Божі воїни - Сторінка 77

— Завтра Краловець стане під містом.

— Встигну, — Рейневан показав на п'ять уже обгорнутих соломою дзбанів. — Досить влити олії, розмішати, зашпунтувати, засмолити. І все. Потім залишається підкласти їх там, де треба. Ти вже замислювався де?

Бісклавре по-вовчому усміхнувся.

— Аякже, — зловісно процідив він. — Це вже розплановано.

— Трутвейн з'явиться з хвилини на хвилину. Зараз має бути тут. Дасть Бог, з добрю новиною.

Однак Йоганн Трутвейн з'явився допіру о десятій годині дня, через годину після того, як в августинців віддзвонили нону. Але новини й справді приніс добрі. Олійник, повідомив він, продасть олію. Однак він вимагає...

Бісклавре, якому вівтарист прошептав на вухо ціну, скривився як середа на п'ятницю. Відвів Трутвейна убік, вони довго там торгувалися.

— Вирішено, — заявив він, повернувшись. — По товар підемо вночі. Олійник вимагає, щоб трансакція відбулася таємно.

* * *

Під вечір пожежі вже було видно з міста. Запалали Косцельники, Лещини, Павйова, Рушовіце, монастирське село Подзамек. Цивільних прогнали зі стін, їхнє місце зайняли озброєні люди. Оглядали бомбарди катапульти та інші грізного вигляду машини.

Дзвони міста били на Ап§е1из. Бісклавре стримався від коментарів, але Рейневан бачив і знав те, що й усі.

— Французе?

— Що?

— Я так розумію, що ти маєш можливість зв'язатися із Жехорсом?

— Правильно розумієш.

— А наша дорога втечі? Ти подумав про це?

— Ти переймайся своїми бомбами, Рейневане. Щоб вони вибухнули. Щоб заклинання подіяло здалеку.

— Я переймаюся цим. Навіть дуже. Ти просто не уявляєш наскільки.

* * *

Дзвін костелу Діви Марії трьома короткими ударами оголосив ignitegium — наказ погасити вогні і світла. Порядні міщани за цим сигналом мали кластися до ліжок.

Рейневан, Бісклавре, Шарлей та Самсон не були порядними міщанами. Не належав до їх числа і Йоганн Трутвейн, який з'явився на Молочній присмерком. Коли стемніло, почали прокрадатися у бік Водних воріт, на Різницьку вулицю.

Попри оголошене ignitegium місто не спало, було неспокійне. Зрештою, цьому важко було дивуватися: на півдні і заході небо осявали заграви, ворог майже біля самих воріт. На підваллях горіли солдатські вогнища, вартові перегукувалися на стінах, вуличками гупали кроки патрулів. У таких умовах шлях зайняв їм більше часу, ніж вони передбачали. Трутвейн почав боятися, що олійник не буде чекати, вирішить, що вони передумали.

Його побоювання, здавалося, були обґрунтовані. На Різницькій панувала темрява, у жодному з вікон вони не помітили ні свічі, ні каганця. Однак хвіртка на подвір'я була відчинена.

— Шарлею, Самсоне, — шепнув Бісклавре. — Залишіться тут. Дивіться пильно.

Шарлей поклав руку на рукоять фальшіона, Самсон не менш промовисто підняв свій гудендаг. Рейневан намацав рукоять стилета, услід за Бісклавре та Трутвейном заглибився в темряву підворіття, що смерділо котами.

У вікні в самому кінці подвір'я мигтів і зблискував вогник свічки.

— Це там... — шепнув Трутвейн. — Ходімо...

— Зараз, — просичав Білувальник. — Стійте. Щось тут не так. Щось тут...

З темряви вискочили й кинулися на них кільканадцять стражників.

Рейневан уже якийсь час стискав у кулаку один з амулетів Телесми, зроблений з уламка фульгуриту. Тепер досить було крикнути заклинання.

— Fulgus fragro!

