Будденброки - Сторінка 61

Я знаю, якою мене створив господь; і нітрохи не боюся! Нехай Юльхен Меллендорф проходить повз мене не вітаючись! Нехай Пфіфі Будденброк, сидячи тут у четвер, тіпається із зловтіхи й каже: "Ото біда, знову те саме, вже вдруге! Але звичайно ж обидва рази винні чоловіки", Я безмірно вища за все це, Томе! Я знаю, що зробила так, як, на мою думку, треба було зробити. Але з ляку перед Юльхен Меллендорф і Пфіфі Будденброк зносити зневагу, вислухувати від неука лайку броварняною говіркою… З ляку перед ними лишатися з чоловіком… лишатися в місті, де я мусила б звикати до таких слів і до таких сцен, як ця на сходах, де мені довелося б забути, хто я, забути про своє походження й виховання, аби тільки людям здавалося, що я щаслива і вдоволена, – оце я зву ганьбою, оце зву скандалом, щоб ти знав!..

Тоні замовкла, знову стиснула рукою підборіддя і схвильовано обернулася до вікна. Консул, ледь відставивши одну ногу і тримаючи руки в кишенях, стояв перед сестрою, задумливо дивився на неї невидющим поглядом і повільно похитував головою.

– Тоні, – сказав він нарешті, – ти не обдуриш мене. Я вже й раніше знав це, але твої останні слова зрадили тебе. Йдеться не про чоловіка. А про місто. І не про ту дурну пригоду на сходах. А про все взагалі. Ти не можеш там звикнути, признайся щиро.

– О, ти вгадав, Томе! – вигукнула Тоні.

Вона схопилася з крісла й простягла руку, мало не торкнувшись його обличчя. Щоки її паленіли. Не міняючи войовничої постави, однією рукою тримаючись за крісло, а другою жваво розмахуючи, вона виголосила цілу промову – палку, зворушливу промову, що виливалася нестримним потоком. Консул дивився на неї, глибоко вражений. Вона ледве встигала схопити повітря, так швидко набігали, рвалися з уст нові слова. Атож, вона знайшла потрібні слова, виповіла все, що наболіло в неї на душі за ці роки, сповнені щоденної відрази; трохи плутано, недоладно, але виповіла. То було виверження, розпачливий вибух щирості… В її мові прорвалося щось таке, чому годі було опиратися, щось первобутнє, з чим уже не сперечаються…

