Будинок на дюнах - Сторінка 10

Він клацнув пальцями й зауважив:

— Вогонь тільки починається. Коли вони розійдуться, то не будуть такі перебірливі.

Нараз почувся знадвору чийсь голос, звернений до нас. З вікна ми розгледіли в місячному сяйві постать незнайомця —він стояв на дюнах непорушно, тримаючи у витягненій руці білу шматину. Він був, може, за кількадесят ярдів від нас, але коли ми дивились на нього з горішнього вікна, то бачили відблиск місяця на його очах.

Незнайомець знову розкрив рота і впродовж кількох хвилин говорив так голосно, що його було чути не тільки в усіх куточках будинку, а мабуть, і на узліссі. Це був той самий голос, що прокричав "Traditore!" крізь віконницю їдальні, тільки цим разом він чітко виклав цілу заяву. Коли зрадника "Адлестона" видадуть їм, решту людей ніхто не зачепить, а коли ні — нікого не випустять живим, щоб не лишилося свідків.

— То що ви скажете на це, Гадлестоне? — запитав Нортмор, обернувшись у бік ліжка.

До цієї хвилини банкір лежав, мов неживий, — я, принаймні, гадав, що він досі непритомний, але тут він озвався без загайки, і так гарячково, як тільки в маячні буває, став благати й умовляти нас, щоб не віддавали його на поталу. Видовище це було таке гидке й жалюгідне, що я й уявити собі чогось подібного не міг.

— Годі! — скрикнув Нортмор і тут-таки розчахнув вікно, вихилився в ніч і збудженим голосом, зовсім забувши, що при [330] цьому присутня молода леді, вихлюпнув на голову парламентера потік найбрутальнішої, яка тільки є в англійській та італійській мовах, лайки й попрохав забратись туди, звідки він з'явився. Нортмора цю хвилину, безперечно, проймала до глибини душі думка про те, що ми загинемо ще до схід сонця.

А тим часом італієць сховав свій перемирний стяг до кишені й неквапною ходою зник серед пісків.

— Вони ведуть війну, як і належить порядним людям, — зауважив Нортмор. — Вони всі джентльмени й вояки. Як на правду, то я волів би опинитись на їхньому боці, — я, та й ти, Френку, і ви, люба панночко, — а щоб цим осьо створінням на ліжку заопікувався хтось інший. Атож, і нема чого вдавати обурення! Ми всі на порозі, як то мовиться, вічності, тим-то можемо бодай у цю хвилину не кривити душею. Щодо мене, то якби я міг спершу задушити Гадлестона, а тоді пригорнути до себе Клару, я б охоче, ще й пишаючись цим, пішов на смерть. Але що-що, а від поцілунка, хай йому чорт, я й зараз не відмовлюся!

І не встиг я втрутитись, як він ґвалтовно схопив дівчину в обійми і, хоч як вона опиралася, кілька разів поцілував. За мить я, скажено лютий, відірвав його від Клари й штурхнув до стіни. Він зареготав, і регіт його тривав довго й голосно, аж мене пойняв страх, чи не потьмянів у нього розум, бо скільки я знав його, то навіть у найкращі свої дні він сміявся стримано й зрідка.

— Тепер твоя черга, Френку, — кинув він, коли його веселощі трохи вщухли. — Ось тобі моя рука. До побачення і прощавай! — Тоді, побачивши, що я стою, зціпивши зуби з обурення, і заступаю Клару, аби він ще раз не кинувся: — Чоловіче! — додав він. — То ти сердишся? Ти гадаєш, ми так до самої смертної хвилини будемо кривлятись і хизуватись світськими гречностями? Я урвав свій цілунок і тішуся цим. Тепер ти можеш урвати свій, коли хочеш, і ми квити.

Я відвернувся від нього, не приховуючи зневаги.

— Ну, дивись, — сказав він. — Ти завжди був ригористом у житті, таким і помреш.

