги, випростався і підняв широкі вуха. Отож він став вищий на добрих шість дюймів. По тому заєць крикнув "чарррчаррр!" і стрибнув на голову котові, уп’явшись у неї гострими кігтями задніх ніг. Переляканий котяра щодуху дременув від дивовижного двоногого велетня.

Цей спосіб самозахисту заєць успішно випробував кілька разів, але двічі він зазнав прикрої невдачі: перший раз, коли Бойовий Коник натрапив на кішку з кошенятами — тоді йому довелося накивати п’ятами, і другий раз, коли він помилково стрибнув на скунса.

Однак із усіх ворогів найстрашніший був хорт, і рано чи пізно він би таки зловив Бойового Коника, якби не одна пригода.

Поживу Бойовий Коник здебільшого шукав уночі, коли менше ворогів і легше ховатися. Одної зимової ночі він засидівся біля стіжка люцерни аж до світанку. Вже по видному біг він через засніжене поле, прямуючи до своєї улюбленої нори, і раптом здибав хорта, що никав за околицею містечка. Удень на чистому полі сховатися майже ніяк, лишилося одне — втікати, а зайцеві важче бігти по снігу, ніж собаці.

Обоє бігунів летіли що було сили, здіймаючи струмені снігу. Все сприяло собаці: порожній шлунок, холодна погода, м’який сніг, а зайцеві давався взнаки ситний сніданок з люцерни. Проте він утікав так прудко, що кожної миті в повітря здіймалося кільканадцять снігових струменів. Кругом простягалося чисте поле, ніде не було рятівних чагарників, а собака зводив нанівець кожну спробу зайця звернути до паркану. Вуха в Бойового Коника вже зів’яли, що була певна ознака занепаду сил і духу, та раптом вони злетіли догори, мов прапорці. Бойовий Коник напружив усі свої сили, але не для того, щоб дістатися паркану на півночі; ні, він побіг на схід. Хорт не відставав, і заєць, збиваючи лютого переслідувача з пантелику, стрибків через п’ятдесят крутнувся вбік; та за хвилю він знову звернув на схід. Звертаючи і викручуючись, заєць біг до найближчої ферми, де був високий дощаний паркан з лазами для курей і де жив його другий ненависний ворог — великий чорний пес. Паркан на мить затримав хорта, тож заєць управився шаснути крізь лаз у двір і причаївся. Хорт кинувся навкруг двору до воріт і перестрибнув їх, втрапивши прямо на курей, які враз розбіглися, кудкудахкаючи і розмахуючи крилами. Голосно забекали вівці. Вірний сторож кинувся їм на поміч, а тим часом Бойовий Коник вискочив у поле через дірку. У дворі зчинився несамовитий гавкіт, а невдовзі почулися і людські голоси. Заєць не знав і не хотів знати, чим там усе закінчилося, але відтоді спритний хорт його більш не займав, хоча як і раніше жив у містечку.

II

В житті буває всякого — і радощів, і горя, але особливо змінилося життя місцевих зайців за останні роки. Споконвіку їм доводилося потерпати від хижих птахів і звірів, холоду, спеки й мух, які розносили згубні хвороби,— і все-таки зайці вижили. Та ось у прерії оселилися фермери, і все пішло по-новому.

Завдяки собакам і рушницям значно поменшало койотів, лисиць, вовків, борсуків і яструбів — ворогів зайця, а відтак за кілька років зайців розмножилася сила-силенна. Та раптом почався мор, який скосив їх майже дочиста. Вижили тільки найсильніші і найзагартованіші. Кілька років зайці були дивиною, але за цей час сталася ще одна зміна. Скрізь на полях зросли живоплоти, які стали для зайців новим надійним захистком, тож тепер їхній рятунок залежав більше від кмітливості, ніж від швидкості, і найвдатніші з них, коли за ними гнався койот чи собака, кидалися до найближчої огорожі й шмигали у вузький лаз, поки ворог шукав широкої дірки. Тоді койоти змінили спосіб полювання. Один з них гнався за зайцем, а другий чатував на нього по той бік живоплоту, і заєць, проскочивши крізь лаз, все одно потрапляв їм у зуби. Він міг рятуватися лиш тоді, коли, помітивши засідку, чимдуж налягав на ноги.

Тож переживши силу-силенну всіляких напастей, зайці знову розмножилися; загартовані численними випробуваннями, вони почувалися привільно навіть там, де їхні предки не витримали б і двох місяців.

Вони не любили розлогих, відкритих пасовищ на великих ранчо; їм подобалися вузенькі, поперегороджувані поля маленьких ферм, що, купчачись, утворювали села.

