Буремний перевал - Сторінка 10

- Емілі Бронте -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вона ніжно мене поцілувала; я була вся в борошні,— місила тісто для різдвяного пирога, — і вона не набралася духу мене обійняти; тоді роззирнулася довкола у пошуках Гіткліфа. Містер і місіс Ерншо з нетерпінням очікували їхньої зустрічі, вочевидь, бажаючи спрогнозувати, чи вдасться їм розлучити двох друзів.

Знайти Гіткліфа було важко. Якщо раніше, коли Катрина жила вдома, він просто не дбав про свій одяг, то зараз виглядав удесятеро гірше. Ніхто, крім мене, не зволив назвати його нечупарою, щоб хоч так змусити його вмитися бодай раз на тиждень; а, як відомо, діти його віку рідко мають природну тягу до води та мила. Тому, навіть якщо не зважати на той одяг, в якому він місяцями бабрався в болоті й пилюці, і густе нечесане волосся, він усе одно видавався жахливо замараним. І тому хлопчина, вочевидь, причаївся за лавою, уздрівши, як у дім входить така зграбна панянка замість розпатланої копії його самого, як він, мабуть, очікував.

— А Гіткліфа немає? — запитала Кеті, знімаючи рукавички і являючи нашим очам напрочуд білі й ніжні руки, що давно відвикли від роботи.

— Гіткліфе, можеш підійти, — крикнув містер Гіндлі Ерншо, заздалегідь насолоджуючись його зніяковілістю і втішаючись, що Катрина побачить його у такому вигляді. — Можеш підійти і привітатися з міс Катриною, як усі інші слуги.

Кеті, кинувши на нього погляд, кинулася його обіймати, за секунду вліпила йому з десяток поцілунків у обидві щоки, потім спинилася, відскочила і залилася сміхом:

— Ой, Гіткліфе, ну ти й смішний! Такий замурзаний та сердитий! Та ще й надувся як сич! Але це тому, що я звикла до Едгара та Ізабелли. Гіткліфе, ти що, зовсім забув мене?

Вона мала всі причини спитати це: він змінився в лиці від сорому та образи — і стояв не рухаючись.

— Потисніть руки, Гіткліфе, — поблажливо докинув містер Ерншо, — це можна.

— Не буду, — відрубав хлопець, нарешті переборовши А заціпеніння. — Я не збираюся стовбичити тут, виставляючи себе на посміховисько. Я цього не терпітиму!

І він би вирвався, якби міс Кеті знову не вхопила його за руку.

— Та я й не думала з тебе сміятися, — поспішила запевнити його Кеті,— просто не втрималась. Гіткліфе, давай врешті потиснемо одне одному руки! І чого ти надувся? Я розсміялася лише тому, що в тебе якийсь чудний вигляд. Тобі треба вмитись і причесатись, і все буде гаразд. Але ж і бруднющий ти!

Вона занепокоєно глянула на чорні від бруду хлопцеві пальці, які стискала в своїх руках, і на сукенку, якій такі тісні обійми пішли аж ніяк не на користь.

— Не треба було тобі мене чіпати! — відказав він, простеживши за її поглядом, і висмикнув руку. — Я буду таким брудним, яким тільки захочу: хочу бути брудним — і буду!

З цими словами він стрімголов кинувся з кімнати, чим дав хазяям привід для радощів, а Катрині — для хвилювання: вона не розуміла, як її зауваження могло викликати такий вибух люті.

З'ясувавши все з новоприбулою та заставивши пиріг у піч, я відтворила у домі різдвяну атмосферу, засвітивши всюди свічки, та саме розважалася, наспівуючи святкових пісеньок. Джозефові мої жваві виспіви аж ніяк не припали до душі, і він подався на своє горище, аби спокійно та без зайвих глядачів там помолитися. Натомість містер і місіс Ерншо намагалися зацікавити Катрину цяцьками, які були придбані в якості подарунків для малих Лінтонів — як свідчення цілко витої прихильності й удячності до цього сімейства. Ізабеллу та Едгара запросили провести завтрашній день у Буремному Перевалі. Запрошення було прийняте за однієї умови: місіс Лінтон попросила, щоб той "вреднючий хлопчисько, який любить лихословити" тримався подалі від її коханих діточок.

