Будденброки - Сторінка 90

Її очі, жалібні, сповнені скарги, благання й розпачу очі, під час ненастанного Судомного похитування голови то заплющувались, ніби навіки, то витріщалися так, що жилки на білках наливалися кров'ю. А свідомість ніяк не покидала її!

Зразу після третьої Христіан підвівся.

– Я більше не можу, – заявив він і, спираючись на меблі, пошкутильгав до дверей.

Еріка Вайншенк і мамзель Зеверін, мабуть, заколисані монотонним стогоном, поснули на стільцях і аж порожевішали вві сні.

О четвертій годині стало ще гірше. Хвору трохи підвели й витерли їй з чола піт. Вона вже ледве дихала і була охоплена ще більшим страхом.

– Заснути!.. – простогнала вона. – Якогось порошку!

Та лікарі й не думали присипляти її.

Раптом вона знову, як уже раз було, почала відповідати на питання, що їх ніхто не чув:

– Так, Жане, вже недовго!.. – А відразу по тому – Так, люба Кларо, йду!..

І боротьба відновилася. Але чи й далі це була боротьба зі смертю? Ні, тепер хвора змагалася з життям за смерть.

– Я хочу… – хрипіла вона. – Я вже не можу… Заснути!.. Панове, змилосердитеся! Дайте заснути!..

Від цього "змилосердьтеся" пані Перманедер голосно заридала, а Томас стиха застогнав, обхопивши голову руками. Та лікарі знали свій обов'язок: за всяких обставин і якомога довше підтримати для родичів це життя, а наркотичні засоби негайно вкоротили б його без ніякого опору. Лікарі не на те існують, щоб наближати смерть, а щоб за будь-яку ціну зберігати життя. За це промовляли релігійні й моральні засади, про які вони вдосталь наслухалися в університетах, – навіть якщо цієї хвилини й не думали про них… Тому вони всіма засобами підтримували серце і, кілька разів викликаючи нудоту, на якийсь час полегшували хворій страждання.

О п'ятій годині страшне змагання досягло межі. Пані Елізабет, судомно випроставшись, витріщивши очі, скидала руки, ніби шукала якоїсь опори або рук своїх ближніх, простягнених їй на допомогу, і весь час відповідала на поклики, що, здавалось, линули до неї з усіх боків, щораз численніші й настійливіші, чутні тільки їй. Можна було подумати, що десь тут, у кімнаті, є не тільки її покійний чоловік і дочка, а й батьки, свекри та багато інших померлих родичів. Вона називала такі імена, що присутні не зразу здогадувалися, кого з небіжчиків вона кличе.

– Так! – гукала вона і оберталася то в той, то в інший бік. – Я вже йду!.. Зараз.;. Негайно!.. Так… Не можу… Якогось порошку, панове!..

О пів на шосту вона на хвилину втихомирилась. Тоді зненацька її постаріле, спотворене мукою обличчя затремтіло, на ньому майнув несподіваний вираз боязкої радості – глибокої, моторошної ніжності. Вона рвучко розвела руки і з такою навальною, раптовою швидкістю, що всі збагнули: між тим, що їй учулося, та її відповіддю не минуло й миті, – вигукнула голосно, з безоглядним послухом, з безмежно боязкою та любовною покорою і відданістю:

– Ось я!..

І померла.

Усі були приголомшені. Хто то був? Хто її покликав, що вона відразу пішла?

Хтось розсунув завіси й погасив свічки. Доктор Грабов з лагідним виразом обличчя стулив мертвій очі.

По кімнаті розлилося блякле світло осіннього ранку. Всі тремтіли, наче на морозі. Сестра Леандра запнула хусткою дзеркало на туалетному столику.