З цими словами Нортмор сів у крісло, поклав рушницю на коліна й узявся знічев'я клацати її замком. Але я побачив, що його спалах легковажності — єдиний у житті, наскільки я знаю, — вже улігся, і натомість постав похмурий і злостивий гумор.

Поки тривав цей інцидент, наші вороги могли б удертися в дім, застукавши нас зненацька, — ми ж зовсім забули про небезпеку, яка зависла над нашим життям. Аж це щось скрикнув містер Гадлестон і схопився з ліжка. [331]

Я спитав його, в чому річ.

— Вогонь! — закричав він. — Вони підпалили будинок! Нортмор ту ж мить уже був на ногах, і ми з ним шаснули

до сусідньої кімнати. Вона була освітлена зловісно червоним полум'ям. Саме, як ми вбігли, омах вогню шугнув угору перед вікном, шибка лунко тенькнула й уламки шкла посипались на килим. Нападники підпалили прибудову, в якій Нортмор обробляв свої негативи.

— Гаряченько! — мовив Нортмор. — Ану-но у твою колишню кімнату.

Одним духом ми були вже там, розчахнули віконниці й виглянули надвір. Попід усією задньою стіною будинку лежали купи хмизу; їх, очевидно, окропили гасом, бо, незважаючи на вранішній дощ, вони палахкотіли яскравим вогнем. Прибудову вже всю охопило полум'я, яке щомить сягало вище й вище; тильні двері опинились у самому осередді яскраво-червоного багаття. Глянувши вгору, ми побачили, що й карниз уже куриться: адже дах нависав над стіною, підтримуваний дерев'яними брусами. А тим часом гарячий, їдкий і задушний дим почав заповнювати будинок. Надворі ніде не було видно ні душі.

— Ну й добре! — вигукнув Нортмор. — Нарешті кінець, дякувати Богу!

Ми повернулися до "дядечкової спальні". Містер Гадлестон узував черевики, і досі тремтячи всім тілом, але маючи такий рішучий вигляд, як я ще не бачив у нього. Клара стояла поряд з плащем у руках, щоб накинути йому на плечі, і дивилася якось так незвично, наче сподівалася на щось, чи то сумнівалася в батькові.

— Ну, хлопці й дівчата, — мовив Нортмор, — чи не пора нам зробити вилазку? Вогонь уже допікає, а коли тут сидіти — і зовсім спечешся. Як на мене, то краще до них дорватись та й покінчити з усім.

— Нічого іншого й не лишається, — докинув я.

І вони обоє, Клара й містер Гадлестон, повторили за мною, хоч кожне з іншою інтонацією:

— Нічого.

Коли ми рушили вниз, то відчули, що жарота там нестерпна й гуготіння вогню просто оглушливе. Ледве ми спустилися до передпокою, як вікно на сходах тріснуло, і сніп вогню ввірвався всередину, освітивши все лиховісним колихким полум'ям. У цю мить ми почули, як нагорі гепнуло щось важке й масивне. Весь будинок, це вже було ясно, палав, як сірникова коробка, і не тільки небосяжним смолоскипом освітлював суходіл і море, а й загрожував щохвилі впасти нам на голови. [332]

Ми з Нортмором звели курки своїх пістолетів. Містер Гадлестон, який відмовився від зброї, владним жестом відсторонив нас назад себе.

— Нехай Клара відімкне двері, — сказав він. — Тоді, якщо вони пальнуть, її врятує стулка дверей. А ви поки що станьте за мною. Я — козел відпущення, мої гріхи спадають на мене.

Я стояв, затамувавши подих, у нього за плечима, тримав пістолета напоготові й слухав, як він тремким хапливим шепотом бурмоче молитви; зізнаюся, хоч це й жахливо виглядало, — я зневажав його: як він може такої критичної й загрозливої хвилини благати про щось? Тим часом Клара не втрачала самовладання, дарма що була смертельно бліда: вона відсунула оборонний завал від дверей і за хвильку широко розчахнула їх. Полум'я і місячне сяйво освітлювали дюни тьмяним миготливим світлом, а великий шмат неба вдалині застилала стяга червонастого диму.

