Брати Лев'яче серце - Сторінка 12

Головне я вже раніше встиг розповісти, проте Юнатан хотів послухати все ще раз, а надто про Ведера й Кадера. Він реготав із них, як я й сподівався. І Матіас реготав.

— Отже, не такі вони хитрі, ті Тенгілові посіпаки, — сказав Матіас. — Хоч самі вважають себе дуже хитрими.

— Так, навіть мені пощастило їх обдурити, — сказав я. — Аби вони знали, що це Юнатанів брат, якого вони так хочуть спіймати! І саме йому вони допомогли пробратися в Шипшинову Долину й там відпустили його!

І тоді я згадав, що сам і досі не спитав про одне Юнатана. Якось не подумав.

— Юнатане, а як ти пробрався в Шипшинову Долину?

— Стрибнув у неї, — засміявся він.

— Як стрибнув? Разом із Грімом? — вражено спитав я.

— Із ним, — відповів він. — Я ж бо іншого коня не маю.

Я не раз бачив, як високо стрибав Юнатан на своєму коні. Та щоб перестрибнути мур, який оточує Шипшинову Долину, — це вже щось неймовірне.

— Бачиш, цей мур ще не зовсім добудований, — пояснив Юнатан. — Не скрізь іще має однакову висоту. Хоч треба сказати, що й та висота не мала.

— Ну, а вартові? Ніхто з них тебе не побачив? Юнатан укусив хліба і знов засміявся.

— Побачили! За мною гнався цілий гурт, і в Гріма влучила ззаду стріла. Але я втік від них. Один добрий селянин сховав у своїй клуні і мене, і Гріма. А ввечері провів нас до Матіаса. Тепер ти знаєш усе.

— Ні, не все, — втрутився Матіас. — Ти не знаєш, що люди в нашій долині співають пісні про той стрибок і про Юнатана і що його поява — єдина радісна подія в Шипшиновій Долині, відколи сюди вдерся Тенгіл і зробив нас рабами. "Юнатан наш визволитель", — співають люди, бо вірять, що він звільнить Шипшинову Долину. І я також вірю. Тепер ти вже знаєш усе.

— Ні, ще не все, — підхопив Юнатан. — Ти не знаєш, що, відколи Урвара схопили і вкинули в печеру Катли, підпільною боротьбою тут керує Матіас. І визволителем треба величати його, а не мене.

— Ні, я надто старий, — сказав Матіас. — Ведер правду казав: однаково, чи я житиму, чи помру.

— Не кажіть цього, — втрутився я. — Адже ви тепер мій дід!

— Що ж, коли так, то мені ще треба жити. Та очолювати боротьбу я вже не здатний. Для цього треба бути молодому. — Він зітхнув. — Якби Урвар був із нами! Та він сидить у печері Катли й чекає, поки вона запустить у нього свої пазури.

Я помітив, як зблід Юнатан.

— Ще побачимо, в кого Катла запустить пазури, — сказав він. Тоді додав: — Ну, мені пора ставати до праці. Ти ще не знаєш, Хрущику, що ми тут спимо вдень, а працюємо вночі. Ходи, зараз побачиш.

Він поліз перший крізь дверці до комірчини, відсунув убік сінник, на якому ми спали, і витяг з підлоги кілька дощок, що були не прибиті.

Під ними я побачив глибоку чорну яму.

— Тут починається мій підземний хід, — сказав Юнатан.

— А де він кінчається? — спитав я, хоч мав би й сам здогадатись де.

— На пустищі по той бік муру, — відповів Юнатан. — Там він має скінчитись, коли буде готовий. Ще треба покопати зо дві ночі — і, мабуть, годі. — Він заліз у яму. — Але ще доведеться добре попрацювати. Ти ж розумієш, що я не хочу вилізти з-під землі перед носом у Гладкого Додіра.

І він зник у ямі. Я довго сидів і чекав на нього. Коли ж він нарешті з'явився, то пхав перед собою ночви, повні землі. Він подав ночви мені, а я посунув їх за дверці Матіасові.

— Ще трохи землі на мою грядку, — сказав той. — Аби в мене були горох і квасоля, я б посадив їх і не знав би потім голоду.