Одне з таких сіл виросло коло залізничної станції Ньючузен. Навкруг неї жило багато зайців нової витривалої породи. Серед них була і маленька зайчиха, на прізвисько Ясноока. Вона вміло захищалася від ворогів, добре бігала і особливо спритно втікала від койотів. Своє кубельце вона змостила на відкритому пасовиську, де ще лишився незайманий клапоть колишньої прерії. Тут у неї знайшлися зайченята. Одне з них, як і мати, було яснооке, сріблясто-сірої масті й частково наділене її розумом, а в другому поєдналися всі найкращі якості матері й батька, що належав до нової породи степових зайців.

За пригодами цього зайченяти ми з вами зараз простежимо. Ставши неперевершеним бігуном, воно здобуло собі ім’я Бойовий Коник і зажило світової слави. Бойовий Коник винайшов незнані досі способи збивати ворогів з плигу, і їм довелося міняти свої мисливські навички.

Ще зовсім маленький, він вигадав хитрість, гідну наймудрішого зайця Каскадо. За ним гналося настирливе руде собача, і він марно намагався втекти від погоні, петляючи між огорожами і фермами. Від койота в такому місці легко відкараскатись, бо фермери і собаки часом незумисне допомагають зайцеві втекти, нападаючи на койота. Але в цьому випадку справа стояла інакше, бо собача пролазило крізь живопліт, і Бойовий Коник, ще зовсім маленький і кволий, почав знесилюватись. Вуха його вже не стриміли догори, а заломлювались назад і навіть зовсім лягли на спину, коли він, прошмигнувши крізь вузенький лаз у живоплоті, побачив, що його меткий ворог теж проскочив крізь лаз незагайно. І тут малий угледів, що серед поля пасеться невелика череда корів із телям.

У диких тварин є дивовижне поривання в хвилини відчаю довіритися першому зустрічному. Вони знають, що ворог позаду несе певну загибель. Тож лишається тільки надія, що незнайомий може виявитися другом; і саме ця, остання, породжена відчаєм надія погнала Бойового Коника до корів.

Певно, що в іншому разі корови байдуже споглядали б трагічний кінець зайченяти, але вони мають вроджену ненависть до собак, тож, побачивши руду шавку, вся череда зразу підняла морди й задерла хвости. Сердито пирхаючи, корови згуртувалися і на чолі з матір’ю теляти рушили на собаку, а зайченя тим часом сховалося під кущиком терну. Собака кинувся вбік, але стара корова вирішила, що він хоче напасти на її теля, і так шалено за ним погналася, що той ледве-ледве втік від певної смерті.

Ця хитрість збереглася в пам’яті заячого роду з давніх часів, ще відтоді, як бізон і койот грали ролі корови й собаки. Зайчик не забув цього випадку і згодом не раз рятував собі життя в подібний спосіб.

Бойовий Коник вирізнявся серед інших зайців не тільки своєю кмітливістю, а й мастю.

Тварини мають два відтінки забарвлення: один уподібнює їх до оточення і допомагає їм ховатися — так званий "захисний", другий в окремих випадках робить їх помітними і зветься "спрямовуючим". Зайці характерні тим, що мають обидва відтінки. Коли вони сидять у своїй схованці в сірому чагарнику чи під купиною, видно тільки сіру шерсть вух, голови, спини і боків; вони зливаються із землею, і помітити їх можна лише зблизька. Та тільки заєць збагне, що ворог іде просто на нього і може його вгледіти, він схоплюється і біжить геть. Тепер він скинув маску, і сіра масть одразу ж змінюється світлою, вуха стають білі з чорними кінчиками, ноги — білі, хвіст — чорна цятка на білій спині. Отож він став чорно-білий. Забарвлення його — вже спрямовуюче. Як же це в нього вийшло? Дуже просто. Зовні вуха сірі, а зсередини чорно-білі. Чорний хвіст із білою облямівкою ховається, коли ноги підібгані. Сірий кожушок натягнутий донизу і розпушений, поки заєць сидить, а коли він зривається з місця, кожушок піднімається, всі чорні й білі цятки з’явилися на видноті, і його барви, які ще мить тому шепотіли: "Я купина...", тепер голосно кричать: "Я заєць!"

Навіщо йому це потрібно? Чому полохливе створіння, рятуючись утечею, замість того, щоб утекти якомога непомітніше, заявляє про себе на весь світ? Тут має бути якась важлива причина, інакше заєць ніколи б так не чинив. А справа ось яка: коли зайця наполохає другий заєць — іншими словами, коли тривога виявиться фальшивою,— тоді він умить попереджує про помилку, показавши свої властиві барви. В іншому випадку, якщо його злякає койот, лисиця чи собака, вони одразу побачать, що перед ними заєць, і зрозуміють: гнатися за ним — значить тільки згаяти час. Тож вони й кажуть собі: "Це заєць, а я не наздожену зайця на рівнині". Облишаючи думку про погоню, вони тим самим позбавлять зайця від непотрібної біганини й тривоги. Чорні і білі цятки є своєрідним національним вбранням і прапором зайців.