Божі воїни - Сторінка 33

Гунцледер зареготав. Беренгар Таулер почав аплодувати.

Але це ще не був кінець вистави.

Дівчина присіла на підкулені ноги, підперла долонями груди, стискаючи їх і виставляючи напоказ. При цьому вона гойдалася і звивалася, як змія. І усміхалася. Але це не була усмішка. Це був спазм лицьового м'яза, spasmus musculi faciei.

На сигнал барабана Маркета гладко і вправно перейшла з пози навколішках у позу сидячи. Барабан почав бити дрібно і бурхливо, а дівчина знову почала звиватися, як змія. Аж нарешті завмерла, відкинула голову назад і широко розвела коліна. Настільки широко, щоб ніхто з глядачів не пропустив жодної подробиці. І навіть подробиці подробиці.

Це тривало якийсь час.

Дівчина схопила стихар, зіскочила зі столу і зникла в комірчині, її наздоганяли оплески і ревіння глядачів. Манфред фон Зальм і Рогачів сотник покрикували і тупотіли, Беренгар Таулер аплодував стоячи, Амадей Бата кричав півнем.

— Ну що? — Фрі душ Гунцледер встав, перетнув кімнату і сів за стіл. — І що? Чи ви колись бачили настільки ж руду? Хіба не вартий був проспект дуката? Якщо вже ми про заговорили, милостивий Шарлею, то від тебе я дістав тільки два. А ти ж усе-таки сам-треть увійшов. Тут же кожна пара очей у рахунок іде, хто дивиться, той платить. У нас революція. Всі рівні, пан і робітник. Гей, ти! Я не тобі говорив, а твоєму господареві. Ти вертайся, де сидів, далі собі кийок стругай. Зрештою, хіба ти маєш дуката? Чи ти коли-небудь у житті бачив дуката?

Рейневан не зразу зрозумів, до кого звертається Гунцледер. Він не відразу отямився від здивування.

— Ти глухий? — запитав Гунцледер? — Чи тільки дурний?

— Дівчина, яка танцювала, — Самсон Медок стріпнув стружку з манжета. — Я хотів би її звідси забрати.

— Що-о-о-о-о?

— Я хотів би перейняти, так би мовити, права власності на неї.

— Чого-о-о-о-о?

— Занадто розумно? — Самсон не підвищив голосу навіть на тон. — То скажу простіше: вона твоя, а має бути моя. Тож вирішімо це.

Гунцледер дивився на нього довго, немовби не міг повірити власним очам і вухам. Врешті-решт голосно фиркнув.

— Пане Шарлею? — обернувся він. — Що це за вертеп? У вас це завжди так? Він так сам по собі? Чи це ви йому так наказали?

— Він, — Шарлей довів, що навіть найбільш несподівана подія не здатна збити його з пантелику. — Він має ім'я. Його звати Самсон Медок. Я нічого йому не наказував. І не забороняв. Це вільна людина. Має право на самостійні торгові трансакції.

Гунцледер роззирнувся. Йому не сподобалися ні відвертий регіт Манфреда фон Зальма, ні пирскання Амадея Бати, ні досить-таки веселі міни решти. Вони йому не сподобалися. Це можна було запросто прочитати на його обличчі.

— Із самостійної трансакції, — процідив він, — вийде пшик. Дівка не на продаж, це раз. Я не торгую з ідіотами, це два. Забирайся звідси, бовдуре. Пішов геть. Коней доглянь, нужник почисть або ще щось. Це заклад для гравців. Не граєш — геть!

— Але ж я саме гру і мав на увазі, — відповів Самсон, спокійний як статуя. — Торгівля людьми — заняття для нелюдів і поганців. Натомість азартна гра... Що ж, при численних вадах вона має й переваги. У випадковій грі, як видно з назви, треба покластися на незбагненний випадок. Тобі не цікавий незбагненний випадок, Гунцледере? Ти ж начебто готовий до будь-якої гри. А отже, давай. Один кидок костей.