Тож оскільки всі були зайняті, в кухні лишилася одна я.

У Я вдихала смачні пахощі підрум'янених страв, милувалася лискучим начинням, дзиґарем, який прикрасила гілочками гостролисту, срібними кухликами, що вишикувалися на таці в передчутті тепленького елю, а найбільше результатом своїх ревних зусиль — вичищеною й відмитою до блиску підлогою.

Ось так я подумки віддавала шану довершеності кожної речі навколо, коли ж пригадала, як старий Ерншо зазвичай приходив, коли все отак було прибрано, й узивав мене "дівчам собі на умі", вкладаючи у мою руку різдвяного дарунка — шилінга. З цієї згадки постала інша — його любов до Гіткліфа і страх, що після його смерті вихованцеві нелегко прийдеться. Звичайно, тут я згадала, як із ним поводяться зараз, і мій спів плавно перейшов у схлипування. Зрештою мені спало на думку, що краще вже спробувати чимось розрадити хлопця, ніж проливати над його долею сльози. Я встала й пішла надвір його шукати. Хлопець був недалечко — я знайшла його у стайні, де він зазвично годував коней та лагідно погладжував лиснючі боки недавно купленого поні.

— Давай скоренько, Гіткліфе! — погукала я. — У кухні так затишно, а Джозеф пішов до себе нагору. Ти швидко впораєшся; тоді я причепурю тебе гарненько, перш ніж прийде міс Кеті, та й підете разом до кухні і зможете донесхочу наговоритись побіля вогню.

Він продовжив свою справу, навіть не глянувши у мій бік.

— Ходи-но! Чи ти йдеш, чи ні? — я гнула своєї. — У мене й по пиріжку для вас знайдеться; давай, мені ж бо доведеться провозюкатись із тобою не менш як півгодини.

Я почекала п'ять хвилин і пішла, позаяк відповіді так і не отримала. Катрина вечеряла з братом та невісткою; я ж розділила не надто приязну трапезу з Джозефом, щедро приправлену докорами з одного боку та политу підливкою із зухвалостей з іншого. Гіткліфові пиріжок та сир стали за поживок для ельфів та домовиків, пролежавши на столі всю ніч. Він А порався у стайні аж до дев'ятої, а тоді надутий мов сич попростував до своєї кімнати. Кеті засиділася допізна, оскільки мала владнати багато справ, що стосувалися прийому її нових друзів. Вона лиш раз заскочила до кухні, щоб побачити свого товариша дитинства, та його там не застала, і, затримавшись на секунду, аби спитати, що з ним, повернулася до гостей.

Гіткліф вранці піднявся вдосвіта й, оскільки було свято, пішов ділити своє горе з вересовими полями і не з'являвся доти, доки вся сім'я не вирушила до церкви. Здавалося, що утримання від їжі і тривалі роздуми трохи покращили його гумор. Він спинився на хвилинку біля мене і, зібравши всю свою мужність, зненацька вигукнув:

— О Неллі, скажи, що я слухняний, правда? Я більше не буду бешкетувати!

— Оце саме вчасно, Гіткліфе! — відказала я. — Ти вже встиг засмутити Катрину: смію думати, вона навіть жалкує, що повернулася додому! Виглядає так, ніби ти їй просто заздриш, бо вона заслуговує на більшу увагу, ніж ти.

Йому не вкладалося до голови, як можна було заздрити Катрині, але те, що він її засмутив, хлопець зрозумів добре.

