Божі воїни - Сторінка 23

Так от, він — мій стрий, стрийна — його дружина, а дівчисько — їхня донька. Звати її Офка. А що це ти на неї так витріщаєшся, га?

— Я... — почервонів хлопець. — Нічого... Я тільки так...

Офка фон Барут тільки вдавала, ніби повністю зайнята тим, що вертиться на лаві, махає ногами, постукує ложкою по мисці, витріщається в стелю і смикає за кінець коси. Насправді вона вже давно помітила зацікавленість зброєносця і зненацька вирішила відреагувати. Показавши йому язика.

— Коза, — з відразою прокоментував Шпачок. Парсіфаль не прокоментував. Він був цілковито зачарований. Єдине, що його непокоїло, — це питання спорідненості. Рахенау були споріднені з Барутами, котрась із сестер дядька Гавейна була, здається, кузиною тітки дружини Генріха, якого звали Журавлем. Така річ, напевно, потребувала диспенси , а з диспенсою бувало по-різному. Парсіфаль думав про одруження як про неприємний обов'язок, якщо не взагалі покарання, але тепер зрозумів поза будь-яким сумнівом, що якщо вже женитися, то він у тисячу разів більше воліє світловолосу Офку фон Барут, ніж худу як тріска і прищувату Зузанну, яку вперто сватав Рахенау її батько, старий Альбрехт фон Гакеборн, пан на Пшевозі. Парсіфаль мав твердий намір відтягувати одруження, скільки вдасться. Але з роками Зузана Гакеборн могла щонайбільше примножити свої прищі, натомість Офка мала задатки вродливої панни. Вельми вродливої панни...

Вродлива in spe панна, явно втішена його зацікавленням, спочатку вишкірила на нього нижні зубки, а тоді знову звісила язичок аж на підборіддя. Матрона в чепчику, яка сиділа поруч, різко її вишпетила. Офка вишкірила зубки, цього разу, для різноманітності, — верхні.

— Скільки... — пробурмотів Парсіфаль Рахенау. — Скільки їй буде років?

— А що мене це може обходити? — відмахнувся Шпачок. — І тебе, якщо вже ми про це говоримо? Жери швидше цю кашу, нам тра в дорогу. Пан Пута розгнівається, якщо ми не приїдемо до Клодзька вчасно.

— Якщо не помиляюся, — пролунало коло них, — я маю справу зі шляхетними панами лицарями Генріхом Барутом і Парсіфалем фон Рахенау?

Вони підвели голови. Біля них стояв ксьондз, високий, сивуватий. З очима кольору заліза. А може, вони тільки здавалися такими в задимленому повітрі корчми?

— Таки так, — Парсіфаль Рахенау схилив голову. — Таки так, святий отче. Це ми. Але ми не лицарі. Ще не пасовані...

— Але ж це, — усміхнувся ксьондз, — тільки питання часу. Та ще й недовгого, я впевнений. З вашого дозволу, я отець Шльосскнехт, слуга божий... Ох і холодно ж сьогодні... Випити б грітого вина... Чи панове лицарі зроблять мені честь і погодяться, щоб я приніс по кухлику і для них? Є охота?

Шпачок і Парсіфаль перезирнулися, проковтнули слину. Охота була, ще й велика. Гірше було з готівкою.

— Отець Шльосскнехт, слуга Божий, — ксьондз, ставлячи на стіл кухлі, поновив презентацію. — Тепер при бжегській колегіаті. До того капелан лицаря Отто Кауффунга, упокій, Господи, його

душу...

— Капелан пана Кауффунга! — Парсіфаль Рахенау відірвав погляд від Офки фон Барут, мало не захлинувшись грітим вином. — Клянуся головою святого Тибурція! Таж він, у битві порубаний, на моїх руках сконав! Два роки тому це було, у вересні, у Голеньовських борах. Я був у його почті, на який напали бриганти ! Тоді, коли розбійники двох панн викрали, Біберштайнівну й Апольдівну. Щоби пізніше їх обох поганьбити, небог.

