Будденброки - Сторінка 103

Та й про що? Їхній зв'язок грунтувався на взаємному розумінні, пошані й довір'ї. Не треба виставляти себе на глум ще й перед нею. Удавати з себе ревнивого – значить погодитись, що люди мають слушність, викликати скандал, розголосити його… А чи ж він ревнував? До кого? До чого? Ох, зовсім не те! Ревність – сильне почуття, воно штовхає на якусь дію, може, хибну, шалену, але та дія захоплює тебе й приносить полегкість. А він… ох ні, він відчуває не ревність, а тільки страх, болісний, гнітючий страх…

Сенатор підіймався до своєї прибиральні, витирав чоло одеколоном і знов спускався на другий поверх з твердим наміром будь-що порушити мовчанку в салоні. Та коли він уже брався за чорну, з позолотою клямку білих дверей, там раптом здіймалась буря звуків.

І він відступав, спускався службовими сходами вниз, ішов вестибюлем і прохолодним подвір'ям у садок, знову вертався, спинявсь на хвильку то перед набитим ведмедем, то на завороті парадних сходів, перед акваріумом з золотими рибками, і ніде не міг заспокоїтись, усе вичікував, дослухався, пригнічений соромом і горем, гнаний страхом перед таємним і відвертим скандалом…

Одного разу, такої от хвилини, коли сенатор стояв на третьому поверсі, схилившись на поруччя, і дивився вниз, на освітлені сходи, де залягала тиша, малий Йоганн вийшов із своєї кімнати і східцями "балкона" спустився в коридор. Він мав якусь справу до Іди Юнгман. Тримаючи книжку під пахвою, не підводячи очей, він уже хотів, тихо привітавшись, поминути батька, але сенатор озвався до нього?

– Ну, Ганно, що ти поробляєш?

– Готую уроки, тату. А це йду до Іди, хочу прочитати їй свій переклад…

– І як ідуть уроки? Що тобі задано?

Ганно, й далі не підводячи очей, але намагаючись говорити чітко, ясно і впевнено, ковтнув слину і сказав:

– Нам задано перекласти розділ з Непота, переписати начисто рахунок, вивчити правило з французької граматики, річки Північної Америки… виправити твір…

Він замовк, засмучений тим, що не вставив "і" перед словами "виправити твір" і не знизив голосу – адже більше не було чого перераховувати. Отже, вся відповідь знову вийшла уривчаста й недокінчена.

– Більше нічого, – додав він якомога твердіше, але не глянув на батька.

Та батько начебто не звернув на це уваги і взагалі, мабуть, не слухав його відповіді. Він тримав Ганно за вільну руку, неуважно, неквапом обмацував ніжні суглоби и мовчав.

І раптом Ганно почув таке, що аж ніяк не стосувалося до розмови: тихий, несміливий, тремтячий, майже благальний голос, якого він ніколи ще не чув. І все ж то був батьків голос:

– А лейтенант уже дві години сидить у мами, Ганно…

І ти ба – на звук того голосу малий Йоганн звів свої золотаво-карі очі – великі, ясні, повні любові, – і глянув, як ніколи досі, просто батькові в обличчя, в те обличчя з почервонілими повіками під русявими бровами, з блідими, трохи одутлими щоками, впоперек яких стирчали витягнені щипцями вуса. Бозна, скільки він зрозумів. Одне тільки можна сказати напевне: вони обидва відчули, що тієї миті, коли їхні погляди зустрілися, між ними зникла всяка відчуженість, холод, усяка скутість і непорозуміння, що Томас Будденброк тепер і надалі, коли йтиметься це про енергію, діловитість і бадьорість, а про страх і терпіння, може твердо покладатися на синову довіру й любов.

Сенатор не помітив цього, не захотів помітити. На ту пору він суворіше, ніж будь-коли, вводив Ганно в практичне життя, готуючи його до майбутньої діяльності, перевіряв його розумові здібності, вимагав рішучих доказів, що хлопцеві подобається його майбутній фах, і впадав у гнів від кожного вияву опору і байдужості… Бо Томас Будденброк, маючи сорок вісім років, дійшов висновку, що дні його пораховані, і почав призвичаюватись до думки про близьку смерть.

Його здоров'я погіршало. Віл погано спав, не мав апетиту, мерз, як завжди, в голові йому наморочилось, тож доводилось часто звертатися по пораду до доктора Ланггальса. Але він не міг примусити себе дотримуватись тих порад. Не вистачало сили волі, підірваної роками невдач у торгівлі і психічним виснаженням. Він почав довго спати вранці, хоч щовечора сердито вирішував устати зарані, щоб, як радив лікар, прогулятися перед чаєм. Та на такі прогулянки він ходив усього двічі або тричі… І так з усім. Постійне напруження волі без жодних наслідків і без ніякого вдоволення підривало його самоповагу і вкидало в розпач. Він не міг відмовитись від приємного запаморочення, яке йому давали тоненькі, міцні російські цигарки, що їх він з ранньої молодості безліч викурював кожного дня. Він так і сказав докторові Ланггальсу:

– Бачите, докторе, ваш обов'язок – заборонити мені курити… Дуже легкий і приємний обов'язок! А дотримуватись заборони – це вже моя справа, вам тільки лишається наглядати за мною… Атож, ми обидва дбаємо про моє здоров'я, але ж ролі наші розділені так несправедливо, майже вся робота припадає мені! Не смійтеся… Я не жартую… Робити все самому так страшенно тяжко… Отже, я закурю. Хочете?

І він простяг лікареві свого тульського портсигара.