Пролунав оглушливий грім, сліпучо блиснуло, повітря вибухнули зі свистом, від якого позакладало вуха. Рейневан кинувся втікати слідом за Трутвейном. За ними погнав Бісклавре, який перед тим ще встиг шмагонути кількох осліплених та оглушених стражників своєю андалузькою навахою.

Однак засідка була підготована старанно, шлях до відступу було відрізано. Коли вони вискочили на вулицю, то потрапили прямісінько у веремію бійки. Шарлей і Самсон ставили опір щільній громаді пахолків.

— Живими брати! Живими! — пролунав гучний наказ.

Рейневанові був знайомий голос того, хто наказував.

Він почув, як хтось хапає його за карк. Дістав стилет, ще дістаючи розмашисто сіконув, обернув рукоять у долоні, штрикнув згори, крутнувся, різонув широко, навідліг, зразу ж після цього, використовуючи позицію, — справа наліво. Почув крик, кров забризкала йому обличчя, під ноги впали два тіла. Кров забризкала його знову, але цього разу це була справа рук Шарлея та його кривого фальшіона. Його знову хтось цапнув, водночас блокуючи руку з ножем. Глухо стукнуло, захват ослаб. Самсон був поруч, нищівними ударами гудендага вкладав на землю чергових нападників. Але нападників прибувало.

— В ноги! — крикнув Бісклавре, колючи і ріжучи навхрест навахою. — Ходу! За мною!

За французом погнав Шарлей, на бігу сік фальшіоном, нападники розбіглися перед ними на боки. Рейневана знову хтось ухопив, але дістав стилетом в око, завив і відскочив. Коли він парирував удар другого, ніж брязнув об ніж, сталь — об сталь, аж іскри посипалися. На щастя, озброєний ножем звалився під ударом гудендага, як віл на різні.

Рейневан висмикнув з-за пазухи обгорнутий соломою глечик. П'ять бомб залишилося в купецькому домі на Молочній. Ця була шоста.

— Ignis! Atrox!! Яг, Даг, Гораг!

Засичало, страшенно гримнуло, усе навколо осяяв могутній вибух, рідкий вогонь широко розбризнувся і розлився, липнучи до всього, що було поблизу. Усе, що було поблизу, загорілося. У тому числі поскладане дерево, побілена стіна будинку, каміння бруківки і помиї в канаві. І кілька нападників. Вереск попечених здійнявся аж до зоряного неба. А в світлі вогню Рейневан помітив знайомий силует. Чорний плащ, чорний вамс, чорне волосся до плечей. Пташине обличчя і ніс, ніби пташиний дзьоб.

— Живцем брати! — крикнув Стінолаз, затуляючи обличчя від вогню, який аж гудів. — Вони мені потрібні живими!

— В ноги! — Самсон сіпнув за плече паралізованого жахом Рейневана. — В ноги!

— Горить! Горить!

Вони мчали щодуху, вуличка за ними стугоніла від тупоту переслідувачів.

— Живими їх! Жи-иви-ими!

— Горить! Гори-и-и-ить!

Вони бігли з усіх сил, а сил додавав панічний страх. Розуміли, що означав наказ брати живцем. Довге, повільне конання в катівні, припалювання боків розпеченим залізом, виламування суглобів, розтрощування кісток у кліщах і лещатах. Люта смерть на ешафоті. "Тільки не це, — думав Рейневан, який біг великими скачками, як хорт. — Тільки не Біркарт Грелленорт".

Хтось їх наздоганяв, Самсон з півоберту гримнув одного з переслідувачів гудендагом. Рейневан штрикнув другого знизу, у слабину, поранений завив, згорнувся на бруківці, третій спіткнувся об нього; перш ніж він упав, Рейневан розпанахав йому обличчя.

Вони втікали, діставши трохи фори. Помітили Шарлея, який показував їм дорогу — у вузький провулок. Побігли. Перед ними був Бісклавре. Трутвейн зник.

— Бігом! Тепер ліворуч!