— Вона справді казала, що засмучена? — занепокоєно перепитав хлопчина.

— Вона заплакала, коли зачула мої слова про те, що вранці ти знову кудись подався.

— От що, — відказав він, — минулої ночі плакав я, і я маю на це набагато більше підстав, ніж вона.

— О так, у тебе були причини — ти ж пішов спати зі спокійною совістю і порожнім шлунком, — почув він від мене у відповідь. — Адже гордовиті люди живуть лише власними бідами. Але якщо тобі соромно за свою поведінку, ти маєш попросити в Кеті вибачення, тільки-но вона прийде. Ні, ти У краще просто зараз піди нагору, поцілуй її на знак примирення і скажи… Та ти й сам знаєш, що сказати, — головне, аби це було від щирого серця. Не думай, що вона стала тобі чужою, якщо вдягла пишне плаття. А тепер, хоч мені й уже треба йти готувати обід, я викраю часинку і приведу тебе у пристойний вигляд, так що Едгар Лінтон видаватиметься поруч із тобою безкровною лялькою. Та він такий і є. Хоча ти й молодший за віком, проте, заприсягнуся, вищий і вдвічі ширший за нього в плечах — ти можеш звалити його з ніг одним ударом! Як сам вважаєш, хіба б не зміг би?

На мить хлопцеве обличчя проясніло, та потім він знову похнюпився і зітхнув:

— Але ж, Неллі, нехай я хоч двадцять разів звалю його з ніг — це не зробить його в очах інших гіршим, а мене кращим. Якби ж я тільки мав таке світле волосся й гладеньку шкіру, і так само гарно вдягався й поводився, і міг бути таким же багатим, як він!

— І за найменшої нагоди бігав би плакатись до мамці, і тремтів, коли якийсь там сільський хлопчисько покаже тобі кулака, і сидів би цілий день удома, бо надворі дощ, — додала я. — Гіткліфе, звідки така слабкодухість? Підійди-но до дзеркала — я покажу, чого тобі справді варто бажати. Бачиш ці дві риски, що пролягли в тебе між бровами? І ці густі брови, що замість того, щоб пустотливо здійматись догори, повзуть униз? І двійко бісиків, які так глибоко зачаїлися у твоїх очах, що ніколи й на світ не показуються, а лише інколи виграють у темряві, мов ті дияволові діти? То прагни й привчися до того, щоб нахмарене чоло розгладжувалося саме собою, а очі широко й по-дружньому дивилися на світ, й заміни своїх бісиків на довірливих невинних янголят, які вбачають у кожному добро, а не лихі помисли. Не дай собі перетворитися на зацькованого приблудного пса, який знає, що заслужив на покарання, та все одно ненавидить весь світ так само, як і свого кривдника.

— Тобто мені треба прагнути до таких великих блакитних очей, як у Едгара Лінтона, і навіть до такого чола, як у нього, — З констатував він. — Я буду — проте це мені не допоможе.

— Добре серце зробить добрим і вираз твого обличчя, мій хлопчику, — вела я далі. — Лихі думки спотворюють і найвродливіше личко. А тепер, коли ми вмилися, та причесалися, та пожвавішали, — скажи, хіба не бачиш, що ти доволі симпатичний? Я особисто в цьому впевнена. Ти міг би зіграти роль головного персонажа із тієї казки, де свинопас виявляється перевдягненим принцом. Хто знає — може, твій батько був китайський імператор, а мати — індійська цариця, і кожен із них міг би купити Буремний Перевал вкупі з Трашкрос-Грейнджем за свій тижневий дохід? А тебе викрали злі моряки й доправили до Англії. Якби я була на твоєму місці, я б великі надії покладала на своє походження; думка про те, хто я є насправді, надавала б мені сили з гідністю зносити знущання якогось там фермера!

Отак я гомоніла, і Гіткліф поступово перетворювався з наїжаченого відлюдька на доволі милого хлопця.