У кімнаті запала тиша. Обличчя декого з присутніх усе ще викривлювали гримаси диких веселощів, але вже ніхто вголос не сміявся. Віспувате обличчя Гунцледера стяглося, зловісно скорчилася. Кількома рухами голови він наказав своїм слугам вийти з тіні. Тоді підштовхнув до Самсона пару костей, тих, якими вони грали. Сам узяв у руку ті дві свої, жовті.

— То зіграймо, — промовив він крижаним тоном. — Один кидок. Виграєш — дівчина твоя. Тобі навіть не доведеться доплачувати, знай пана. Але якщо я викину більше, ніж ти...

Він клацнув пальцями. Один з прислужників подав йому невелику сокирку. Другий підняв натягнений арбалет. Шарлей швидко вхопив Рейневана за плече.

— Якщо я викину більше, — закінчив шулер, кладучи сокирку перед собою на столі, — то відрубаю тобі стільки пальців, скільки викину очок. На руках. А як треба буде, то й на ногах. Як там у грі випаде. І як незбагненний випадок захоче.

— Гей! — гнівно сказав Іштван Сеці. — Що це має бути? Лиши ті жовті кості, зараза...

— Різню, — закінчив за ним Габарт Моль з Модржелиць, сотник у Рогача, — хочеш влаштувати?

— Бельбас захотів гри! — заглушив обох шулер. — От і буде мати гру! Він же начебто вільна людина. Начебто має право на самостійність. Ще може відмовитися. Самостійно визнати, що споров дурницю, і самостійно звідси піти. Ніхто його не зупинить. Якщо він не буде занадто затримуватися.

Сотник, видно було, може, і сперечався би, затяті міни угорця і Бати також про щось свідчили. Але перш ніж будь-хто встиг будь-що сказати чи зробити, Самсон струсив кості й викинув їх на стіл. Одна впала догори четвіркою, друга — трійкою.

— Це, — сказав він з вражаючим спокоєм, — сім очок, якщо не помиляюся.

— Ти не помиляєшся, — Гунцледер заторохтів у кухлі своїми костями. — Чотири і три — разом сім. А щодо твоїх пальців: десять і десять — разом двадцять. Поки що.

Кості покотилися. Усі свідки події в один голос зітхнули. Єржабек вилаявся.

Обидві жовті кості впали одним-єдиним очком догори.

— Ти програв, — розірвав гробову тишу бас Самсона Медка. — Доля до тебе неприхильна. Дівчина моя. Тому я її заберу і вже таки справді піду.

Гунцледер напав з-за столу зі швидкістю дикого кота. Сокирка свиснула в повітрі, але не вп'ялася, як повинна була, у скроню Самсона. Гігант був ще швидший. Він відхилив голову, лівою рукою схопив шулера за лікоть, а правою долонею стиснув пальці, які тримали зброю. Усі чули, як Гунцледер завив і як хруснули кістки. Самсон вичавив сокирку з поламаних пальців, узяв її, пригнув шулера до столу, обушком сильно лупнув по пальцях другої долоні, спертої об стіл. Гунцледер завив ще голосніше. Самсон лупнув ще раз. Шулер впав обличчям на стіл і знепритомнів.

Знепритомнів, так і не побачивши, як Рейневан котячим стрибком підскакує до пахолка, що цілився з арбалета, і підбиває зброю так, щоб ложе з неприємним звуком вгамселило по губах і зубах. Як Шарлей знешкоджує другого кнехта своїм улюбленим копняком у коліно та ударом, який розтрощує ніс. Як Амадей Бата лупить одного з шулерів дзиґликом по крижах. Як Берен гар Таулер за допомогою двох бозна-звідки видобутих стилеті застерігає інших, що втручатися ризиковано, а Рейневан відняти у пахолка арбалета додає пересторозі загрозливої серйозності. Як Єржабек сидить, завмерши з по-ідіотському роззявленим ротом, через що виглядає достоту як дерев'яний сільський божок. Як Самсон спокійною ходою прямує до комірчини, як виводить звідти руду й веснянкувату дівчину. Дівчина була бліда, йшла неохоче, ба навіть опиралася, але Самсон аніскілечки цим не переймався, безцеремонно застосовуючи стриманий, але рішучий примус.

