Божі воїни - Сторінка 14

Перш ніж хоч хто-небудь встиг хоч що-небудь зробити, усі чотири розпливлися в зелену мазь з огидним запахом, причому папа-карлик ще встиг проскрипіти: "Beati immaculate , Cthulhu fhtagn!". Було з біса багато прибирання.

Більшість архангельських чарівників цей інцидент звеселив, але кілька з-поміж них не грішили почуттям гумору, тому Рейневан, м'яко кажучи, не надто виріс у їхніх очах. Однак лише один з магів ще довго після цього випадку дивився на нього вовком і сильно давав йому відчути, що таке антипатія.

Останнім, як легко здогадатися, був бібліотекар та опікун книгозбірні.

* * *

— Здрастуй, Щепане.

Щепан з Драготуш, опікун книгозбірні, підняв голову з-над багато ілюмінованих сторінок "Archidoxo magicum" Аполонія Тіанського.

— Здрастуй, Рейневане, — усміхнувся він. — Приємно знову тебе бачити. Ти давно не заходив.

Рейневанові коштувало багато зусиль, щоб після необачного вчинку в бібліотеці привести до норми відносини зі Щепаном з Драготуш. Однак він таки зробив це, причому результат перевершив очікування.

— А це, — бібліотекар почухав носа брудними від пилу пальцями, — мабуть, пан Шарлей, про якого я стільки чув? Вітаю, вітаю.

Щепан з Драготуш, який походив зі старої моравської шляхти, був монахом, августинцем і — звичайно ж — чаклуном. З магами конгрегації "Архангела" він знався з давніх-давен, з університету, але назовсім перебрався до аптечної криївки в 1420 році, після того як його градчанський монастир був сплюндрований і спалений. На відміну від решти магів, аптеку — а радше бібліотеку — він не полишав майже ніколи, у місто не виходив. Він був ходячим бібліотечним каталогом, знав про кожну книгу й кожну міг швидко відшукати — в умовах хаосу, який панував у приміщенні, це вміння було просто неоціненним. Рейневан дуже цінував дружбу з моравцем і проводив у бібліотеці довгі години. Його цікавили траволікування і фармацевтика, а книгозбір "Архангела" був у цьому сенсі справжньою копальнею знань. Крім класичних і відомих зільників і фармакопей, як-от Діоскорида, Страбона, Авіценни, Хільдегарди Бінгенської або Миколая Магні, бібліотека містила справжні скарби. Там була "Kitab al-Asar" Гебера, була "Sefer Ha-Mirkahot" Шаббетая Донноло, були невідомі твори Маймоніда, Галі, Апулея, Геррпаради Ландсбергської, а також інші antidotaria, dispensatoria і racettaria , яких Рейневан ніколи доти не бачив і про які ніколи не чув. І сумнівався, що про них чули в університетах.

— Гаразд, — Щепан з Драготуш закрив книгу і встав. — Ходімо до нижньої кімнати. Ми, певно, потрапимо туди саме вчасно, бо скоро, мабуть, вже буде кінець. А взагалі це досить екстравагантно — починати кон'юрацію не опівночі, як кожен нормальний чародій, який себе поважає, а о першій годині дня, але що ж... Не мені критикувати починання такої особи, як valde venerandus et eximius Вінцентій Реффін Акслебен із Зальцбурга, жива легенда, ходяча слава і майстер над майстрами. Гм, мені справді цікаво, як майстрові над майстрами поведеться із Самсоном...

— Він прибув учора?

— Учора ввечері. Поїв, попив, поцікавився, чим міг би нам допомогти. Ось ми і представили йому Самсона. Венерандус підхопився і хотів іти геть, упевнений, що ми з нього глузуємо. Самсон же застосував той самий фокус, яким він скористався щодо нас минулого року: привітав його по-латинському, а потім повторив на койне і по-арамейському. Треба було бачити вираз обличчя у шановного метра Вінцентія! Але це подіяло, як і тоді, в нашому випадку. Шановний Вінцентій Реффін подивився на Самсона з більшим зацікавленням і прихильністю, ба навіть усміхнувся, наскільки йому дозволяли м'язи обличчя, постійно застиглі в одночасно похмурій і грубій гримасі. Потім обидва зачинилися в occultum ...