– Ти вгадав, Томасе! Скажи й ще раз, мені однаково! Запам'ятай собі, що я вже не така дурна, як була, і знаю, чого можна сподіватися від життя. Я вже не жахаюся, коли бачу, що не всі такі чистенькі, як здається! Я пізнала таких людей, як Плаксивий Трішке, була одружена з Грюнліхом і надивилася на тутешніх suitiers. Я не сільська простачка, щоб ти знав, і сама пригода з Бабет, повір мені, не примусила б мене втекти" з дому! Але річ у тім, Томасе, що чаша переповнилась… А для цього не треба було багато, бо вона й так була повна… давно вже була повна… давно! Краплини вистачило, щоб полилося через вінця! А тут така пригода, свідомість, що навіть у цьому я не можу покластися на Перманедера! Вона довершила все! Далі терпіти не можна було! Я миттю вирішила виїхати з Мюнхена, таке рішення давно, ой як давно визрівало в мені, Томе! Бо я не можу жити там, на півдні, присягаюся господом богом і всіма святими, не можу! Ти не знаєш, Томасе, яка я була нещасна, бо коли ти приїздив до нас, я не давала знаку, звичайно, ні, я тактовна жінка, не набридаю людям своїми жалями, не люблю виплескувати все, що в мене лежить на серці, я завжди була потайної вдачі. Але я страждала, Томе, все єство моє страждало, так би мовити, кожна клітинка мого тіла Мов рослина, хай уже я вдамся до такого порівняння, мов квітка, пересаджена в чужий грунт… Хоч ти, мабуть, це порівняння вважаєш недоречним, бо я погана жінка… але чужішого грунту для мене годі було й придумати! Краще б уже я жила в Туреччині! Ох, ми, півничани, ніколи не повинні виїздити з свого краго! Нам треба жити над своєю затокою і чесно їсти свій хліб. Ви часто глузували з моїх симпатій до аристократії… Так, за ці роки я не раз згадувала слова, що їх мені колись давно сказав один розумний чоловік. "Ви симпатизуєте аристократії, – мовив він, – і сказати вам чому? А тому, що ви самі аристократка! Ваш батько – великої руки людина, а ви все одно що принцеса. Вас відділяє прірва від таких, як я, від тих, що не належать до вашого кола панівних родин…" Авжеж, Томе, ми почуваємо себе аристократами, почуваємо свою окремішність і ні за що не повинні жити серед людей, які нас не знають і не вміють цінувати, бо нічого, крім приниження, там не знайдемо, та ще й нам припишуть смішну пиху. Так, мені всі приписували смішну пиху. В очі не казали нічого, але я відчувала це кожної хвилини і ще дужче страждала. Ха! В країні, де їдять торт ножем, де принци розмовляють каліченою мовою І де чоловіка, що подасть жінці віяло, як та його впустить, вважають закоханим, – о, в такій країні легко здобути славу пихатої, Томе! Кажеш, звикнути? Ні, серед людей без почуття власної гідності, без моралі й шанолюбства, без шляхетності й суворих настанов, серед брутальних, нечемних, нехлюйних людей, ледачих і водночас легковажних, товстошкірих і поверхових, – серед таких людей я не могла звикнути і ніколи не зможу, це така ж правда, як те, що я твоя сестра! Єва Еверс звикла, добре! Але ж Еверс – це ще не Будденброк, а крім того, вона має чоловіка хоч на щось та здатного. А якого я мала? Подумай, Томасе, згадай усе з самого початку! Звідси, з цього дому, де все чогось варте, де люди працюють і мають якусь мету, я попала до Перманедера, що з моїм посагом пішов на спочинок… Що ж, він щиро робив те, що справді відповідало його натурі, але це єдина втіха. А далі що? Далі мала народитися дитина. Як я раділа! Вона б замінила мені все! І що сталося? Дитина померла. Її немає. Це, звичайно, не Перманедерова вина, крий боже! Він робив усе, що міг, і навіть два чи три дні не ходив до пивниці, далебі! Але одне додавалось до одного, Томасе. Можеш собі уявити, що від цього я не стала щасливіша. Але я витримала й не нарікала, хоч люди не розуміли мене й звали пихатою. Я нудила світом, сама, як палець, і вмовляла себе: "Ти дала йому слово на ціле життя. Хоч він неотесаний, ледачий і не виправдав твоїх сподівань, але він чесний і має чисте серце". А потім мені довелося пережити ще й ту огидну історію, побачити його й з такого боку. Тоді вже я довідалась, як він мене розумів і як танув, ще краще, ніж інші, куди там! Гукав мені навздогінці слово, яким жоден із твоїх вантажників не назве навіть собаку! І я переконалася, що вже ніщо мене там не тримає, що була б ганьба лишатися там далі. А тут, як я їхала з вокзалу по Гольштенштрасе, назустріч трапився вантажник Нільсен, – він скинув свого циліндра, низенько вклонився, і я відповіла йому зовсім не пихато, а так, як батько вітався з людьми: отак, рукою. Тепер я тут. І хоч би ти запріг два десятки коней, до Мюнхена мене вже не відвезеш, Томе. Завтра я піду до Гізеке!..

Таку промову виголосила Тоні. Потім, знеможена, знову опустилася в крісло, стиснула рукою підборіддя і втупилась у вікно.

Консул стояв перед нею переляканий, схвильований, майже приголомшений, і мовчав. Тоді зітхнув, звів руки й знову безсило опустив.

