Будденброки - Сторінка 74

Десерт віддавна вже дозволений був тільки в неділю… Зовні сенатор не змінився, був такий самий елегантний, як і перше; однак довголітній служник Антон розповідав на кухні, що господар міняє тепер сорочки раз на два дні, бо тонке полотно надто зношується від прання… Він знав не тільки це. Знав також, що його скоро звільнять. Герда протестувала. Трьом служницям важко давати лад у такому великому домі. Та ніщо не допомогло: Антона, який стільки років незмінно сидів на передку карети, коли Томас Будденброк їхав у сенат, звільнено з відповідною винагородою за довгу службу.

Ці заходи відповідали невтішному темпові торгівлі. Нічого не лишилося від нового, свіжого духу, яким колись Томас Будденброк оживив підприємство, – а його компаньйон, пан Фрідріх-Вільгельм Маркус, що й так йе міг би дуже впливати на справи фірми, бо вклав у неї небагато грошей, до того ж був від природи позбавлений будь-якої ініціативи.

З роками його педантичність ще збільшилась і обернулася в справжнє дивацтво. Йому треба було чверть години, щоб відрізати кінчик сигари: він підкручував вуса, відкашлювався, задумливо водив по боках очима і врешті ховав відрізаний кінчик у гаманець. Вечорами, коли кожен куток контори був ясно освітлений газовими лампами, він ніколи не забував поставити собі на столик ще й стеаринову свічку. Щопівгодини він підводився і йшов під кран відсвіжити собі голову. Одного ранку під його столом хтось забув порожній мішок з-під зерна: пан Маркус вирішив, що то кіт, почав лаятись і, на посміх усього персоналу, виганяти його з кімнати… Ні, не така він був людина, щоб всупереч теперішній млявості свого компаньйона сприяти розквітові фірми. І сенатора часто, як оце тепер, коли він стомленим поглядом вдивлявся в темряву салону, поймав сором і розпачлива нетерплячість від думки про дріб'язкові обороти, жалюгідні операції, до яких останнім часом принижувалась фірма "Йоганн Будденброк".

Але, може, це й краще? Приходить час і на біду, міркував він. Чи не мудріше принишкнути, поки вона минеться, не ворушитися, перечікувати і спокійно набиратися сили? І треба ж було Тоні саме тепер звернутися до нього з цією пропозицією, дочасно порушити його стан мудрої покори, сповнити душу сумнівами й тривогою! Чи вже настала пора й це був знак божий? Може, він має стрепенутися, встати й здобутись на відважний вчинок? Він відкинув ту пропозицію, вклавши в свій голос усю рішучість, на яку лише був здатний, але чи дійсно, з цією справою скінчено, відколи Тоні перестала про неї говорити? Мабуть, ні, бо він сидів і думав… "Тільки тоді пропозиція нас обурює, коли ми відчуваємо, що не здатні їй опертися…" Та й хитрюща ж з біса в нього сестричка!

І що ж він їй заперечив? Наскільки йому пам'яталося, він говорив дуже добре й переконливо. "Брудна махінація… Ловитва риби в каламутній воді… Брутальний визиск… Грабунок серед білого дня… Лихварювання…"

Чудово! От тільки чи варто було кидатись такими гучними словами з цього приводу? Консул Герман Гагенштрем не вдавався б до таких слів – та він їх і не знає. То хто ж такий Томас Будденброк: ділок, людина дії чи нерішучий педант?

Ось питання, яке йому треба розв'язати! Питання, що завжди хвилювало його, відколи він себе пам'ятає. Життя суворе, а ділове життя, нещадне й позбавлене сантиментів, – тільки відбиток загальної життєвої течії. То чи пристосований він, Томас Будденброк, до цього суворого практичного життя, як були пристосовані його батько й дід? Досить часто, і вже віддавна, він мав причину сумніватися в цьому. Досить часто, від молодих років, йому доводилось пристосовувати до нього свої почування, вчитись суворості, вчитись терпіти чужу суворість, сприймати її як щось зрозуміле… Невже він так ніколи й не опанує до кінця цієї науки?

Сенатор згадав, яке враження справила на нього катастрофа шістдесят шостого року, викликав у пам'яті ті невимовно болісні почуття, що були охопили його. Він тоді втратив велику суму грошей… Ох, та не це було найтяжче витримати! Ні, йому вперше довелося відчути повною мірою, відчути на власній шкурі брутальну жорстокість ділового життя, де все – доброта, лагідність, зичливість – поступається місцем первісному, голому, владному інстинктові самозбереження і де біда, що когось спостигне, викликає навіть у друзів, найкращих друзів, не співчуття, а недовіру, холодну, зневажливу недовіру. Але хіба він не знав цього раніше? Хіба йому годилось дивуватися з цього? Як він потім, у кращу пору, вже міцніше стоячи на ногах, соромився тих безсонних ночей, сповнених обурення й відрази, того ненастанного болю, якого завдавала йому потворна, цинічна жорстокість життя!

Яка то була дурість! Якими смішними завжди були його почуття! Як вони взагалі могли в ньому зродитися? І знову те саме питання: чи він людина практична, чи м'якосердий мрійник?

Ох, він уже тисячі разів ставив перед собою це питання і. в хвилини бадьорості, впевненості в собі відповідав на нього одне, а в хвилини знемоги – інше. Але він був надто розумний і чесний, щоб нарешті не дійти висновку, що в ньому поєдналося і те й те.