Розділ другий

Крізь відчинені двері видно було, як у кімнаті померлої молилася пані Перманедер. Вона була там сама. Розпустивши по підлозі згортки жалобної сукні, вона стояла навколішки недалеко від ліжка і, сперши на стілець сплетені руки й схиливши голову, мурмотіла молитву… Вона добре чула, що брат і невістка зайшли до сусідньої кімнати і несамохіть спинилися, чекаючи кінця молитви, але не дуже поспішала. Нарешті вона сухо кашлянула, поволі; врочисто підібрала сукню і, нітрохи не збентежившись, велично рушила їм назустріч.

– Томасе, – сказала вона досить твердим голосом. – Та Зеверін… Мені здається, що мама пригріла в себе на грудях гадюку.

– Що там таке?

– Я страх яка люта на неї. Через таку особу хоч у кого може урватися терпець… Яке вона має право так вульгарно порушувати нашу жалобу?

– То що ж сталося?

– По-перше, вона обурливо жадібна. Іде до шафи, хапає мамині шовкові сукні, бере на оберемок і гайда! "Рікхен, – кажу я, – ви куди?" – "Мені їх обіцяла покійна пані!" – "Люба Зеверін!" – знов кажу я і стримано пояснюю їй, що вона надто поквапилась. І, думаєш, щось помогло? Де там! Вона бере не тільки одяг, а ще й паку білизни і йде собі. Ну що ти скажеш? Не могла ж я з нею битися!.. І не тільки вона… Служниці також не кращі. Кошиками виносять з дому одяг і білизну… Слуги у мене на очах ділять речі, бо ж Зеверін має ключі від шаф. "Панно Зеверін, – кажу я, – віддайте ключі". І що вона відповідає? Без сорому казка заявляє, що не мені їй наказувати, бо вона не в мене служить, я її не наймала, і поки вона тут, ключі будуть у неї.

– Ключі від столового срібла в тебе? Гаразд. А з одягом що буде, те й буде. Цього не минути, коли розпадається господарство, де й так останнім часом не було доброго нагляду. Я не хочу тепер зчиняти галасу. Білизна стара й зношена… А втім, погляньмо, що там ще лишилося. Списки в тебе є? На столі? Добре. Зараз побачимо.

І вони зайшли до спальні, щоб хвилинку постояти коло ліжка покійної. Пані Антонія зняла білу хустку з її обличчя. Пані Елізабет була вже в шовковій сукні, в якій сьогодні після обіду її мали винести до зали; минуло двадцять вісім годин, відколи вона спустила дух. Рот і щоки її без штучних щелеп по-старечому запалися, а підборіддя загострилось і випнулося. Всі троє, вдивляючись у невблаганно, навіки стулені повіки, болісно намагалися впізнати в цьому обличчі материні риси. Зате під чепчиком, який стара дама звичайно носила в неділю, видніли, як і за життя, рудуваті, гладенько зачесані коси, що з них дами Будденброк із Брайтештрасе так часто глузували… По ковдрі були розсипані квіти.

– Уже прибули чудесні вінки, – тихо мовила пані Перманедер. – Від усіх родин… Ну просто з цілого світу! Я звеліла скласти їх усі в коридорі, ви потім неодмінно гляньте на них, обоє. Атласні стрічки отакенні завширшки…

– А як зала? – запитав сенатор.

– Скоро буде готова, Томе. Вже майже готова. Шпалерник Якоб не полінувався. І… – вона схлипнула, – і труну вже привезли. Та роздягайтеся ж, любі мої, – вела вона далі, знову обережно закриваючи лице небіжки. – Тут холодно, але в їдальні трохи протоплено… Дай я тобі поможу, Гердо, з такою розкішною накидкою треба поводитись обережно… Можна поцілувати тебе? Ти ж знаєш, я тебе люблю, хоч ти мене завжди ненавиділа… Ні, не бійся, я зніму капелюшка легенько, не зіпсую тобі зачіски… Які ж у тебе чудові коси! Такі були й у нашої матері замолоду. Вона не мала такої вроди, як ти, але свого часу – я вже тоді прийшла на світ – була таки гарна. А тепер… Правду каже ваш Гроблебен: "Усі ми порохом будемо…" Хоч і проста людина, а бач… Ось, Томе, списки цінніших речей.

