Будденброки - Сторінка 112

– Вам треба поспішати, Ганно.

Вона поставила перед ним чашку гарячого какао, підсунула хлібницю, масло, сіль і чарочку з яйцем.

Ганно нічого більше не сказав. Він схопив булочку і так, як був, у капелюсі, з книжками під пахвою, заходився сьорбати какао. Від гарячого зразу заболів кутній зуб, якого саме лікував пан Брехт… Ганно, скривившись, поставив недопите какао, відмовився від яйця, промурмотів щось схоже на "до побачення" і вибіг з дому.

До восьмої лишилося десять хвилин, коли він вийшов з садка, що оточував червону віллу, і звернув праворуч на засніжену алею… Ще десять, дев'ять, ще тільки вісім хвилин. А дорога далека, і туман такий, що навіть не видно, куди ти вже дійшов! Ганно набирав того густого, крижаного туману, скільки могли вмістити його вузькі груди, і, тримаючи язика на зубі, що й досі нив від какао, щосили налягав на ноги. Він геть спітнів, а однаково відчував, що все його тіло мерзне. В боці почало колоти. Мізерний сніданок збунтувався в шлунку від такого поспіху, його нудило, а серце так калатало й кидалося, що не було сили дихнути.

Міська брама! Ще тільки міська брама, а лишилося чотири хвилини! Обливаючись холодним потом, пригнічений болем, нудотою і тривогою, Ганно озирався на всі боки, чи, бува, не побачить ще якого учня… Дарма, нікого не видно! Всі перейшли. А ось уже й дзигарі почали вибивати восьму! Вони дзвонили в тумані з усіх башт, а ті, що на Марийській церкві, навіть вшановували цю мить мелодією "Хвала Всевишньому навіки…". Незважаючи на свій розпач, Ганно все-таки відзначав, що вони фальшивили, не дотримувались ритму і були дуже погано настроєні… Але все це дрібниці, такі дрібниці! Головне, що він спізниться, це вже напевне. Шкільний годинник трохи відстає, та однаково він не встигне. Ганно дивився в обличчя перехожим. Вони йшли до своїх контор, до своїх справ, не вельми поспішали, і ніщо їм не загрожувало. Дехто відповідав на його заздрісний, жалібний погляд, скидав очима на його розшарпану постать і посміхався. Хлопця дратували ті посмішки. Що вони собі думають, ті щасливі, безтурботні люди? Хіба вони розуміють його становище? Йому хотілось крикнути їм: "Ваші посмішки, панове, свідчать про вашу душевну черствість! Хіба ви можете зрозуміти, що я хотів би впасти мертвий перед зачиненою шкільною брамою…"

Протяглий, пронизливий дзвінок на ранкову молитву долинув до його слуху, коли він був ще за двадцять кроків від довгого червоного муру з двома литими чавунними брамами, який відгороджував переднє шкільне подвір'я від вулиці. Не маючи вже сили не тільки бігти, а навіть ступати, Ганно просто нахиляв уперед тулуб, сподіваючись, що ноги, хоч як вони спотикаються й плутаються, а все ж таки не дадуть тілу впасти і понесуть його далі. Він досяг першої брами, коли дзвінок уже затих.

Сторож Шлеміль, присадкуватий чоловік з бородатим простим обличчям, хотів саме її замикати.

– Ну добре, – сказав він і впустив учня Будденброка…

Може, може, він ще врятується! Лишилося тільки непомітно прошмигнути до класу, сховатись там, дочекатись кінця молитви, яка відбувалася в гімнастичній залі, а тоді вдати, що нічого не сталося. Захеканий, виснажений, хапаючи ротом повітря, обливаючись холодним потом, Ганно доплентався вибрукованим червоною цеглою подвір'ям до гарних, засклених кольоровим склом дверей і зайшов до будинку…

Там усе було нове, чисте й чепурне. Враховуючи вимоги часу, сірі, старезні стіни колишньої монастирської школи, де ще вивчали науки батьки теперішнього покоління, зрівняли з землею і на їхньому місці спорудили розкішну простору будівлю. Стиль старої школи був збережений; над коридорами й галереями здіймалося готичне склепіння. Зате в освітленні й опаленні, в розташуванні великих, світлих класів і затишних учительських кімнат, в устаткуванні хімічного й фізичного кабінетів, а також зали для малювання враховані були найновіші уявлення про комфорт…

Змучений Ганно скрадався попід стіною і оглядався довкола… Ні, слава богу, ніхто його не помітив! Здаля, з коридорів, долинав гомін учнів і вчителів, що сходились до гімнастичної зали, щоб підкріпити себе молитвою перед тижнем праці. А тут було тихо й порожньо. На застелених лінолеумом сходах також не було жодної душі. Затамувавши віддих і напружено дослухаючись, Ганно рушив навшпиньки вгору. Його клас, молодша група шостого класу реального відділу, був на другому поверсі навпроти сходів; двері до нього стояли відчинені. На верхньому східці Ганно нахилився вперед, поглянув в обидва кінці коридора, обабіч якого йшли двері з прибитими до них порцеляновими табличками, тоді зробив три швидкі, обережні кроки і опинився в класі.

Він був порожній. Троє широких вікон були ще завішені, і під стелею стиха сичали засвічені газові лампи. Зелені абажури розсівали світло на три ряди двомісних парт з нефарбованого дерева, на чолі яких повчально й суворо здіймалася кафедра; за нею чорніла класна дошка. На стінах, унизу оббитих жовтими дерев'яними панелями, а вгорі побілених, висіло кілька географічних карт. На підставці біля кафедри стояла друга дошка.