— Лише удвох?

— Майстер над майстрами, — усміхнувся моравець, — екстравагантний і в цьому плані. Він понад усе ставить таємничість. Навіть якщо це межує з великою нетактовністю, щоб не сказати — образою. Старий знахар є тут, зараза, гостем. Мені це не заважає, я маю це десь, Бездєховський вищий від таких речей, але Фраундіншт, Теггендорф, Телесма... М'яко кажучи, вони дуже злі. І від усього серця зичать Аксебенові провалу. Це бажання, на мою думку, здійсниться.

— Що?

— Він робить ту саму помилку, що й ми на Трьох Царів . Пам'ятаєш, Рейнмаре?

— Пам'ятаю.

— То поспішімо. Сюди, пане Шарлею.

* * *

З бібліотеки вони вийшли на кружганок, з кружганку шлях вів сходами наниз, до першого поверху, де вони зупинилися перед кованими залізом дверима. На дверях було вміщено малюнок —овал, у якому виднівся спижевий змій Мойсея, serpens mercurialis. Над змієм була зображена чаша, з якої виростали Сонце і Місяць. Нижче виблискували літери V.I.T.R.I.O.L. [6], що означало Visita Inferiora Terrae Rectificando Invenies Occultum Lapidem, секретну трансмутаційну формулу алхіміків.

Щепан з Драготуш торкнувся дверей, промовив заклинання. Двері відчинилися зі скреготом і скрипом. Вони ввійшли. Шарлей глибоко зітхнув.

-Непогано, — пробурмотів він, роззираючись. — Непогано... Визнаю.

— Мені, — усміхнувся Рейневан, — першого разу теж заціпило. А потім я звик.

В алхімічній лабораторії, яка займала величезне підземелля винарні, робота не припинялася, весь час щось відбувалося, також у п'ятницю, у свята й у неділю. Ніколи не згасали печі й атанори , немилосердно гріючи, що було особливо цінним зимової пори, а також улітку, якщо видавалося холодним. В атанорах відбувалися кальцинація і вижарювання, найрізноманітніші субстанції переходили з фази albedo у фазу nigredo , виділяючи під час переходу жахливий сморід. У колбах постійно щось фільтрувалося, дистилювалося або ж екстрагувалося, що супроводжувалося бурхливим бульканням і ще страшнішим смородом. У великих алюделях кислоти діяли на метали, після чого неблагородні метали трансмутували в благородні, з кращим або гіршим результатом. Булькав у тиглях меркурій, або argentums vivum , плавилася в купелях сірка, виділялася в ретортах нітра й осідала сіль, а випари витискали сльози з очей. Щось там розчинялося, щось коагулювало, а щось сублімувало, бризкала на всі боки кислота, випалюючи дірки в сторінках безцінних екземплярів "De Quinta essentia" Раймунда Лулла, "Speculum alchemiae" Роджера Бекона і "Theatrum chimicum" Арнольда Вільянови. На підлозі стояли й гидотно смерділи відра, повні caput mortuum .

Зазвичай — у тому числі й тоді, коли Сватоплук Фраундіншт вперше привів сюди Рейневана, — в лабораторії працювало принаймні троє або четверо алхіміків. Сьогодні, як виняток, був тільки один.

— Доброго дня, майстре Едлінгере!

— Не підходьте, будь ласка, — буркнув алхімік, не відриваючи очей від великої колби, поміщеної в розжарений пісок над полум'ям. — Ось-ось вибухне!