Звуки погоні дещо стихли, видно, їм на якийсь момент вдалося збити зі сліду переслідувачів, яких затримали ще й люди, що бігли з відрами на пожежу. Але Рейневан і Самсон не сповільнювали бігу, бігли далі без передиху. Під ногами зачвакало болото, захлюпала вода, в ніздрі вдарив сморід, нестерпна задуха сечі та фекалій. Бісклавре й Шарлей з тріском виламували якісь дошки.

— Влізайте! Далі, швидко!

До Рейневана не зразу дійшло, що француз наказує йому спуститися в нужник, прямо в діру, у яму клоаки, з якої несло страшним смородом. У цій ямі саме зникав з хлюпотом Шарлей. "Краще гівно, ніж катівня", — подумав Рейневан. Він глибоко вдихнув. Гноївка внизу зустріла його приємним теплом. І великою хвилею, коли в яму вскочив Самсон. Сморід душив.

— Сюдою, тьху... — Бісклавре виплюнув те, що з хвилею потрапило йому до рота. — В канал. Голови високо. Тільки спочатку погано. Потім буде більший просвіт.

Звуки переслідування почали наближатися. Рейневан затиснув пальцями ніс і пірнув.

Дорогу навкарачки цемброваним каналом він волів не пам'ятати, стер її з пам'яті. Просвіт під мурованим склепінням був то більший, то менший, рот був то над, то під рідким лайном. Руки й коліна загрузали в тому, що грубим шаром покривало дно, тобто в гівні з консистенцією гончарної глини, що осіло тут за шістдесят років, оскільки, як Рейневан пізніше дізнався, початки клодзької каналізації було датовано 1368 роком.

Скільки тривала ця геєна, важко було сказати. Здавалося, що цілий еон. Але раптом була сліпуча радість свіжого повітря і мила до сліз насолода чистої води — прямо зі стоку вони потрапили в Млинівку. Звідси вже недалеко було до Ниси у швидшій течії якої можна було краще сполоснутися. Вони кинулися у воду, перепливли на правий берег. Поверхню ріки золотим і червоним освітлювала пожежа: великим вогнем горіли шопи і буди на Рибаках і Вигоні. Мигтіли силуети вершників.

— Холера... — озвався змученим голосом Шарлей. — Я мав у кишені дріжджову булку... Певно, випала. Пропав сніданок...

— Хто нас виказав? Трутвейн?

— Не думаю, — Рейневан усівся в мілкій воді, насолоджуючись течією, що його обмивала. — Бомба, яку я підірвав, була в мене саме завдяки ньому... Він доставив мені трошечки олії... Поцупив у костелі...

— Олія в костелі?

— Для останнього помазання.

На прибережному піску глухо затупотіли копита коней.

— Фогельзанг! Добре бачити вас живими, сучі сини!

— Жехорс! О! І Бразда з Клінштейна?

— Ти живий, Рейневане! Привіт, Шарлею! Здрастуй, Самсоне!

— Беренгар Таулер? Ти тут?

— Власною особою. З Табора я перейшов до Сиріток. Але й далі вважаю, що воячка-річ без майбутнього... Але ж ви, холера, тхнете гівном...

— По конях, — обірвав розмову Бразда з Клінштейна. — Краловець і Прокоп Малий хочуть вас бачити. Чекають.

* * *

Штаб Сиріток розташовувався на передмісті Нойленде, у корчмі. Коли Рейневан у супроводі Жехорса і Бразди ввійшов, запала тиша.

Він знав головнокомандувача сирітських польових військ, гейтмана Яна Краловця з Градця, чоловіка похмурого і в'їдливого, але який заслужено користувався репутацією здібного командира і якого вояки любили майже так само, як колись Жижку. Він знав також Їру із Ржечиці, гейтмана зі старої жижківської гвардії. Знав, ясна річ, і проповідника Прокупека, який не відходив від гейтманів. Знав завжди усміхненого і незмінно в доброму гуморі лицаря Яна Колду з Жампаха. Він не знав молодого шляхтича в повному обладунку, з гербовим щитом, двічі поділеним на чорні, срібні й червоні поля; його повідомили, що це Матей Салава з Ліпи, гейтман Полічки.