Місце Ганно було майже посеред класу. Він пройшов туди, засунув під парту книжки, опустився на тверде сидіння, сперся руками на похилу дошку і поклав на них голову. Його пойняло невимовно радісне почуття. Ця гола непривітна кімната була йому бридка й ненависна, тисячі небезпек, що чигали на нього сьогодні, каменем лягали йому на серце. І все-таки поки що, цієї хвилини, ніяка біда йому не загрожувала, ніхто його не бачив, а далі що буде, те й буде. Та й перший урок – закону божого, який викладав пан Балерштедт, – був не дуже страшний… З того, як тремтіла паперова стяжка біля круглої продухвини вгорі, видно було, що до кімнати струменіє нагріте повітря, і газові лампи також давали тепло. Ох, тепер можна випростати закляклі, мокрі руки й ноги і дати їм спочити. Приємна нездорова жара ударила йому в голову, зашуміла у вухах, застелила очі…

Раптом позад нього щось зашурхотіло. Він здригнувся і швидко оглянувся… І диво – з-під задньої парти з'явилася голова графа Кая Мельна. Юний аристократ виліз з-під неї, випростався, легенько обтрусив з рук порох і, променіючи, рушив до Ганно Будденброка.

– А, це ти, Ганно! сказав він. – А я заліз туди, бо подумав, що це хтось із шановних педагогів!

Голос у нього ламався, як1 завжди в перехідному віці; для його приятеля ця пора ще не настала. Кай виріс, як і Ганно, але в ньому нічого не змінилося. Він і далі носив костюм неозначеного кольору, на якому подекуди бракувало гудзика, а на штанях ззаду видніла велика латка. Руки його й далі були не зовсім чисті, але незвичайно гарної форми, з довгими тонкими пальцями і опуклими нігтями. Рудувате волосся, сяк-так розділене посередині й далі патлами спадало на прекрасне, біле, як алебастр, чоло, під яким блищали блакитні очі, глибокі й гострі водночас… Контраст між його вкрай неохайним туалетом і незвичайно тонким, аристократичним обличчям з леді" горбоватим, орлиним носом і трохи віддутою верхньою губою тепер ще дужче впадав у вічі.

– Ох, Каю, – сказав Ганно, скрививши рота і схопившись за серце, – як же ти мене перелякав! А ти чого тут сидиш і ховаєшся? Також спізнився?

– Боронь боже, – відповів Кай. – Я вже давно тут. Адже в понеділок не дочекаєшся, як би швидше попасти в цей заклад, що ти й сам знаєш з власного досвіду… Ні, голубе, я тут залишився так собі, задля жарту. Тут чергував Глибокодум, а він не соромиться гвалтом заганяти всю братію на молитву. То я примудрився весь час бути в нього за спиною… Хоч як той містик крутився й оглядався, я наче прилип до його спини і так перечекав, поки він пішов. І от залишився… А ти? – співчутливо спитав він Ганно і, ласкаво поклавши руку йому на плече, сів поряд на парту. – Ти, бідолахо, мабуть, біг! Бо такий, наче за тобою півміста гналося. Аж чуб прилип до лоба… – Він узяв лінійку і поважно, обережно пригладив нею кучері Ганно – Що, заспав?.. Але я сів на місце Адольфа Тотенгаупта, – перебив він сам себе й озирнувся. – На священне місце першого учня! Ну, та цього разу вже хай вибачає… Отже, ти заспав?

Ганно знов поклав голову на схрещені руки і, тяжко зітхнувши, сказав:

– Я ж учора ввечері був у театрі.

– Ага, справді, я й забув!.. Гарно там було?

Ганно не відповів.

– Тобі добре, – переконливо повів далі Кай, – не забувай цього, Ганно. Я ось ніколи ще не був у театрі і не маю ніякої надії, що найближчими роками побуваю…

– Якби ж потім не було так прикро на душі, – пригнічено сказав Ганно.

– Ну, в мене і без театру таке буває.

Кай нахилився, підняв куртку й капелюха свого товариша, що лежали долі коло парти, і крадькома поніс їх у коридор.

– То ти, мабуть, не визубрив "Метаморфоз"? – запитав він, повернувшись.

– Ні, – відповів Ганно.

– А може, й до extemporale[74] з географії не приготувався?

– Ні до чого я не приготувався й нічого не знаю, – мовив Ганно.

– І до хімії також? І до англійської? All right! Отже, ми друзі й соратники! – Каєві явно відлягло від серця. – Я точнісінько в такому ж становищі, – весело пояснив він. – У суботу ввечері нічого не робив, бо другого дня неділя, а в неділю – тому, що працювати гріх… Ні, дурниці… Головне, звичайно, тому, що мав цікавішу роботу, – додав він, раптом споважнівши, і навіть ледь зашарівся. – Так, сьогодні нам доведеться, мабуть, паритись, Ганно.

– Якщо я отримаю ще одну погану оцінку, – сказав малий Йоганн, – то лишуся на другий рік. А я напевне схоплю двійку, коли мене спитають з латинської. Сьогодні черга на літеру "Б", Каю, і нічого вже тут не вдієш.

– Побачимо ще! Згадай Цезаря: "На мене ззаду вороги чигали, та, Цезареві глянувши в чоло…" – Але Кай не докінчив цитати. В нього також було дуже прикро на душі. Він пішов до кафедри, сів і, насупившись, почав гойдатися на стільці.

Гайно Будденброк не підводив голови з парти. Так вони мовчки сиділи один проти одного.

Раптом звідкись здалеку почувся глухий гомін, що скоро перейшов у ревіння, і за півхвилини грізною хвилею покотився коридором…

– Череда, – гірко сказав Кай. – Господи боже, як же вони швидко скінчили! Урок не скоротиться навіть на десять хвилин…

Він підвівся і рушив до дверей, щоб змішатися з натовпом учнів.