Божі воїни - Сторінка 18

Знайшов час, щоб заговорити з жінками, які поралися біля казанів, спробував солдатської каші, не забув скуйовдити світлі чубчики дітлахів, які крутилися при кухні. Скромно піднімав руки, коли Божі воїни здіймали овації на його честь.

Усе це тривало досить довго. Але і про них Прокоп не забув.

Вони повернулися на підгороддя.

Прокопове військо підійшло до Коліна несподівано швидко, так що в мешканців підгороддя залишилося небагато часу, вони врятувалися втечею за міські стіни буквально тільки з тим, що встигли вхопити в руки, залишивши таборитам і Сиріткам значні запаси паші, чимало інвентарю, а до того ще й хати з майже повним урядженням. Тож нічого дивного, що саме в цьому місці було створено основний табір Божих воїнів, оточений шанцем з возів і загорожею для коней. Між халупами і клітями палали численні багаття, дзвеніли молоти в кузнях, стукали молотки у майстернях стельмахів. Сушився на шнурках одяг. Кувікали свині, бекали вівці. Смерділи нужники.

— А взагалі-то, — раптом озвався Прокоп, — навіщо ти, брате Белява, сюди приїхав?

Рейневан стиха зітхнув. Він чекав такого запитання.

* * *

Рішення про похід до замку Троски прийняв Рейневан. Досить спонтанно прийняв, треба сказати, з величезним і палким, як молода вдова, ентузіазмом. Цей ентузіазм і стихійність не дуже припали до смаку магам з-під "Архангела", особливо Фраундінштові та Щепанові з Драготуш. Обидва піддали сумніву як відомості Акслебена, так і легендарні здібності легендарного Рупілія Сілезця. Акслебен, стверджували вони, вигадує, щоб відвернути увагу від своєї компрометуючої поразки із Самсоном. Рупілія Сілезця в замку Троски, найімовірніше, нема. А якби навіть Рупілій Сілезець у замку Троски випадково був, то шанс, що він зможе допомогти, дорівнює нулю — за приблизними калькуляціями Рупілій Сілезець налічує-бо вже якихось дев'яносто років, то чого можна очікувати від такого старого пердуна?

Натомість Телесма став на бік Рейневана. Телесма чув про Рупілія Сілезця, колись навіть мигцем із ним бачився, підтвердженими і перевіреними вже півстоліття він визнав його кваліфікації у царині спіритизму та астральних буттів. Спробувати, заявив він, не завадить. Для Самсона Медка подорож до замку Троски є шансом, який слід би було використати, причому якнайшвидше. Рупілію, що правда то правда, йде дев'ятий десяток. А в такому віці, всім відомо: простудишся, кашлянеш, перднеш — і не знати коли переносишся в астральне буття.

Телесму підтримав Бездєховський. Старий чорнокнижник не тільки чув про Рупілія, а й познайомився з ним особисто, багато років тому, в Падуї. Рупілій, висловив він думку, і справді може допомогти Самсонові. Але невідомо, чи схоче, бо в Падуї він проявив себе нахабним та егоїстичним засранцем.

Досить скептично та прохолодно, як на диво, поставився до проекту сам Самсон. Самсон не брав участі в дискусії, а якщо й брав, то знехотя. Не аргументував ні за, ні проти. Найчастіше мовчав. Але Рейневан знав його вже надто добре. Самсон просто-напросто не вірив в успіх подорожі. Коли ж він врешті-решт на неї погодився, то Рейневан не міг позбутися враження, що зробив він це тільки з чемності.

Залишався Шарлей. Думку Шарлея про цей задум Рейневан знав ще до того, як про неї запитав. Але запитав: для порядку і для форми.

