Брати Лев'яче серце - Сторінка 20

І тієї миті ми їх побачили. Загін Тенгілових вояків, шість списоносців на чорних конях. Вони з'явилися там, де стежка огинала гору, і їхали просто на нас.

— Тепер або смерть, або життя, — сказав Юнатан, — Урваре, вперед!

Урвар швидко порівнявся з нами, і Юнатан кинув йому вуздечку, щоб ми більше скидалися на в'язнів.

Вояки ще не помітили нас. Але тікати було запізно. Та й куди втечеш? Залишалось єдине — просто їхати далі й сподіватися, що Урварів шолом і плащ обдурять їх.

— Живим я їм не дамся, — сказав Урвар. — Хочу, щоб ти це знав, Юнатане Лев'яче Серце!

Ми якомога спокійніше їхали назустріч своїм ворогам. Під'їздили до них дедалі ближче. В мене мороз ішов по спині, і я встиг подумати, що коли нас мають спіймати, то краще б уже спіймали були в печері Катли, щоб ми даремне не мучились таку довгу ніч.

Ось ми й зустрілись. Вояки притримали коней, щоб легше було розминутися на вузькій стежці. На чолі загону їхав наш знайомий — Перк.

Проте Перк навіть не глянув на нас. Він дивився тільки на Урвара. І коли вони розминалися, спитав:

— Ти не чув, його ще не знайшли?

— Ні, не чув, — відповів Урвар.

— А ти звідки їдеш? — спитав Перк.

— Везу двох в'язнів, — відповів Урвар.

Ми поїхали далі, швидко, але так, щоб не впадало в око.

— Хрущику, обережно поверни голову й поглянь, що вони роблять, — сказав Юнатан.

Я повернув голову й відповів:

— Поїхали.

— Слава богу, — зрадів Юнатан.

Але радіти було рано. Бо тепер я побачив, що вони зупинили коней і дивляться вслід нам.

— Починають додумуватися, — сказав Юнатан. І то, мабуть, була правда, бо Перк гукнув:

— Гей ти, зупинися, чуєш! Я хочу пильніше приглянутись до тебе й до твоїх в'язнів!

Урвар зціпив зуби.

— Швидше, Юнатане, бо пропадемо! — гукнув він. І ми погнали коней.

Тоді Перк повернув загін, і вони помчали за нами так швидко, що кінські гриви замайоріли на вітрі.

— Ну, Гріме, покажи, що ти вмієш! — сказав Юнатан. "І ти, Ф'яларе, також", — подумав я і пошкодував, що сам не їду на ньому.

Ніхто не мав кращих коней за Гріма й Ф'ялара. Ох, як вони летіли стежкою! Тепер вони знали, що йдеться про життя або смерть. За нами мчали переслідувачі. Тупіт копит то наближався, то віддалявся, але не стихав. Бо Перк знав, за ким він женеться, а такої здобичі не хотів би випустити жоден Тенгілів вояк. Було б із чим з'явитися в замок свого володаря.

Коли ми мчали через міст, вони наступали нам на п'яти. Просвистіло кілька списів, але жоден не зачепив нас.

Тепер ми були на боці Нангіяли, і найгірше, сказав Юнатан, залишилось позаду. Та цього не видно було. Навпаки: гонитва тривала далі вздовж річки. Берегом в'юнилася стежка, що вела до Шипшинової Долини, і ми звернули на неї. Цією стежкою ми спускалися іншого літнього вечора, наче тисячу років тому. Смеркалося, і ми з Юнатаном поволі їхали, шукаючи місця на багаття та нічліг. Так і треба їхати вздовж річки, а не як тепер, що коні мало не падали з поспіху.

Найшвидше мчав Урвар. Адже він тепер їхав додому, в Шипшинову Долину. Юнатан не встигав за ним. І Перк їхав швидше за нас, я спершу не розумів чому. Та потім збагнув, що через мене. Не було меткішого вершника за Юнатана, ніхто не зміг би його догнати, якби він був на коні сам. Але Юнатанові доводилось весь час думати про мене, і це йому заважало.