Вони перейшли до сусідньої кімнати, посідали за круглий стіл, і сенатор узяв у руки папери з переліком тих речей, що мали бути розділені між найближчими спадкоємцями. Пані Перманедер не зводила схвильованого, напруженого погляду з братового обличчя. Було одне важке, неминуче питання, навколо якого боязко снувалися всі її думки і яке найближчим часом мало постати перед ними…

– Думаю, – почав сенатор, – що ми будемо дотримуватися звичаю: дарунки повертаються тим, хто їх дарував. Отже…

Дружина перебила його:

– Вибач, Томасе, але мені здається… чого ж немає Христіана?

– О господи! – вигукнула пані Перманедер. – Ми й забули про нього!

– Справді, – сказав сенатор, відкладаючи папери. – Хіба його не покликали?

Пані Перманедер підійшла до дзвінка. Але тієї ж миті двері відчинилися, і Христіан сам зайшов до кімнати. Зайшов швидко, хряснув за собою дверима і спинився, нахмуривши брови. Його маленькі, круглі, глибоко посаджені очі забігали навколо, ні на кого не дивлячись, рот під відстовбурченими рудими вусами неспокійно розтулявся й знову стулявся… Видно було, що Христіан сердитий і роздратований.

– Я почув, що ви тут, – коротко сказав він. – Коли мова буде про спадщину, то мене також годилося повідомити.

– Ми якраз хотіли послати по тебе, – байдуже відповів сенатор. – Сідай.

Очі його прикипіли до білих запонок, якими була застебнута Христіанова сорочка. Сам він мав на собі бездоганне жалобне вбрання, а його біла, як сніг, сорочка, що виглядала з-під чорного сурдута, була пов'язана під коміром широкою чорною стрічкою і застебнута на грудях чорними запонками замість золотих, які він звичайно носив. Христіан перехопив його погляд; присунувши стільця й сівши, він помацався рукою за груди і сказав:

– Я знаю, що в мене білі запонки. Я ще не встиг собі купити чорні чи, вірніше, не захотів. Останніми роками я часто позичав п'ять шилінгів на зубний порошок і мусив присвічувати собі сірниками, коли роздягався… Не знаю, чи тут тільки моя вина. Зрештою, чорні запонки не головне в житті. Я не люблю формальностей. І ніколи не надавав їм значення.

Горда, що пильно дивилась на нього, поки він говорив, тихо засміялася.

– Ну, на цьому останньому твердженні ти навряд чи довго наполягатимеш, любий мій, – зауважив сенатор.

– Так? Мабуть, ти краще знаєш, Томасе. Я лише кажу, що до таких речей цілком байдужий. Я набачився світу, жив серед різних людей і серед різних звичаїв, а тому… Зрештою, я доросла людина, – раптом заявив він голосно, – мені сорок три роки, я сам собі господар і нікому не дозволю втручатися в мої справи.

– Бачу, голубе, ти щось маєш на серці, – здивовано сказав сенатор. – Щодо запонок, то, коли мені пам'ять остаточно не зрадила, я ще й словом про них не згадав. Добирай собі жалобне вбрання на свій смак, тільки не думай, що твоя дешева неповага до звичаїв справляє на мене враження.

– А я й не збираюсь справляти на тебе враження…

– Томе!.. Христіане!.. – втрутилась пані Перманедер. – Нащо цей роздратований тон… сьогодні… І тут, де поряд… Бери списки, Томе. Отже, подарунки вертаються тому, хто їх дарував. Цілком справедливо!

І Томас заходився ділити. Він почав з більших речей, записуючи собі те, що могло знадобитися йому вдома: канделябри з їдальні, велику різьблену скриню, що стояла в переході. Пані Перманедер стежила за розподілом з величезною цікавістю, і тільки-но виникав хоч найменший сумнів, кому призначити якусь річ, вона незрівнянним тоном заявляла:

– Ну, то я можу взяти це…

І вигляд у неї був такий, ніби цілий світ мав дякувати їй за що жертовність.