— Боже, будь милостивий, — склав руки ксьондз. — Невинних панн поганьблено? Скільки ж то зла у світі... Скільки зла... Скільки гріху... А хто ж міг на таке діло наважитися?

— Лицарі-розбійники. Їхнім ватажком був Рейнмар Беляу. Лотр і чарівник.

— Чарівник? Неймовірно!

— Повірите, коли розкажу. Я на власні очі бачив... Та й чув немало...

— Я також багато що розповісти можу, — Шпачок сьорбнув з кухля. Його щоки вже неабияк розчервонілися. — Бо і я бачив чорнокнижницькі штучки цього Беляу! Відьом бачив, які на шабаш летіли! І людисьок побитих на гостинці під Франкенштейном, біля Горохової гори!

— Бути не може!

— Може, може, — хвалькувато запевнив Шпачок. — Правду повідаю! Людей пані Дзержки де Вірсінг, торговки кіньми, побили Чорні Вершники. Рота Смерті. Дияволи! Самі чорти у цього Беляу на послугах! Не повірите, коли я вам розповім!

Залізноокий ксьондз запевнив, що повірить. Гріте вино вдаряло в голову. Розв'язувало язики.

* * *

— Як ви сказали, велебний? — наморщив лоба Фричко Ностіц, закидаючи сідло на балку. — Як вас звуть?

— Отець Габершрак, — повторив ксьондз тихим голосом. — Канонік у костелі Пресвятої Діви в Ратиборі.

— Так-так, я чув про вас, — підтвердив з абсолютно впевненим виразом обличчя Фричко. — То яка у вас до мене справа? Така пильна, що ви аж у стайні мене переслідуєте? якщо йдеться про Гедвіжку Штраухівну, оту, що якраз із Ратибора, то клянуся, хай мене спалить святий Антоній, вона бреше. Батьком її байстряти я бути ніяк не можу, бо пендзлював її тільки раз, та й то в задок.

— Та ні, та ні, — швидко промовив ксьондз. — Йдеться про зовсім іншу справу, ніж Штраухівна, запевняю вас. Хоча, я б сказав, не менш делікатну. Я хотів би довідатися... Гм-м-м... Я хотів би довідатися про обставини смерті мого близького родича. Ой, може, все-таки ні... Я б радше волів...

— Що ви б воліли?

— Порозмовляти про це з кимось іншим. Позаяк...

— Щось ти крутиш, патер. Кажи — або гуляй звідси! Мені до корчми спішно, друзі чекають. Ти знаєш, що таке друзі? Дружина? Ну! То кажи швидко, в чому річ!

— А ви відповісте, якщо я запитаю?

— А то вже, — закопилив губу Фричко фон Ностіц, — побачимо. Бо надто часто ви, попи, пхаєте свого носа куди не треба. Надто часто. Замість того, щоби займатися своїми справами. І молитовником. Молитися Богу і допомагати бідним, як наказує статут.

— Я так і знав, — спокійно відповів ксьондз, піднімаючи очі, які, як виявилося, були кольору заліза. — Я передбачав, що ви так відповісте. Тому я хотів вас попросити всього лише бути посередником. Порозмовляти-бо я хотів із вашим другом, тим італійцем... Його мені особливо рекомендували. Як наймудрішого і найдосвідченішого з-поміж вас.

Фричко вибухнув сміхом, таким голосним, що аж коні почали хропти і тупати.

— Оце тобі маєш! Покепкували з тебе, патер, на посміховисько виставили. Вітелоццо Гаетані — найдосвідченіший? У чому? Хіба що у випивці. Наймудріший? Це п'ємонтський бевзь, справжнісінький телепень, бовдур невчений. Усе, що він міг би тобі сказати, це його постійні cazzo, fanculo, puttana і porcamadonna . Більше слів він не знає! Хочеш дізнатися правду? То питай розумних. Мене, щоб далеко не шукати.

— Якщо на те ваша воля, — ксьондз примружив очі, — то запитаю. Як і за яких обставин загинув пан Гануш Трост, купець, убитий два роки тому поблизу Срібної гори?

— Ха, — фиркнув Фричко. — Я чекав на щось подібне. Але вже пообіцяв, тому скажу.

