Брехня - Сторінка 2

- Курт Воннегут -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Та й вступні іспити — це теж нововведення. За моїх часів досить було бесіди з директором. Директор дивився на вступника, ставив йому два-три запитання і казав: "Цей хлопчик підходить для Уайтхілла".

— А він коли-небудь казав: "Цей хлопчик не підходить для Уайтхілла"? — спитала Сільвія.

— Ну звісно,— сказав доктор Рімензел.— Коли хлопчик був надто вже тупий чи з якихось інших причин. Мають бути певні вимоги. Так завжди було і буде. Ці африканські хлопчики повинні відповідати таким же вимогам, що й решта, їх прийняли зовсім не тому, що державний департамент побажав зробити дружній жест. Ми з самого початку поставили питання саме так: ці хлопчики повинні в усіх відношеннях відповідати вимогам школи.

— Ну, і виявилося, що вони їм відповідають? — спитала Сільвія.

— Гадаю, що так,— відповів доктор Рімензел.— Наскільки мені відомо, їх усіх прийняли, а вони складали ті ж іспити, що й Елі.

— А іспити були дуже важкі, любий? — спитала Сільвія у Елі.

їй аж тепер спало на думку спитати про це.

— Угу,— буркнув Елі.

— Що? — перепитала вона.

— Важкі,— сказав Елі.

— Я рада, що в них високі вимоги,— пояснила вона й туттаки зрозуміла, що це звучить досить по-дурному.— Ну, звичайно, вимоги мають бути високими. Через те ця школа й знаменита.

Через те всі, хто потрапляє туди, і роблять згодом блискучу кар'єру.

Сільвія знову поринула в проспект і розгорнула вклеєну карту Лужка, як за традицією називали територію Уайтхілла. Вона вимовляла вголос назви, які увічнювали Рімензелів: "Пташиний заказник Сенфорда Рімензела", "Каток Джорджа Макгеллана Рімензела", "Дортуар Пам'яті Елі Рімензела". А потім вона виразно прочитала строфу, надруковану на верхньому ріжку карти:

Коли над зеленим лужком Нічна западає пітьма, Уайтхілле, любий Уайтхілле.

З тобою в нас доля одна.

— Знаєте,— сказала Сільвія,— шкільні гімни здаються страшенно незграбними, якщо їх просто читати. Та коли я чую, як хор хлопчиків дружно співає ці слова, вони стають навдивовижу прекрасними, і мені хочеться плакати.

— Гм,— гмукнув доктор Рімензел.

— А гімн написав Рімензел?

— Не думаю,— сказав доктор Рімензел і раптом додав:— Ні...

Стривай. Це ж новий гімн. Його написав не Рімензел, а Том Хілер.

— Отой, у старій машині, яку ми випередили?

— Авжеж,— сказав доктор Рімензел.— Його написав Том.

Я пам'ятаю, як він його писав.

— Його написав хлопчик, що вчився на грошову допомогу, еге ж?

— Його батько був простим автомобільним механіком у НортМарстоні.

— Чуєш, у якій демократичній школі ти вчитимешся. Елі? — сказала Сільвія.

Через півгодини Бен Барклі зупинив "ролс-ройс" перед "Гостролистом" — непоказним готелем, колишнім сільським

заїжджим двором, який був на двадцять років старший за Американську республіку. Готель стояв на краю уайтхіллського Лужка,

а з його вікон було видно шкільні дахи і шпилі, що здіймалися над доглянутою гущавиною пташиного заказника Сенфорда Рімензела.

Вена Барклі відіслали на півтори години, і він поїхав, а доктор Рімензел повів Сільвію та Елі у знайомий світ низеньких стель, олов'яного посуду, старовинних годинників, чарівних дерев'яних панелей, поштивих слуг, вишуканих страв і напоїв.

Елі, вимучений страхом перед майбутньою катастрофою, зачепив ліктем високий годинник, що стояв на підлозі, аж той застогнав.

Сільвія на хвилинку їх залишила, а доктор Рімензел з Елі подався до обіднього залу. На порозі з ними, як з добрими знайомими, привіталася старша офіціантка. Вона провела їх до столика під портретом одного з тих трьох випускників Уайтхілла, які згодом стали президентами Сполучених Штатів. Портрет був намальований олією.