– Так, тут нічого не вдієш! – тихо мовив він, повільно обернувся на підборі й рушив до дверей.

Тоні дивилася йому вслід із тим самим виразом, яким його зустріла: болісним і ображеним.

– Томе, – озвалася вона, – ти сердишся на мене?

Він тримався однією рукою за округлу клямку, а другою втомлено відмахнувся:

– Ох, ні. Анітрохи.

Тоні простягла до нього руку й схилила голову на плече.

– Ходи сюди, Томе… Твоїй сестрі не дуже повелося в житті. Все на неї валиться… І нема тепер, мабуть, нікого, хто б за неї заступився…

Консул вернувся й узяв її за руку: не дивлячись на неї, якось збоку, мляво і байдуже.

Раптом верхня губа Тоні затремтіла.

– Тепер тобі доведеться самому працювати, – сказала вона. – З Христіана, здається, не буде пуття, а мені тепер кінець… Я вже своє віджила, нічого більше не втну… Так, вам доведеться вже взяти мене нахлібницею, нікому не потрібну ланку. Я все сподівалася, що хоч трохи тобі до1 поможу, Томе. Тепер ти мусиш сам дбати, щоб ми, Будденброки, утримали своє місце… Хай тобі бог помагає.

Дві сльозини, великі, чисті, дитячі сльозини покотилися по її щоках, де вже починали позначатися зморшки.

Розділ одинадцятий

Тоні не сиділа склавши руки. Сподіваючись, що вона заспокоїться, вгомониться, передумає, консул тим часом вимагав від неї тільки одного: щоб вона поводилась тихо і не виходила з дому, а також нікуди не пускала Еріку. Все могло ще скінчитися добре. Насамперед ні про що не повинне було знати місто. Родинний четвер відмінено.

Але наступного ж дня після приїзду пані Перманедер на Менгштрасе з'явився адвокат, доктор Гізеке, якого вона запросила туди листом. Тоні зустріла його сама в середній кімнаті на другому поверсі, поряд з коридором, де було напалено і де вона, невідомо навіщо, поставила на великому столі чорнильницю й старанно порозкладала пера, олівці та цілі стоси великих аркушів білого паперу, принесеного з контори. Обоє вони посідали в крісла.

– Пане доктор! – озвалася Тоні, схрестивши руки, закинувши голову і звівши очі на стелю. – Ви знаєте життя і з власного досвіду і завдяки своєму фахові – я буду говорити з вами відверто!

І вона звірила йому все, що сталося з Бабет, а потім у спальні. Вислухавши її, доктор Гізеке заявив, що, на жаль, ні прикрий випадок на сходах, ані лайка на її адресу, яку вона відмовляється повторити, не дають достатньої підстави для розлучення.

– Гаразд, – сказала вона. – Дякую вам.

Тоді попросила перерахувати всі передбачені законом підстави для розлучення і уважно, з великим зацікавленням вислухала цілу лекцію про юридичне обгрунтування права на посаг, "після чого велично й приязно попрощалася з доктором Гізеке.

Потім Тоні спустилася вниз і примусила консула піти з нею до його кабінету.

– Томасе, – сказала вона, – прошу тебе негайно написати тому чоловікові… мені не дуже хочеться називати його прізвище. Щодо моїх грошей, то я вже якнайдокладніше все з'ясувала. Нехай він пояснить свою поведінку. Так чи інакше, а мене він більше не побачить. Якщо він згоден на законне розлучення, то добре: тоді зажадаємо від нього звіту і повернення мого dos[63]. Якщо ж він відмовиться, то також не варто втрачати надії, бо скажу тобі ось що, Томе: хоч юридично Перманедер вважається власником мого dos, – звичайно, з цим треба погодитись! – але фактично і я, хвалити бога, маю на нього деяке право…

Консул ходив по кабінету, заклавши руки за спину, і сердито здвигав плечима, бо слово "dos" Тоні вимовляла з неймовірно гордим виразом.

Він не має часу.