— Це звичайний ідіотизм, — спокійно оцінив Шарлей. Крім того, мені це починає нагадувати Шльонськ два роки тому, пам'ятну сповнену ентузіазму одіссею за пані Аделею. Похід на Троски справляє враження настільки ж обдуманого і, мабуть, подібним чином він би й вівся. І очима своєї душі я вже бачу результат. Ти, мабуть, ніколи не порозумнішаєш, Рейнмаре.

— Ми маємо, як ти кажеш, — тягнув далі, трохи тихіше й серйозніше, — зобов'язання перед Самсоном, ми йому дещо винні. Може й так, не заперечую. Але життя — це життя, а основне правило життя наказує забувати про такі борги, викреслювати їх із пам'яті. Життя відзначається тим, що своя сорочка ближче до тіла. Допомагати ближнім — аякже, чому б і ні, але не власним коштом. Ми зробили, заявляю я, для Самсона досить багато, буде нагода, зробимо більше. А нагода трапиться, я впевнений, раніше чи пізніше, вистачить сісти й терпляче почекати. Тож почекаймо нагоди. Навіщо цієї нагоди шукати, набиваючи при нагоді гулі? Думаймо про свою сорочку, Рейнмаре, і про своє тіло, бо це найважливіше. А на що ти хочеш наші тіла наразити, хлопче? Куди ти хочеш нас повести? Триває розбрат, війна, пожежа, панують хаос, безладдя і беззаконня. Це недобрий час для божевільних походів. До того ж без підготовки.

— Так ось, ти помиляєшся, — відповів Рейневан. — Я цілком з тобою не згоден. І аж ніяк не тільки в питанні цинічних життєвих правил і аж ніяк не стосовно того, що в житті найважливіше. Я не згоден з твоєю оцінкою ситуації. Бо час не тільки сприяє походу, а й підганяє його. Під'єштеддя і Їчинське підгір'я опановані нашими військами, нечисленні католицькі пани у цьому районі настрахані, їхній дух надламаний поразкою хрестового походу під Таховом. Вони як обкурені димом бджоли. Тож якщо й вирушати, то саме зараз, перш ніж вони отямляться і знову зможуть жалити. Що ти на це скажеш?

— Нічого.

— А що стосується підготовки, ти маєш рацію. Підготуймося. Що ти пропонуєш?

Шарлей зітхнув.

* * *

Рейневан і Самсон виїхали з Праги десятого жовтня, у день пам'яті святого Гереона та його товаришів-мучеників, який цього року випадав на п'ятницю. Вони покинули місто рано вранці. Коли проминули Поржічську браму, з-за хмар вийшло сонце і казковим сяйвом залило Вітков і Шпитальське поле, що переливалися барвами. Рейневан вирішив, що цей любий серцю краєвид є добрим провіщенням і прикметою.

Ні він, ні Самсон не почували себе надто добре. Обидва мали за собою велемовне прощання з магами з аптеки "Під Архангелом", яке тривало до глибокої ночі. Рейневан зітхав і крутився в сідлі: йому додатково довелося відсвяткувати прощання з пані Блаженою Поспіхаловою.

Вони прямували до Коліна, який від середини вересня був в облозі Табора, Сиріток і пражан. Облогою командував Прокоп Голий. В армії Прокопа Голого був Шарлей. Місяць, який минув від розлуки з ними, Шарлей повинен був використати, щоб підготувати похід. Він стверджував, що такі можливості в нього є. Рейневан йому вірив. Шарлей мав як можливості, так і засоби. Демерит не приховував — а бувало, що навіть і хвалився, — що він воює в таборитській польовій армії заради здобичі й зиску і що має вже чимало відкладеного по різних сховках.

Сонце зникло за чорними хмарами, які напливали з півночі. Стало темно й похмуро. Просто-таки зловіщо.

Рейневан вирішив, що пророкування — то забобон.

* * *

Виглядало, ніби Прокоп не слухає. Але так лише здавалося.