Містер Гадлестон, сповнившись у цю хвильку сили волі, дужчої за його фізичну силу, відштовхнув Нортмора й мене ліктями в груди, і, поки ми розгубились на секунду, уже підніс руки над головою, як нурець перед стрибком, і рвучко вибіг з будинку.

— Це я! — крикнув він. — Я, Гадлестон! Убийте мене, але ощадіть інших!

Раптова його поява, мабуть, ошелешила наших прихованих ворогів, бо ми з Нортмором встигли отямитись, підхопити Клару під руки, кожен зі свого боку, і кинутись йому на підтримку. Але тільки ми переступили поріг, як зусібіч із засідок між дюнами бликнуло кільканадцять вогників і пролунали постріли. Містер Гадлестон хитнувся, моторошно скрикнув на відчай душі, закинув руки за голову й гепнувся навзнак на землю.

— Traditore! Traditore! — загукали невидимі месники.

І саме цю мить частина даху, піддавшись нестримному натискові вогню, гухнула вниз. Громохкий і безладний моторошний гуркіт супроводив цей обвал, а величезне сніпище полум'я шугнуло високо в небо. Його, певно, було видно в морі миль за двадцять від берега — і на березі в Ґреден-Вестері, і далі на суходолі, з вершини Ґрейстілу, найсхіднішої ділянки Кодер-Гіллсу. Воля Божа була дарувати Бернардові Гадлестону такий похорон, який він мав, але погребальне вогнище йому випало незрівнянне. [333]

Розділ IX

ПРО ТЕ, ЯК НОРТМОР ЗДІЙСНИВ СВОЮ ПОГРОЗУ

Розповісти вам, що сталося після цих трагічних подій, страшенно важко. Коли я повертаюся пам'яттю до тієї днини, все мені видається перемішаним, напруженим і безглуздим, як борсання сновидця в нічній зморі. Клара, пригадую, зойкнула і була б упала, якби ми з Нортмором не підхопили її знечуле тіло. Здається, ніхто на нас не нападав, я не пам'ятаю навіть, чи бачив хоч одного з нападників, а містера Гадлестона ми наче покинули, і не глянувши на нього. Пригадується тільки, що я біг, мов шалений, то несучи Клару на руках, то ділячи цю ношу навпіл з Нортмором, то знов силкуючись перебрати її на себе.

Чому ми вирішили добиратись до мого пристанища серед заростей болиголова, як туди дісталися — нічого цього не зберегла моя пам'ять. Перший епізод, який я чітко пригадую, — це коли Клара впала в нас із рук біля мого маленького намету, а ми з Нортмором вовтузимося на землі й він з жорстокою люттю гамселить мене по черепу руків'ям пістолета. Він уже заподіяв мені дві рани, і те, що в мене раптом проясніла свідомість, я завдячую саме кровотечі після цих ран.

Я схопив його зап'ясток.

— Нортморе, — пригадую, сказав я, — вбити мене ти й потім зможеш. А зараз краще допоможім Кларі.

Він на цю мить уже майже доконав мене. Але тільки-но почувши ці мої слова, він зірвався на ноги, метнувсь до намету й давай пригортати зімлілу Клару до себе та цілувати її безвільні руки й обличчя.

— Сором! — крикнув я. — Сором тобі, Нортморе!

І хоч мене самого ледве ноги тримали, я став відчайдушно лупити його по голові та плечах.

Він випустив дівчину з обіймів і подивився на мене в мінливому світлі місяця.

— Я подолав тебе, але відпустив, — сказав він. — А тепер ти б'єш мене! Боягуз!

— Ти сам боягуз! — відрубав я. — Чи ж вона хотіла твоїх цілунків, коли була при пам'яті? Ні! А ось тепер вона, може, помирає, а ти марнуєш дорогий час і ще користаєш з її безпорадності! Відійди, дай мені помогти їй!

Він хвильку насуплено дивився на мене, блідий і грізний, а потім раптом ступнув убік.