Брама сприйняття - Сторінка 7

- Олдос Гакслі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Хто почав сходження, став на шлях, що веде до пекла, вже не зможе зупинитися. Тепер це було мені цілком очевидно.

— Якщо ви збилися на манівці,— сказав я, відповідаючи на запитання дослідника,— все, що б не сталося, буде доказом змови проти вас. Все матиме прихований смисл. Ви й подиху зробити не зможете, підозрюючи, що це частина змови.

— Тож, гадаєте, вам відомо, де ховається безумство?

Моя відповідь прозвучала переконано й щиро:

— Так.

— І могли б ним керувати?

— Ні, керувати не зміг би. Якщо передумова божевілля — страх і ненависть, то це веде до неминучого кінця.

— А не міг би ти,— попросила моя дружи­на,— зосередитися на тому, що в тибетській "Книзі мертвих" названо Ясним Світлом?

Я завагався.

— Якщо дотримуватися його, чи можна уникнути хибного шляху? Чи то б зміг це зробити?

Якийсь час я розмірковував над запитанням.

— Можливо,— відказав я зрештою,— зміг би, якби хтось розповів мені про Ясне Світло. Самому осягнути це неможливо. От у чім сутність, гадаю, тибетського ритуалу — хтось там постійно сидить і пояснює тобі, що є що.

Прослухавши запис цієї частини експеримен­ту, я взяв видання Еванса-Венца тибетської "Книги мертвих" і розгорнув навмання. "О благонароджений, хай твій розум не затьмариться". Ось головне — зберегти незатьмареним розум. Незатьмареним від спогадів про минулі гріхи, від уявних насолод, гіркоти старих помилок і принижень, усіх страхів, ненависті й пристрас­них бажань, що звичайно заступають Світло. Хіба так, як буддійські монахи чинили з поми­раючими й померлими, не може діяти сучасний психіатр відносно хворих? Хай постійно, цілий день і навіть під час сну звучить їм голос, переконуючи, що всупереч страхам, хвилюван­ням і збентеженню, реальна дійсність залиша­ється непохитною і має ту саму природу, що і внутрішнє світло кожного, хто спізнає найтяж­чих мук розуму. За допомогою таких засобів, як магнітофон, перемикачі з часовим реле, ра­діорубка і постільні гучномовці, можна нагаду­вати хворим про цей істотний факт навіть за браком великого медичного персоналу. І, мож­ливо, котрійсь із-поміж загублених душ це допомогло б здобути певний контроль над світом — хоч прекрасним і вражаючим, але відмінним від людського і цілковито незрозумі­лим,— в якому їй роковано існувати.

Насилу я відірвався від хвилюючої пишноти мого крісла. Гілки плюща, звисаючи у формі зелених парабол з огорожі, відсвічували скля­ним нефритовим блиманням. За мить у поле мого зору потрапив кущ яскраво-червоних троянд у повному цвітінні. Такою мірою набубнявілі життям, що це видавалося неправ­доподібним, квіти тягнулися догори, до неба. Як і крісло під планками огорожі, вони виражали надто багато. Я подивився вниз, на листя, і відкрив печеристий лабіринт з якнайм'якіших зелених відтінків і тіней, що переливалися з таємничістю, якій годі було шукати розгадки:

Троянди:

Квіти так легко зобразити,

Листя — так складно.

У хайку Шікі побічно відбито те почуття, що я його тоді спізнав — нестримне, надто відверте сяяння квітів у контрасті з ніжнішим дивом їхнього листя.

Ми вийшли на вулицю. Біля хідника стояв великий блакитнуватий автомобіль. При вигляді його я раптом страшенно розвеселився. Яке самозадоволення, яке безглузде самозаспоко­єння випромінювали ці опуклі блискучі хромо­вані поверхні! Людина створила автомобіль за образом і подобою своєю — чи, точніше, за образом і подобою свого улюбленого персона­жа. Я реготав до сліз.

Ми знову повернулися до будинку. Вже накрили стіл. Хтось, поки що не ідентифікова­ний зі мною, накинувся на їжу з вовчим апетитом. Здалеку і без особливої цікавості я спостерігав за цим.

Попоївши, ми сіли в машину і поїхали прокататися. Вплив мескаліну вже минав, однак квіти в садах усе ще коливалися на межі надприродності, кущі перцю й рожкові дерева вздовж вулиці все ще підкреслено належали певному священному гаю. Едем змінило додонське святилище, Іггдрасиль — містична Тро­янда. Раптом ми спинилися на перехресті, чекаючи дозволу перетнути бульвар Сансет. Попереду нас суцільним потоком сунули маши­ни — тисячі яскравих, блискучих машин, що наче зійшли з ідеальної реклами, одна безглуз­діша за іншу. І я знову затрусився від реготу.

Барвисте море транспорту зрештою всохло і ми переїхали до іншої оази дерев, лужків і троянд. За кілька хвилин ми піднялися на пагорб, з якого відкрилося ціле місто, що лежало внизу. Я був трохи розчарований, бо місто виглядало звичайно. Розмірковуючи над цим, я дійшов висновку, що перетворення прямо пропорційне відстані. Чим ближче, тим диво­вижніше. А ця широка розпливчаста панорама була майже такою, як і завжди.