З Едлінгером Бремом, ліценціатом Гейдельбергського університету, познайомився в Майнці, запросив його й привіз до Глубчиць князь Вацлав, син Пшемека Опавського. Якийсь час метр Едлінгер знайомив юного князя з алхімічною теорією і практикою. У Вацлава — як і в багатьох князів його часу — був пунктик щодо алхімії та філософського каменя, тож Брем жив у розкошах і достатку доти, доки ним не зацікавилася Інквізиція. Коли в глубчицькому повітрі запахло вогнищем, алхімік втік до Праги, в університет, де його застала буря 1419 року. Німець, що впадав у око, чужинець, який погано говорив чеською, пережив би, напевне, важкі часи. Але його розпізнали і врятували маги з "Архангела".

Едлінгер Брем взяв колбу залізними кліщами й вилив булькаючу рідину в миску, заповнену чимось, що нагадувало жаб'ячу ікру. Засичало, задиміло, огидно засмерділо.

— Sacradonnerwetterhimmelkreuzalleuja! — було зрозуміло, що алхімік очікував кращого результату. — Eine total zkurvene Sache! Scheisse, Scheisse, und noch einmal Scheisse! Ви ще тут? Я зайнятий! Ага, розумію... Ви йдете подивитися, що там вийшло в Акслебена із Самсоном?

— Саме так, — підтвердив Щепан з Драготуш. — Ідемо. А ти ні?

— У принципі, — Едлінгер Брем витер руки об ганчірку, кинув сповнений жалю погляд на миску димлячої ікри. — У принципі, можу йти. Мене тут уже ніщо не затримує.

* * *

У глибині алхімічної лабораторії, у непримітному кутку за непримітною завісою були сховані дверцята. Для невтаємниченої особи — якби така коли-небудь змогла пробратися аж сюди — за дверцятами був складик, повний скриньок, бочівок і бутлів. Втаємничені рухали схований усередині однієї з бочівок важіль, промовляли закляття, — і стіна відсувалася, відкриваючи темний отвір, з якого віяло могилою. Принаймні таке враження складалося першого разу.

Едлінгер Брем у магічний спосіб запалив магічний ліхтар, повів. Щепан з Драготуш, Рейневан і Шарлей увійшли за ним, на сходи, що вилися спіраллю вздовж стін темної шахти, що здавалася бездонною. Знизу віяло холодом. І вогкістю.

Щепан з Драготуш обернувся.

— Пам'ятаєш, Рейневане?

Вкруг нас не сяла пишнота чертога,

Це скорше був якийсь природний льох,

Де струмувала напівтьма волога...

— Самсон Медок, — негайно здогадався Шарлей. — Тобто, я хотів сказати, — Данте Аліґ'єрі. "Божественна комедія". Улюблений поетичний твір нашого друга.

— Сумніву нема, — усміхнувся моравець, — що улюблений. Бо надто вже часто він до нього звертається. Особливо тут, на цих сходах, вашому другові згадалася не одна цитата з "Пекла". А ви, як бачу, добре його знаєте з цього боку.

— На краю світу я впізнав би його за цим.

* * *

Глибоко сходами вони не спускалися, лише на два яруси, шахта була значно глибшою, сходи зникали в чорній пітьмі, з якої долинав плюскіт води. Природна печера, історія якої губилася в непам'яті, сягала рівня Влтави. Хто і коли відкрив печеру, хто й до чого її використовував, спадщиною по кому був дім із двориком, який стояв тут століттями, маскуючи вхід до печери, — не знав ніхто. Найбільше вказувало на кельтів: стіни печери були покриті напівзатертими, зарослими мохом рельєфами і фресками, серед яких переважали характерні вигадливо переплетені орнаменти й заповнені меандровими лініями кола. Тут і там появлялися не менш характерні кабани, олені, коні й рогаті людські постаті.

Едлінгер Брем штовхнув масивні двері. Вони ввійшли.

У підземній кімнаті, яку називали нижньою, сиділи за заставленим столом решта магів "Архангела": Сватоплук Фраундіншт, Радім Тврдік, Йошт Дун, Вальтер фон Теггендорф.