— Ходімо, — сказав він Рейневанові і Шарлеєві. — Ходімо звідси.

— Ще б пак, — підтвердив Беренгар Таулер, усе ще тримаючи два стилети. — Ходімо, і то чимшвидше. Я й Амадей ідемо з вами.

Вони від'їхали не більше, ніж півмилі, тракт вивів їх з темного бору на світлі під зорями житні поля. Беренгар Таулер, який очолював кавалькаду, притримав та розвернув коня, перегородивши дорогу решті.

— Стояти! — заявив він. — Годі! Я хочу знати, у чім тут річ! Про що тут, чорт забирай, йдеться!

Кінь Шарлея мотнув головою, заіржав, зіщуливши вуха. Демерит заспокоїв його.

— На якого біса, — не переставав Тулер, — знадобився скандал? За який ми всі можемо поплатитися головами! На дідька вам ця дівка? Куди ми, зараза, їдемо? І понад усе...

Він раптом штовхнув коня просто на Самсона, ніби хотів його таранити. Самсон навіть не здригнувся. Не здригнулася й дівчина з усе ще байдужим, дерев'яним лицем і відсутнім поглядом, яку везли на луці сідла.

— Понад усе, — закричав Беренгар Таулер, — хто, до дідька, цей суб'єкт? Хто він?

Шарлей під'їхав до нього настільки рішуче, що Таулер різко натягнув віжки.

— Я не поїду, — сказав він уже значно тихше, — з вами більше ані гони. Поки не дізнаюся, про що йдеться.

— Вільна воля, — процідив Шарлей, — і вільна дорога.

— У корчмі ми вам допомогли, хіба ні? Ми втрутилися, хіба ні? І самі тепер маємо клопоти, хіба ні? І нам тепер не належиться навіть слово пояснення, так?

— Так. Себто ні. Не належиться.

— Тоді я, — Таулер аж захлиснувся. — Я...

— Не знаю, що ти, — Амадей Бата, дивлячись на Самсона, підвів коня з другого боку. — Але я знаю, чого я би хотів. Так ось, я би хотів дізнатися, яким чудом на шахрайських костях замість шести з'являється одне очко. Я б із радістю такої штуки навчився, за плату, слід розуміти. Я розумію, що це чари, але чи це можливо зробити? Чи для того, щоби так вчинити, потрібна якась особлива сила? І яка саме, цікаво?

— Велика! — Рейневан, який досі просто слухав, нарешті дав волю емоціям. — Величезна! Неймовірна! Така, що я справді замислююся, чи є сенс...

— Вгамуйся, — різко втихомирив його Шарлей. — Ти забагато говориш!

— Говорю, що і як хочу!

— Бачу, — фиркнув Беренгар Таулер, — що й серед вас нема єдності стосовно того, що сталося. Що стосовно цього доходить до сімейної сварки. А позаяк ми з Батою — не сім'я, то від'їдемо трошки набік. А вже як ви все один одному скажете, то покличте. Вирішимо, що і як.

Залишившись на самоті, вони довго мовчали. Рейнван відчув, що злість покидає його. Але він не знав, як і з чого почати. На Шарлея не можна було розраховувати, в таких ситуаціях він ніколи не озивався першим. Коні пофиркували.

— У шулерні, — озвався врешті-решт Самсон Медок, — трапилося те, що мало трапитися. Це було неминуче. Воно мусило статися, тому що... Тому що мусило. Ніщо інше не рахувалося, жоден інший хід подій був неможливий. Тому що інший, альтернативний хід подій передбачав байдужість. Згоду. Прийняття. Толерантність. Те, що ми побачили в шулерні, те, свідками чого ми були, виключало байдужість та бездіяльність, а тому альтернативи насправді й не було. Тому сталося те, що мало статися. А кості... Що ж, кості, загалом, керуються, коли падають, такими самими законами. Падають так, як повинні впасти.

Рейневан чув, як дівчина, яка сиділа перед Самсоном, тихо зітхнула.

— І в принципі, — продовжив Самсон, — мені більше нічого додати.