Юнатан сказав, що від цієї їзди залежала доля Шипшинової Долини. А успіх цієї їзди залежав від мене, хоч як це було страшно. Я все більше переконувався, що вона скінчиться погано. Щоразу, коли я обертав голову й дивився назад, чорні шоломи виявлялися трохи ближче. Часом вони ховалися за горою або за якимось деревом, та потім неодмінно з'являлися знову, все ближче й ближче.

Юнатан знав не гірше за мене, що ми не зможемо врятуватися. Вдвох не зможемо. Юнатанові конче треба було втекти від переслідувачів. Я не міг допустити, щоб через мене його спіймали. Тому мовив:

— Юнатане, тепер зроби так, як я скажу! Скинь мене за поворотом, коли їм не видно буде! І доганяй Урвара!

Юнатана вразили мої слова, але не так, як мене самого.

— Ти справді не боїшся лишитись? — спитав він.

— Боюся, але хочу зважитись, — відповів я.

— Любий, мужній Хрущику, — сказав він. — Я повернуся й заберу тебе! Проведу Урвара в безпечне місце, до Матіаса, й негайно приїду по тебе!

— Обіцяєш? — спитав я.

— Аякже, хіба ти не віриш?

Коли ми опинилися біля тієї верби, з якої купались, я сказав:

— Я сховаюся на нашому дереві.

Більше я нічого не встиг сказати, бо ми саме заїхали за гору, і Юнатан притримав коня, щоб я сповз із нього додолу. Потім помчав далі. А я швидко відкотився вбік у заглибину і принишк там. Я чув, як повз мене прогупали коні переслідувачів. На мить я побачив Перкове обличчя. Він вищирив зуби, наче хотів укусити когось. І такому звірові Юнатан урятував життя!

А Юнатан уже догнав Урвара, я побачив, як вони разом зникли за поворотом, і зрадів. Тепер їдь собі, Перку, мчи, голубе, на зламану голову. Урвара і Юнатана ти більше не побачиш.

Я полежав у заглибині, поки Перк та його загін також зникли за поворотом. Тоді спустився берегом до річки й виліз на вербу. Як приємно було сховатись у зеленій кроні. Бо я таки втомився.

Недалеко від верби прибився до берега якийсь човен. Мабуть, відв'язався десь вище по течії, бо тут він був неприв'язаний. Тепер хтось, певне, побивається, що в нього пропав човен, подумав я. Так я сидів, знічев'я роздивлявся навколо і згадував про все, що сталося цього дня. Я дивився на ревучий чорторий у річці й на Перкову скелю. Нехай би той негідник був там застряг, подумав я. Он гора Катли по той бік річки. І як тільки люди можуть замикати інших людей у такі страшні печери? Згадав я й Урвара з Юнатаном і так палко побажав, щоб вони щасливо добралися до нашого підземного ходу, перше ніж їх наздожене Перк, що мені аж у грудях защеміло. Цікаво, що скаже Матіас, коли побачить Урвара в сховку? Мабуть, зрадіє. Про все це я думав, сидячи на вербі.

Та ось почало смеркатися, і аж тепер я похопився, що, мабуть, мені доведеться просидіти тут цілу ніч. Адже Юнатан не встигне вернутись до темряви. Мені стало не так затишно на своїй вербі, і чим дужче темніло, тим більше посідав мене страх. Я почував себе самітним і нещасним.

Та раптом я побачив вище на березі жінку верхи на коні. То була Софія! Справді, то була вона. Я ніколи ще так не радів, що бачу її, як зрадів тепер.

— Софіє! — гукнув я. — Софіє, я тут!

Я стрибнув з верби й замахав руками. Але вона не зразу зрозуміла, що це справді я, бо не сподівалася мене тут зустріти.

— Невже Карл? — вражено вигукнула вона. — Звідки ти тут узявся? А де Юнатан? Стривай, ми спустимось до тебе, однаково треба напоїти коней.

Тепер я побачив позад неї двох чоловіків, також верхи. Першого я впізнав, то був Губерт! А другий їхав трохи ззаду, і його добре не видно було. Та ось він теж під'їхав ближче, і я побачив його. То був Йоссі.