— Відпустити брата Шарлея, — повторив він. — У воєнний час звільнити його від служби в армії. Заради твоїх приватних справ, брате Белява. Іншими словами, приватне понад усе, а обов'язок перед Богом і вітчизною — дурниця. Так чи ні?

Рейневан не відповів, тільки голосно ковтнув слину. Прокоп фиркнув.

— Згода, — заявив він. — Я даю згоду.

— Причин є три, — продовжував він, відверто насолоджуючись остовпінням. — По-перше, брат Шарлей служить у лавах Табора вже понад рік, відпустку заслужив. По-друге, брат Неплах доніс мені про твої заслуги, брате Белява. Ти самовіддано боровся з ворогами нашої справи, героїчно, кажуть, бився з бунтівниками у Празі шостого вересня. Лікував поранених, не пив, не їв і не спав. Це, безперечно, заслуговує винагороди. А по-третє...

Він зупинився, обернувся. Вони вже були під будинком гамазеї, який зараз виконував роль ставки і резиденції штабу облоги.

— А що по-третє і найважливіше, ви довідаєтеся пізніше, ми ще повернемося до цієї справи. А зараз я маю інші. Зрештою, ви дізнаєтеся, які. Будете слухати, бо я залишаю вас при собі.

— Брате...

— Це був наказ. Ходімо. А ваш слуга...Ага, він уже, бачу, чимось зайнявся. Це добре. Не завадить.

Самсон Медок, як завжди вдаючи, що нічого не чує і не розуміє, всівся під стіною гамазеї, дістав ножика і взявся стругати знайдений кілочок. Самсон часто стругав кілочки. По-перше, пояснював він, це заняття якраз для ідіота, яким він виглядає. По-друге, казав він, стругання кілків заспокоює, добре впливає на нервову і травну системи. По-третє, тлумачив, коли він ріже деревину, це допомагає йому під час вимушеного вислуховування дискусій про політику і релігію, тому що запах свіжої стружки вгамовує блювотні рефлекси.

Вони ввійшли до гамазеї, до великого приміщення, яке, хоч і було пристосоване під штаб уже якийсь час тому, й далі приємно пахло зерном. Усередині, за столом, схилившись над мапами, чекали двоє людей. Один був малий і худий, вдягнений у чорне за модою гуситських священиків. Другий, молодший, у лицарському вбранні, був міцнішої статури і світловолосий, з дещо херувимським, а трохи суворо втомленим обличчям, яке нагадувало фламандські мініатюри з "Календаря дюка де Беррі".

— Нарешті, — сказав менший, чорний. — Ми трохи зачекалися, брате Прокопе.

— Обов'язки, брате Прокопе.

На відміну від свого тезка, другий Прокоп бороду носив, щоправда, вбогу, безладну й доволі кумедну. З приводу зросту він відрізнявся також і прізвиськом — його звали Прокопом Малим, або ж Прокупеком. Спочатку також проповідник серед армії подібних йому проповідників, він виділився серед гуситів — точніше, Сиріток — після смерті Яна Жижки з Троцнова. Разом із градецьким Амброжем Прокупек був біля смертного одра Жижки, а свідків останніх хвилин свого обожнюваного вождя Сирітки вважали майже святими — бувало, що перед ними ставали на коліна й цілували краєчки одягу, траплялося, що матері приносили до них дітей у лихоманці. Шаноба винесла Прокупека на посаду головного духовного вождя — таким чином, він займав серед Сиріток становище аналогічне до того, яке Прокоп займав у Таборі, перш ніж зайняв пост Справця.

— Обов'язки, — повторив Прокоп Великий, невизначено показуючи у бік обложеного міста. Його слова підкреслив могутній грім, стіни задрижали, зі стелі посипалася пилюка. Старший гармаш нарешті зміг гупнути собі зі своєї двохсотфунтової бомбарди. Це водночас означало спокій аж до ранку: така бомбарда після пострілу мусила вистигати щонайменше шість годин.

— Що чекати мене довелося, вибач, брате.