Ціле життя він показував людям, що він людина дії; але якщо він і справді до певної міри така людина, то чи не є це, як казав Гете, – Томас Будденброк любив цитувати цей вислів, – свідома розумова потуга? Колись він міг похвалитися успіхами… та чи не були вони тільки наслідком запалу, раптового поривання, яке він завдячував рефлексії? І коли він тепер поборений, коли його сила – дай боже, щоб не назавжди! – начебто вичерпалась, – то чи не є це неминучий наслідок його непевного стану, неприродної, виснажливої суперечності в його душі?.. Чи його батько, дід, прадід купили б пепенрадський урожай на пні? Байдуже!.. Байдуже!.. Але що вони були практичні люди, цілісніші, дужчі, безпосередніші й природніші за нього, сумніватись не доводилося.

Томас відчував великий неспокій, потребу руху, простору, світла. Він відсунув стільця, зайшов до салону й позасвічував усі лампи в люстрі, що висіла над столом. Тоді постояв, поволі, але нервово підкручуючи довгого вуса і дивлячись невидющим поглядом на пишний покій, обставлений світлими гнутими меблями, що разом з вітальнею займав усю передню частину будинку. Великий рояль, на якому лежала Гердина скрипка у футлярі, полиця, повна нот, різьблений пюпітр і барельєфи над дверима, що зображали амурів із скрипками, надавали йому вигляду концертної зали. Ерікер був увесь заставлений пальмами.

Хвилини дві чи три сенатор Будденброк стояв нерухомо. Врешті отямився, знову вернувсь до вітальні, звідти зайшов у їдальню і тут теж засвітив світло, відчинив буфет, випив склянку води, щоб. заспокоїти серце чи взагалі щось зробити, тоді, заклавши руки за спину, швидко подався в глиб будинку. Кімната для курців була обставлена темними меблями й оббита панелями. Сенатор машинально відчинив шафку з цигарками, але відразу ж зачинив знову і підняв віко маленької дубової скриньки з картами, записниками та іншим гральним приладдям, що стояла на ломберному столику. Набравши жменю кістяних фішок, він поволі висипав їх назад, пропускаючи крізь пальці. Фішки лунко заторохтіли. Він зачинив віко й пішов далі.

До кімнати для курців прилягав маленький кабінет з віконцем, заскленим різнобарвним склом. У ньому лише стояло кілька легеньких столиків, засунутих один під один, а зверху – скринька з лікерами. Звідси були двері до просторої зали з паркетною підлогою і чотирма високими вікнами в садок, заслоненими темно-червоними завісами, яка також тяглася на всю ширину будинку. В залі стояло кілька масивних канап того самого кольору, що й завіси, а попід стінами статечно вишикувалися стільці з високими спинками. В каміні за гратками мерехтіло штучне вугілля – стяжки червоно-золотавого лискучого паперу. На мармуровій плиті перед дзеркалом красувалися дві величезні китайські вази…

Тепер ціла анфілада кімнат була освітлена газовими лампами, наче після бенкету, коли щойно поїхав останній гість. Сенатор перейшов усю залу, спинився коло вікна навпроти кабінету і задивився на квітник.

Високо в небі з-за баранцюватих хмар визирав серп місяця, а внизу під навислим гіллям горіха хлюпотів серед тиші фонтан. Томас перевів погляд на павільйон у кінці квітника, глянув на невеличку блискучу терасу з двома обелісками, на рівні, посипані жорствою стежки й на обкопані, порозмірювані грядки та моріжки… Але ця вишукана, нічим не порушена симетрія не тільки не заспокоїла його, а навпаки, вразила й роздратувала. Він узявся рукою за дужку вікна, притулився до неї лобом і знову віддався болісним думкам.

Що з ним діється? Сенатор згадав своє зауваження, кинуте щойно сестрі: тільки-но воно злетіло з уст, як він уже розсердився на себе, ніби сказав щось зайве. Він розповідав про графа Штреліца, про земельну аристократію, і з цієї нагоди чітко й виразно висловив думку про соціальну перевагу виробника над посередником. Чи слушна ця думка? О господи, та хіба не однаково, чи вона слушна, чи ні! Але чи личило йому висловлювати цю думку, зважувати її, навіть просто напасти на неї? Чи можна собі уявити, щоб його батько, дід або хтось із знайомих купців сушив собі голову такою думкою і з кимось ділився нею? Людина, що твердо, без сумнівів тримається свого фаху, цінує тільки його, інших не знає і знати не хоче…

Рантом сенатор відчув, як кров ударила йому в голову. Він згадав інший випадок, давніший, і весь почервонів. Він побачив себе з братом Христіаном у садку на Менгштрасе: між ними зайшла сварка, одна з тих прикрих сутичок, що лишають у душі такий глибокий слід… Христіан з властивою йому безтактністю дозволив собі перед тим прилюдно висловити одне ганебне зауваження, і Томас, розгніваний і роздратований, вичитував йому за це. "Властиво, як добре подумати, – сказав тоді Христіан, – кожен купець – шахрай…" І що ж? Хіба ці дурні, негідні слова в своїй суті дуже різняться від того, що він сам тільки-но заявив сестрі? Тоді він обурювався, люто заперечував Христіанові… Але як сказала та хитрюща Тоні? "Нас дратун й сердить…"

– Ні! – мовив раптом сенатор на весь голос, рвучко звів голову, відпустив дужку, мало не відскочив від вікна, й додав так само голосно: – Годі з цим!

Тоді кашлянув, щоб розвіяти неприємне почуття, яке справив на нього власний самітний голос, і почав швидко ходити по кімнатах, опустивши голову й заклавши руки за спину.

– Годі з цим! – ще раз сказав він. – Треба поставити крапку! Я байдикую, грузну в болоті, стаю дурніший за Христіана!

О, як же добре, що він не сліпий у своїй біді, знав, що з ним діється! А коли так, то він може все виправити! Силоміць виправити! Треба глянути… глянути… Що то була за пропозиція? Урожай?..