Він сів на стаєнній лавці, показав ксьондзові на другу.

— У місяці вересні це було, якраз два роки тому, — почав він. — Ми виїхали з Кромоліна, раптом дивимося, хтось їде слідом. Зробили засідку, впіймали. І хто ж нам, дивимося, до рук потрапив? Не вгадаєш: Рейневан де Беляу. Отой чарівник і злочинець, ґвалтівник панн. Ти чув про Рейневана де Беляу, ґвалтівника панн?

— Що має спільного ґвалтівник панн зі смертю Троста?

— Зараз розповім. Ох і здивую я тебе, патер. Здивую...

* * *

— Брат Кантор? Анджей Кантор?

— Я, — диякон у костелі Воздвиження Святого Хреста аж підскочив, почувши голос за спиною. — Це я...

Чоловік, який стояв за ним, був одягнений у чорний плащ, розшитий квітками, сірий приталений дублет і берет з пір'ям, вбрання за модою, прийнятою серед багатших купців і патриціїв. Але було в цьому чоловікові щось, що з купецтвом і міщанством ніяк не пов'язувалося. Диякон не знав, що саме. Може, дивна складка губ. Може, голос. Може, очі. Дивні. Кольору заліза.

— У мене тут для вас, — залізноокий видобув з-за пазухи капшук, — плата. За передачу до рук Святої Курії Рейнмара фон Беляу, яка відбулася, згідно з нашими книгами, тут, у місті Франкенштейн, quintadecima die mensis Septembris Anno Domini 1425 . Плата трохи запізніла, але, на жаль, так працює наша бухгалтерія.

Диякон і не думав запитувати, що це за "наші книги" і "наша бухгалтерія". Він здогадувався. Взяв із рук чоловіка капшук. Набагато легший, ніж він сподівався. Але він не думав, що був сенс сваритися за відсотки.

— Я... — наважився він. — Я завжди... Свята Курія завжди на мене покластися може... Як тільки що підозріле побачу... Зразу ж доношу... Як стій до пріора лечу... От, не далі як у тамтой четвер, крутився по суконних рядах один такий...

— За згаданого Беляву, — перебив залізноокий, — ми особливо вдячні. Великий це був злочинець.

— Ну! — пожвавився Кантор. — Розбійник! Чарівник! Людей, кажуть, мордував. Труїв, розказують. На самого зембицького князя руку підняв. В Олесниці заміжніх жінок магією знаджував, знаджених ганьбив, а потім магією чинив так, щоби вони все забули. А доньку пана Яна Біберштайна взяв і викрав, а потім силою зґвалтував.

— Силою, — повторив, викривляючи губи, залізноокий. — А міг же, як чарівник, магією знадити, знаджену ганьбити туди-сюди, а потім магією зробити так, щоб вона про все забула. Якось тут, друже, логіки бракує, тобі не здається?

Диякон мовчав, розкривши рота. Він не дуже знав, що таке "логіка". Але підозрював найгірше.

— А якщо ти такий пильний, як похваляєшся, — досить байдужо тягнув далі залізноокий, — то чи не допитувався хто-небудь про Беляу? Пізніше, після арешту? Це міг бути якийсь спільник, гусит, вальденс або катар.

— Ви... пи... тував один, — промимрив проти власної волі Кантор. Він боявся наступних запитань. Головним чином одного: чому він не доніс на того, хто випитував. А не доніс зі страху. З жаху, який у ньому викликав той, хто випитував. Чорноволосий, вбраний у чорне, з начебто пташиною фізіономією. І з поглядом диявола.

— Як він виглядав? — солодко запитав залізноокий. — Опиши. Якомога докладніше. Будь ласка.

* * *

У парафіяльному костелі — на втіху чоловікові з залізними очима — не було жодної живої душі. На порожню і просмерджену фіміамом пресвітерію дивилася з центральної дошки триптиху патронеса храму, свята Катерина Александрійська, оточена товстощокими ангеликами, які визирали з-за хмарин.

Залізноокий став на коліна перед вівтарем і ковчежцем, піднявся, швидкою ходою рушив і бік схованої у пітьмі бічного нефа сповідальні.