Зал швидко наповнювався. За столики сідали цілі сім'ї, і в кожній обов'язково був хлопчик приблизно того самого віку, що й Елі. Майже на кожному був уайтхіллський светр — чорний з облямівкою і з уайтхіллською печаткою, вигаптуваною на нагрудній кишені. Кілька хлопчиків, як і Елі, ще не мали права носити такі светри і тільки мріяли сподобитися цієї честі.

Доктор замовив мартіні, потім обернувся до сина й сказав:

— Твоя мати певна, що тобі тут належать деякі привілеї.

Сподіваюсь, ти нічого такого не думаєш?

— Ні, сер,— мовив Елі.

— Ти поставив би мене у вкрай незручне становище,— велично сказав доктор Рімензел,— якби мені довелося почути, що ти намагався використати прізвище Рімензел так, ніби Рімензел — це щось особливе.

— Я знаю,— тоскно сказав Елі.

— І чудово,— підсумував доктор.

Більше він не вважав за потрібне говорити про це. Він привітався з кількома знайомими і оглянув довгий стіл, накритий біля стіни. Очевидно, для приїжджої легкоатлетичної команди, вирішив він. З'явилася Сільвія, і довелося пошепки сердито зауважити Елі, що треба вставати, коли до столу підходить дама.

У Сільвії було безліч новин. Довгий стіл, сповістила вона, приготовлено для тридцяти хлопчиків з Африки.

— Б'юсь об заклад, тут за весь час, поки існує цей готель, не їло стільки кольорових,— додала вона, стишивши голос.— Як швидко все міняється в наші дні.

— Справді, все міняється швидко,— сказав доктор Рімензел,— але щодо кількості кольорових, які тут їли, ти помиляєшся. Свого часу в цьому місці була одна із станцій "підземної залізниці" '.

1 Загальна назва таємних організацій противників рабства у США, які допомагали невільникам-неграм тікати в Канаду.

— Невже? — сказала Сільвія.— Як цікаво! — Вона огледілась довкола, по-пташиному нахиливши голову. — По-моєму, тут усе надзвичайно цікаве. От якби на Елі ще був светр!

Доктор Рімензел почервонів.

— Він не має права його носптії.

— Я знаю,— сказала Сільвія.

— Мені здалося, що ти маєш намір попросити в кого-небудь дозволу негайно надіти на Елі светр,— примовив доктор.

— Мені й на думку таке не спало б.— Сільвія трохи образилась.— Чому ти весь час побоюєшся, що я поставлю тебе в незручне становище?

— Не будемо говорити про це. Пробач мені. Забудь,— сказав доктор Рімензел.

Сільвія знову повеселішала, поклала руку на лікоть Елі і спрямувала сяючий погляд на людину, що з'явилася в дверях.

— Ось кого я люблю найбільше за всіх у світі, якщо не рахувати мого сина й чоловіка,— промовила вона, маючи на увазі доктора Доналда Уоррена, директора Уайтхіллської школи.

Худорлявий і благовидний доктор Уоррен, якому йшов сьомий десяток, стояв у дверях з управителем готелю, перевіряючи, чи все готове до прийому африканців.

Нараз Елі зірвався з-за столу й прожогом кинувся геть із залу, намагаючись урятуватися від близького кошмару, відтягти його, наскільки можливо. Він грубо проскочив повз доктора Уоррена, хоча добре знав того, хоча доктор Уоррен погукав його на ім'я.

Доктор Уоррен сумовито подивився вслід Елі.

— Хай йому біс,— промо —ив доктор Рімензел,— що з ним таке!

— Може, йому й справді стало недобре,— сказала Сільвія.

Та у Рімензелів не було часу гадати й домислювати, бо доктор Уоррен побачив їх і швидко рушив до їхнього столика. Він привітався, не зумівши приховати здивування від зустрічі з Елі.

І попросив дозволу сісти за їхній столик.