Сенатор підупадав на силі; міцнішало в ньому тільки переконання, що довго так тривати не може і треба сподіватися кінця. Його посідали дивні передчуття. Кілька разів за столом йому здавалося, що він уже не сидить з родиною, а бачить її тільки з якоїсь імлистої далини… "Я помру", – думав сенатор. Він знов кликав до себе Ганно й казав йому:

– Я можу померти раніше, ніж ми собі думаємо, сину мій. І ти мусиш стати на моє місце! Я також рано почав працювати… Зрозумій, що твоя байдужість мучить мене! Чи ти вже вирішив?.. "Так" – це не відповідь, зовсім не відповідь! Я питаю, чи ти вирішив узятися до роботи сміливо, радісно… Чи тобі здається, що ти маєш досить грошей і можеш не працювати? Ти нічого не маєш, вірніше, маєш жалюгідно мало і мусиш покладатися на самого себе! Коли ти хочеш жити, та ще й добре жити, то повинен працювати, гірко й тяжко працювати, ще тяжче за мене…

Та не тільки турбота про майбутнє сина і фірми завдавала сенаторові такої, муки. Щось інше, нове, найшло на нього, опанувало його мозок, розбурхало змучені думки… А саме: відколи земний кінець перестав бути для нього далекою теоретичною, а тому й не дуже важливою неминучістю, а зробився чимось близьким, осяжним, що вимагало безпосередньої практичної підготовки, Томас Будденброк почав заглиблюватися в себе, досліджувати, як від ставиться до смерті й до неземних справ… І, тільки-но зробивши першу таку спробу, він виявив, яка безнадійно недозріла і непідготовлена до смерті його душа.

Догматична віра, мрійливе християнство, яке його батько вмів поєднувати з практичним купецьким розумом і яке потім перейняла його мати, завжди було сенаторові чуже. До початку й кінця речей він ціле життя ставився швидше зі світським скептицизмом свого діда; але, бувши людиною з глибшими запитами, гнучкішим розумом і з нахилом до метафізики, він не вдовольнився зручною поверховістю старого Йоганна Будденброка і уявлення вічності і безсмертя розумів історично, кажучи собі, що він жив у своїх предках і житиме далі в нащадках. Це не тільки відповідало його родовому інстинктові, патриціанській самосвідомості й пієтетові до історії родини, але й додавало йому сили в практичній діяльності, підтримувало й зміцнювало його марнославство, весь його спосіб життя, А тепер, перед всевидющим оком близької смерті, усе те завалилося, впало, нездатне бодай на годину заспокоїти його, дати йому певність, що він готовий до кінця.

Хоч Томас Будденброк ціле життя кокетував своєю прихильністю до католицтва, а все ж у ньому жило поважне, глибоке, суворе аж до самокатування, невблаганне почуття відповідальності, властиве щирому, ревному протестантові. Ні, перед лицем найвищого й найостаннішого не існувало ніякої допомоги зовні, ніякого посередництва, відпущення гріхів, забуття й розради! Поки не пізно, треба самому, власними силами, тяжкою і пильною працею розплутати ту загадку й приготувати себе або ж відійти з цього світу в розпачі… І Томас Будденброк розчаровано й безнадійно відвернувся від свого єдиного сина, в якому сподівався жити далі, молодий і дужий, і почав поспіхом, стривожено шукати правди, що десь повинна була існувати для нього…

Було літо 1874 року. Срібно-білі купчасті хмарки пливли по темній блакиті неба над вишуканою симетрією садка; в гіллі горіха, ніби питаючи про щось одна одну, перегукувалися пташки, фонтан хлюпотів у віночку високих синіх півників, якими він був обсаджений; а запах бузку змішувався, на жаль, з духом маляси, що його теплий вітерець доносив від поближньої цукроварні. На подив службовців, сенатор тепер часто залишав контору в робочі години й прогулювався в садку, заклавши руки за спину, або ж рівняв грабельками жорству, вичищав намул з басейну чи підпирав трояндовий кущ;.. Його обличчя з русявими бровами, з яких одна була трохи зведена вгору, здавалося поважним і поглинутим тією роботою; проте думки його мандрували десь далеко в темряві своїми власними, тяжкими стежками.

Часом він сідав на маленькій терасі геть обплетеної виноградом альтанки і невидющим поглядом: дивився через садок на червону задню стіну свого будинку. Повітря було тепле, запашне, і мирний навколишній шелест ніби хотів утихомирити й заколисати сенатора. Стомлений від споглядання порожнечі, від самоти і мовчанки, він час від часу заплющував очі, але відразу отямлювався й швидко відганяв від себе спокій.

– Мені треба думати, – майже вголос казав він. – Треба все впорядкувати, поки ще не пізно…

І тут, – у цій альтанці, на невеличкому кріслі-гойдалці з жовтого очерету, сенатор якось цілих чотири години з дедалі більшим зацікавленням читав одну книжку, на яку він натрапив випадково, хоч, може, й хотів; її знайти… Одного разу, переглядаючи після другого сніданку, з цигаркою в роті, книжки в кімнаті для курців, він побачив її в найдальшому кутку шафи, сховану за показними томами, і згадав, що колись давно випадково купив її запівдарма в книгаря та й забув про неї. Це була досить товста книжка, погано надрукована на тонкому пожовклому папері й погано зшита, друга частина славетної метафізичної системи… Він узяв її з собою в садок і тепер, мов зачарований, гортав сторінку за сторінкою…

Його сповнило незнане почуття глибокого вдоволення і вдячності.