Але ж то не міг бути Йоссі! Мені здалося, що я збожеволів або заснув і бачу сон. Софія не могла приїхати з Йоссі. Де тут помилка? Чи Софія також збожеволіла, чи мені тільки приснилося, що Йоссі зрадник? Ні, ні, не приснилося, він таки зрадник! І мені не снилося, що він тут. Що зараз буде? Рятуйте, що зараз буде?

Йоссі наближався до річки і ще здалеку гукнув:

— Кого ми зустріли! Нашого Карла Лев'яче Серце!

Вони всі троє під'їхали до річки. Я тихо стояв біля води й чекав на них з однією думкою: що зараз буде?

Вони позлазили з коней, Софія відразу підбігла й пригорнула мене. Вона була рада, очі в неї блищали.

— Що, знов виїхав полювати на вовків? — засміявся Губерт.

А я стояв, наче скам'янілий, і тільки дивився на них.

— Куди ви їдете? — врешті спромігся я запитати.

— Йоссі хоче показати нам, де найлегше перебратися через мур, — відповіла Софія. — Коли почнеться боротьба, нам треба знати це.

— Авжеж, треба, — втрутився Йоссі. — Ми повинні мати чіткий план, перше ніж напасти.

В мені закипіла лють. Так, принаймні твій план чіткий, подумав я. Адже мені було відомо, чого приїхав Йоссі. Він мав заманити в пастку Софію і Гу-берта. І заманить, якщо ніхто не перешкодить йому. Але хтось повинен стати йому на заваді! І негайно. І раптом я збагнув. Рятуйте, це я мушу стати йому на заваді. Таки зараз. Хоч як мені не хочеться, я негайно мушу втрутитись. Як же мені почати?

— Що робить Б'янка? — нарешті спитав я. Софія посмутніла.

— Б'янка не повернулася з Шипшинової Долини, — відповіла вона. — А ти щось знаєш про Юнатана?

Вона не хотіла більше говорити про Б'янку. Але я довідався те, що мені було треба знати. Б'янка загинула. Тому Софія приїхала сюди з Йоссі. Нашого повідомлення вона не отримала.

І Йоссі було цікаво, чи я знаю щось про Юнатана.

— Його часом не спіймали? — спитав він.

— Ні, не спіймали, — відповів я і люто глянув Йоссі у вічі. — Він тільки що врятував Урвара з печери Катли.

Рожеві щоки Йоссі зблідли, він не знав, що сказати. Зате Софія і Губерт зраділи, о, як вони зраділи! Софія знов обняла мене, а Губерт мовив:

— Кращої новини ти б не міг нам принести.

Вони почали розпитувати, як Юнатанові пощастило визволити Урвара, проте Йоссі раптом заквапився.

— Послухаємо потім, — сказав він. — Нам треба добратися до муру, поки ще не зовсім стемніло.

— Карле, — сказала Софія, — поїдемо на моєму коні.

— Ні, ви нікуди не поїдете з цим зрадником, — відповів я і показав пальцем на Йоссі.

Я думав, що він задушить мене. Він схопив мене за шию своїми ручиськами й засичав:

— Що ти верзеш! Ще одне слово, і тобі клямка! Софія звеліла йому відпустити мене. Але й на мене була сердита.

— Підло, Карле, називати когось зрадником, коли це неправда. Але ти ще надто малий і не розумієш, у чому звинувачуєш людину.

А Губерт, сміючись, додав:

— Я думав, що це я зрадник. Що знаю надто багато й люблю білих коней, чи як там ти написав на стіні?

— Правда, Карле, ти розкидаєшся звинуваченнями, — суворо мовила Софія. — Пора тобі скінчити з цим!

— Вибачте мені, Губерте, — сказав я.

— Ну, а тепер вибачся перед Йоссі, — мовила Софія.

— Я не вибачатимусь за те, що назвав зрадника зрадником, — відповів я.

Проте вони не повірили мені. Я вжахнувся, коли збагнув це. Вони хотіли їхати з Йоссі. їхати на свою загибель, і я нічого не міг удіяти.

— Він заманює вас у пастку! — крикнув я.