— Ну звичайно, сідайте,— радісно сказав доктор Рімензел.— Нам буде дуже приємно. Ну, боже мій!

— Ні, їсти я не буду,— мовив доктор Уоррен.— На мене чекає обід за довгим столом з новими учнями. Але мені хотілося б поговорити з вами.— Він помітив на столі п'ять приборів.— Ви ждете когось?

— Ми випередили на шосе Тома Хілера з сином,— сказав доктор Рімензел.— Вони мають ось-ось над'їхати.

— Чудово, чудово,— неуважно кинув доктор Уоррен. Він повернувся і глянув на двері, за якими зник Елі.

— Томів син з осені вчитиметься в Уайтхіллі? — запитав доктор Рімензел.

— Що? — сказав доктор Уоррен.— А... так, так. Вчитиметься.

— На стипендію, як і його батько? — поцікавилася Сільвія.

— Про це не заведено питати! — суворо зауважив доктор Рімепзел.

— Перепрошую,— вибачилась Сільвія.

— Ні-ні, про це тепер можна говорити вільно,— сказав доктор Уоррен.— Ми більше не зберігаємо такі відомості в таємниці. Ми пишаємося нашими стипендіатами, і в них є всі підстави пишатися собою. Томів син дістав такі високі бали, яких у нас на приймальних іспитах не одержував ще ніхто. Ми вважаємо честю, що він буде нашим учнем.

— Ми так і не дізнались, які бали одержав Елі,— сказав доктор Рімензел,— ладен добродушно змиритися з тим, що Елі не надто показав себе.

— Я гадаю, загалом цілком задовільні,— сказала Сільвія, виходячи з оцінок Елі в початковій школі — від задовільних до жахливих.

Доктор Уоррен був здивований.

— Хіба я не повідомив вам його балів?

— Ми ж не бачилися після екзаменів,— зауважив доктор Рімензел.

— А мій лист...— сказав доктор Уоррен.

— Який лист? — запитав доктор Рімензел.— Ми мали одержати листа?

— Мого листа,— сказав доктор Уоррен з дедалі більшим здивуванням.— Найважчого листа в моєму житті.

Сільвія похитала головою:

— Ми ніякого листа від вас не одержували.

Доктор Уоррен засмучено відкинувся на спинку стільця.

— Я сам укинув його в скриньку,— сказав він,— два тижні тому.

Доктор Рімензел знизав плечима.

— Пошта Сполучених Штатів,— промовив він,— звичайно нічого не губить, але немає правил без винятків.

Доктор Уоррен стиснув долонями скроні.

— Боже мій, боже мій,— проказав він.— Я розгубився, побачивши Елі. Мене здивувало, що він захотів приїхати з вами.

— Але він приїхав не милуватися краєвидами,— сказав доктор Рімензел,-він приїхав учитися.

— Я хочу знати, що було в тому листі,— промовила Сільвія.

Доктор Уоррен підвів голову і зчепив руки на колінах.

— У листі йшлося ось про що, писати це мені було дуже важко. "Виходячи з його успіхів у початковій школі і з балів, одержаних на вступних екзаменах, я мушу повідомити вас, що ваш син і мій давній приятель Елі не здатен виконувати те, що

вимагають від учнів Уайтхілла.— Голос доктора Уоррена став суворіший, як і його погляд.— Прийняти Елі, сподіваючись, що він зуміє засвоїти навчальну програму Уайтхілла, означало б учинити нерозумно й жорстоко".

У зал увійшло тридцять африканських хлопчиків у супроводі вчителів, представників державного департаменту і співробітників посольств їхніх країн.

А слідом за ними в залі з'явилися Том Хілер і його син. Не підозрюючи, якого жахливого удару зазнали Рімензели, вони привіталися з ними і з доктором Уорреном так весело, ніби життя було прекрасне й безхмарне.

— Ми поговоримо про це згодом, якщо хочете,— сказав доктор Уоррен, звертаючись до Рімензелів, і підвівся.— Зараз я мушу йти, але потім...— І він швидко відійшов від столика.

— Я нічого не розумію,— сказала Сільвія.— Нічогісінько.

Том Хілер і його син сіли.