— Аякже, не знали б, — заперечив Юнатан. — Хіба ви забули, що з десяти квасолин вашої грядки дев'ять забере Тенгіл?

— Так, — погодився Матіас. — Поки буде Тенгіл, будуть злидні і голод у Шипшиновій Долині.

Тепер Матіасові треба було непомітно вийти з хати й висипати землю на грядку, а я мав стояти біля дверей на чатах.

— Засвистиш, як помітиш бодай найменшу небезпеку, — звелів мені Юнатан.

Я вмів свистіти коротеньку мелодію, якої він навчив мене давно, коли ми ще жили на землі. Тоді ми любили свистіти разом. Вечорами, як уже вкладалися спати. Стільки, як тоді, я ніколи не свистів.

Юнатан поліз під землю далі копати, а Матіас зачинив дверці до комірчини й посунув скриню на місце.

— Добре запам'ятай собі, Хрущику, — сказав він. — Ніколи, хай би що сталося, не залишай Юнатана в комірчині, не зачинивши дверцят і не посунувши скрині на місце. Не забудь, що це земля, де володарює Тенгіл.

— Ні, не забуду, — пообіцяв я.

У кухні було темно. На столі горіла єдина свічка, та й ту Матіас загасив.

— У Шипшиновій Долині ночі повинні бути темні, — сказав він. — Бо тут надто багато очей, які хочуть побачити те, чого їм не слід бачити.

Він узяв ночви й поніс на грядку, а я став на чати на порозі відчинених дверей. Було темно, саме так, як і хотів Матіас. І в хаті було темно, і над долиною здіймалося темне небо. Не світили ні зірки, ні місяць, усе здавалося чорним, і я нічого не бачив. Зате й усі ті очі, що їх треба було стерегтися навіть уночі, як нагадував Матіас, теж нічого не бачили, і я був задоволений.

Мені було незатишно і боязко стояти самому надворі. Матіас довго не повертався. Мене вже охопила тривога, з кожною миттю дедалі більша. Чого він бариться? Я вдивлявся в темряву. Вона вже начебто стала не така непроглядна. Раптом я похопився, що надворі зробилося ясніше. Чи це, може, просто мої очі звикли до пітьми? І тоді я зрозумів, у чім річ: крізь хмари почав пробиватися місяць. Гіршого не могло статися, і я палко забажав у душі, щоб Матіас устиг вернутися, поки не зовсім виясниться. Та він уже не встиг. Місяць цілком виплив із хмар і залив своїм сяйвом усю долину.

І тоді я побачив Матіаса. Він пробирався між кущами шипшини з ночвами в руках, ще досить далеко. Я швидко озирнувся навкруги, адже я був на чатах. І побачив ще когось — Додіра, Гладкого Додіра, який позад мене злазив із муру мотузяною драбиною.

Важко свистіти, коли ти наляканий, тому пісенька в мене вийшла не дуже вдала. Але я все-таки просвис-тів її, і Матіас, спритно, мов ящірка, шаснув назад у кущі.

До дір уже був біля мене.

— Чого це ти розсвистівся? — гримнув він.

— Бо я… бо я сьогодні навчився свистіти, — затинаючись, відповів я. — Досі я не вмів, а сьогодні раз — і раптом засвистів. Хочете послухати?

Я знов заходився свистіти, проте Додір зупинив мене.

— Годі, не треба, — сказав він. — Правда, я добре не знаю, чи свистіти заборонено, чи ні. Мабуть, таки заборонено. Бо навряд, щоб свист сподобався Тенгілові. А крім того, не можна тримати двері відчиненими, зрозумів?

— Тенгілові не подобається, коли в когось відчинені двері? — спитав я.

— Не перебріхуй моїх слів! — крикнув він. — Роби, що я тобі наказую. Але спершу дай мені корячок води. Стільки ходиш по тому мурі, що аж у роті пересихає.

Я ще дужче злякався. Що буде, як він зайде зі мною до кухні й не застане там Матіаса? Бідолашний Матіас, адже я чув, що того, хто не сидить уночі в хаті, чекає смертна кара.