Ми їхали далі й доки залишалися нагорі, то видіння, ставши віддаленим, нічим не відрізня­лося від буденного, що перебувало нижче рівня перетворення. Чари повернулися лише тоді, коли ми знову спустилися долу в нове пере­дмістя і попливли між двох рядів будинків. Саме тут, незважаючи на специфічну вульгарність архітектури, знову проступила трансценден­тальна відмінність, нагадуючи ранкову насоло­ду. Цегляні комини й зелені бляшані покрівлі виблискували під сонцем, наче фрагменти Нового Єрусалима. Мені раптом відкрилося те, що бачив Гуарді[17] й часто (з якою неперевершеною майстерністю!) втілював на своїх полот­нах,— отинькована стінка з тінню, що впала на неї, гола, однак незабутньо прекрасна, порожня, однак сповнена всієї сутності й таємниці буття. Одкровення відвідало мене знову і вмить щезло. Авто проїхало далі; час відкривав ще один прояв вічної Сутності. "Різниця ховається в подобі. Але те, що різниця має виділятися з подоби, аж ніяк не відбиває ідею всіх будд. їх ідея полягає рівною мірою як у всезагальності, так і в розрізненні". Скажімо, цей вал червоних і білих гераней цілковито відрізнявся від отинькованої стінки за сотню ярдів попереду по дорозі. Однак "єсть-ність" одного й другого була однакова, так само як і вічна риса їхньої швидкоплинності.

За годину, зробивши ще понад десять миль і успішно проминувши "Найбільшу в світі крам­ницю усякої всячини", ми були вже вдома, і я повернувся до того спокійного, але глибоко незадовільного стану, відомого як "перебування в здоровому глузді".

Малоймовірно, щоб людство в цілому відмо­вилося б колись від Штучного раю. Більшість чоловіків і жінок ведуть, у гіршому випадку, життя такою мірою прикре, а в кращому — таке нудне, мізерне й обмежене, що прагнення втекти, жадання хоча б на якусь мить вийти за межі свого світу, були й залишаються голов­ними спонуками душі. Мистецтво і релігія, карнавали й сатурналії, танці й слухання ораторій — все це служило, за словами Г. Дж. Уеллса, Дверима в Стіні. А для особис­того, щоденного вжитку завжди були під рукою хімічні інтоксикаційні речовини. Всі рослинні заспокійливі й наркотичні засоби, ейфориногени, що росли на деревах, галюциногени, що достигали в ягодах або видобувалися з корін­ня — все це, без винятку знали люди й система­тично вживали з незапам'ятних часів. До цих природних модифікаторів свідомості сучасна наука додала свою частку синтетичних речо­вин — скажімо, хлоралу і бензоналу, бромідних сполук і барбітуратів.

Більшість із цих модифікаторів свідомості нині можна вживати лише з дозволу лікаря або незаконно, на свій страх і ризик. Лише алкоголь і тютюн дозволено вживати на Заході без жодних обмежень. Усі ж інші хімічні Двері в Стінці позначають як наркотики, а їхніх незаконних споживачів називають наркомана­ми.

Сьогодні ми більше часу присвячуємо чарку­ванню й курінню, ніж освіті. І в цьому, природно, нема нічого дивного. Прагнення до втечі від себе й навколишнього середовища постійно живе майже в кожному. Бажання зробити щось для молоді притаманне лише батькам, та й то протягом кількох років, поки діти не підуть до школи. І так само не дивує сучасне ставлення до пиятики й куріння. Незважаючи на зростаючу армію алкоголіків, незважаючи на сотні тисяч людей, щорічно скалічених чи вбитих п'яними водіями, популярні коміки так само пускають дотепи на тему алкоголю й п'яниць. І незва­жаючи на очевидність зв'язку між сигаретами й раком легень, кожен вважає куріння майже таким самим звичайним явищем, як харчування. З погляду раціонального утилітариста це може видатися дивним. Однак для історика — це саме те, чого й слід було чекати. Тверда перекона­ність у матеріальності Пекла зовсім не стриму­вала середньовічних християн від учинків, до яких їх підштовхували марнославство, жадоба і хіть. Рак легень, дорожні пригоди і мільйони бідолашних, обтяжливих для суспільства алко­голіків — усе це факти навіть очевидніші за факт існування Пекла в часи Данте. Але, разом з тим, усі ці факти далекі й не істотні порівняно з близьким, відчутним фактом пристрасного бажання в певний момент визволитись, заспо­коїтись, випити чи закурити.

Окрім усього іншого, ми живемо в епоху автомобілів і зросту населення. Алкоголь несумісний з безпекою на дорогах, а вирощування тютюну, по суті, стерилізує багато мільйонів акрів найродючіших грунтів. Проблеми, поставлені алкоголем і тютюном, неможливо — тут і казати зайве — вирішити шляхом заборони. Універсальне і вічносуще прагнення до самопіднесення не можна скасувати простим захлопуванням популярних нині Дверей у Стіні. Єдинорозумною політикою буде відчинити інші, кращі двері, в надії, що це змусить чоловіків і жінок змінити свої старі погані звички на нові, менш шкідливі. Деякі з цих нових, кращих дверей, залишаючися соціальними й технологічними за характером, будуть іншими в плані релігійному, психологічному, дієтичному, освітньому й естетичному. Однак потреба в постійному хімічному відпочинку від нестерпної особистості й відразливого середовища, безперечно, збережеться. І в цьому випадку знадобиться новий наркотик, що б заспокоїв і розрадив спраглих, але щоб шкода від його тривалого вживання не перевищила користі від вживання обмеженого. Такий наркотик має бути міцнодіючим на короткий проміжок часу й легковідтворюваним. За браком цих якостей його виробництво, як і виробництво вина, пива, спирту і тютюну, стане перешкодою для випуску таких необхідних їжі й одягу. Він має бути менш токсичний, ніж опій чи кокаїн, менш соціально небезпечний, ніж алкоголь чи барбітурати, менш шкідливий для серця і легень, ніж сигаретні смоли й нікотин.