— Зараз принесу, — квапливо мовив я. — Почекайте, я швиденько.

Я кинувся до хати й навпомацки пробрався до діжки з водою. Я знав, у котрому кутку вона стоїть. Потім знайшов корячок і зачерпнув води. Враз я відчув, що в темряві в мене за спиною хтось стоїть. Не знаю, чи в мене була колись у житті страшніша хвилина.

— Засвіти світло, — звелів Додір. — Я хочу подивитися на ваше щуряче кубло.

Руки в мене тремтіли, я весь тремтів, проте мені пощастило засвітити свічку.

Додір узяв корячок і почав пити. Жлуктив, наче в нього був не живіт, а бездонна діжка. Тоді шпурнув корячок додолу, підозріло обвів кухню своїми маленькими очима і спитав саме те, чого я й сподівався:

— А де дід Матіас, що мешкає тут?

Я не відповів йому. Не знав, що відповісти.

— Чуєш, що я тебе питаю? — підвищив голос Додір. — Де Матіас?

— Спить, — відповів я. Треба ж було щось вигадати.

— Де?

Поряд із кухнею була ще маленька кімнатка, і я знав, що там стоїть Матіасове ліжко. Але знав також, що тепер воно порожнє. А проте показав пальцем на двері, що вели туди, й ледь чутно пробелькотів:

— Там, у кімнаті.

Голос у мене зривався, відповідь вийшла така непереконлива, що Додір глузливо зареготав.

— Не вмієш ти, голубе, брехати, — сказав він. — Стривай, я сам перевірю!

Додір був задоволений, він знав, що я брешу, і йому дуже кортіло підвести Матіаса під смертну кару — може, Тенгіл похвалить його.

— Дай мені свічку, — наказав він, і я дав.

Я хотів чкурнути з хати, знайти Матіаса і сказати йому, щоб він тікав, поки ще не пізно, але не міг зрушити з місця, ноги в мене підгиналися зі страху.

Додір усе те бачив і втішався моїм переляком. Він не квапився, ні, він зволікав, — дуже йому подобалось дивитися, як я млію зі страху. Та врешті він сказав:

— Ходи, голубе, покажеш мені, де спить твій дід Матіас.

Додір розчахнув ногою двері й так турнув мене до кімнатки, що я перечепився через високий поріг і впав. Додір схопив мене за комір і поставив на ноги. В другій руці він тримав свічку.

— Ану показуй, брехло! — крикнув він, підіймаючи свічку вище, щоб освітити всю кімнату.

Я боявся ворухнутись, боявся підвести очі. З розпачу я ладен був провалитись крізь землю.

І тієї страшної миті я почув Матіасів сердитий голос:

— Що тут діється? Вже й спати людині не дають уночі?

Я підвів очі й побачив Матіаса. Так, він сидів на ліжку в найдальшому й найтемнішому кутку кімнатки і мружив очі на світло. Він був у самій сорочці й розпатланий, ніби давно вже спав. А біля відчиненого вікна стояли прихилені до стіни ночви. Ну й дід у мене, прудкий, мов ящірка!

На Додіра жаль було дивитися. Зроду я не бачив ні в кого такого розгубленого і безглуздого виразу обличчя, як був у нього, коли він стояв, витріщивши очі на Матіаса.

— Я просто зайшов напитись води, — похмуро сказав він.

— Води? Добре мені діло! — сказав Матіас. — Ти хіба не знаєш, що Тенгіл заборонив вам брати в нас воду? Він вважає, що ми можемо отруїти вас. І як ти ще раз прийдеш і збудиш мене вночі, то я так і зроблю, поскаржусь на тебе Тенгілові.

Я не розумів, як дід зважився сказати таке Доді-рові. Але, мабуть, так і треба було розмовляти з Тен-гіловими посіпаками. Бо Додір щось буркнув собі під ніс і чимшвидше поліз на свій мур.

10

Мені зроду не довелось зустрічати справді жорстокої людини, поки я не побачив Тенгіла з Карманяки.

Він приплив Прадавньою Річкою на своєму золотому човні, а я стояв у натовпі разом із Матіасом і чекав на нього.

Мене послав туди Юнатан.