Бувайте, і дякуємо за рибу - Сторінка 4

Неможливо отримати більше веселощів не убивши перед цим електричним струмом своїх центрів задоволення..."

Форд перемкнув вимикач, який називався "Готовий до використання", який був замість тепер вже застарілого "В режимі очікування", яке замінило древнє "Вимкнути".

Це була та планета, яку повністю знищили і він це бачив на власні очі, чи скоріше відчував як пекельний вибух простору. Він відчував як земля гупала наче барабан, дрижала, ревла схоплена хвилями енергії, які лилися з огидного жовтого корабля вогонів. А потім, нарешті, через п'ять секунд після того як останній, на його думку, момент життя промайнув, він відчув легку нудоту, яка виникає після дематеріалізації, у той час як його разом з Артуром Дентом жбурнули через атмосферу, наче спортивну трансляцію.

Помилки не було. Не мало бути. Землю точно знищили. Точно, точно. Випарували у відкритий космос.

І все ж — він увімкнув Путівник знову — ось він мій запис, і ось де порада як добре провести час в Борнмуті, графство Дорсет, Англія, яке він представив як найбільш барокове місто. Форд перечитав знову і струснув головою у повному здивуванні.

Раптом він зрозумів причину таких змін, а вона була в тому, що десь коїлось щось дуже дивне; а якщо щось дуже дивне і справді коїлось, подумав він, тоді він не проти того, щоб з ним коїлось щось дуже дивне такого роду.

Форд запхав Путівник назад до сумки і повернувся на вулицю.

Йдучи на північ він минув сірий лімузин припаркований біля кербсайду. З його дверей він почув м'який голос, який запевняв:

— Все добре любий, все справді добре, тобі слід навчитися ставитися до цього простіше. Подивися на те як прекрасно організована і структурована економіка...

Форд посміхнувся, обійшов навколо сусіднього кварталу, який наразі палав, знайшов поліцейський гелікоптер, який стояв на вулиці без нагляду, увірвався до нього, пристебнувся, перехрестив пальці і недоладно помчав через небо.

Він страхітливо виляв між гірськими масивами будинків, і звільнившись від них, пролетів через завісу чорного з червоним диму від пожеж, які постійно відбувались у місті.

Десять хвилин потому, увімкнувши всі сирени на гелікоптері і навмання стріляючи по хмарам, Форд Префект промчав серед воріт і посадкових вогнів космодрому Хан Долд, там він сів наче величезний, бридкий і дуже шумний комар.

Оскільки гелікоптер був не дуже пошкоджений, він обміняв його на квиток першого класу на найближчий рейс, який покидав цю систему. А діставшись салону, розвалився на великому, розкішному кріслі, яке обіймало його з усіх сторін.

Буде весело, подумав Форд, тоді як корабель мчав через глибокий космос, а персонал, вже працював на повну.

— Так, будь ласка, — казав він до кожної стюардеси, яка підлітала до нього і щось пропонувала.

Форд посміхався з витонченою маніакальною радістю кожного разу, коли проглядав незбагненним чином відновлений запис про Землю. В нього залишався величезний шмат невиконаних справ, яким він тепер міг приділити увагу. А ще він був дуже задоволений тим, що життя нагородило його важливою метою.

Йому раптом стало цікаво де зараз Артур Дент і чи він знає.

Артур Дент був на відстані ста тридцяти семи світлових років, у Саабі і клопотах.

За ним, на задньому сидінні сиділа дівчина, яка розбила йому голову об двері коли він намагався увійти. Артур не знав напевне чи це через те, що вона була першою за багато років самкою його виду, на яку впав його погляд, чи це щось інше... Це абсурд, подумав він. Заспокойся, сказав він сам собі. Ти не, продовжив Артур таким твердим внутрішнім голосом, який тільки міг видобути, в формі і все сприймаєш нераціонально. Ти щойно проїхав автостопом через галактику більше ста тисяч світлових років, ти дуже стомився, трохи збентежений і надзвичайно вразливий. Розслабся, не панікуй, сконцентруйся і дихай глибоко.

Він повернувся на сидінні.

— Ти впевнений, що вона в порядку? — запитав Артур.

Крім того факту, що від неї в нього калатало серце, він не знав про неї зовсім нічого. Ані її зросту, ані віку, ані кольору волосся. І навіть спитати її не міг, тому що вона була повністю непритомна.

— Вона зараз під препаратами, — відповів її брат, не відводячи погляду від дороги.

— Це нормально, чи не так? — запитав Артур з тривогою.

— Мене влаштовує, — сказав він.

— Ааа, — промови Артур.

— Ага, — додав її брат після секунди роздумів.

Розмова поки йшла напрочуд погано.

Після початкового шквалу привітань, він і Рассел – брата прекрасної дівчини звали Рассел, ім'я, яке на думку Артура, більше підходило кремезному чоловіку зі світлими вусами і сухим волоссям, який на найменшу провокацію почне носити вельветовий смокінг і квітчасту манишку, а потім буде примусово відсторонений від коментування футбольних матчів – швидко зрозуміли, що вони один одному не подобаються.

Рассел був кремезним чоловіком. Він мав світлі вуса. В нього було гарне сухе волосся. Якщо чесно — хоча Артур не бачив жодної необхідності для цього окрім просто ментального тренування — він, Артур, виглядав дуже похмурим. Та це й не дивно, людина не може перетнути сто тисяч світлових років, здебільшого у відсіках з багажем, анітрохи не зносившись. А він досить сильно зносився.

— Вона не наркоман, — сказав Рассел так, ніби думав, що хтось інший в машині міг би ним бути. — Просто під заспокійливим.

— Але це жахливо, — здавалось Артур був вражений.

Він повернувся, щоб поглянути на неї. Здається вона трохи поворухнулась і її голова з'їхала на плече, а волосся закрило обличчя.

— Що з нею, вона хвора?

— Ні, — відповів Рассел, — просто гавкає.

— Що? — запитав Артур, шокований.

— Божевільна, повний банан. Я відвожу її назад в лікарню і попрошу повторити курс. Вони випустили її хоча вона все ще думала, що вона їжак.

— Їжак?

Рассел люто вгатив по гудку так, що машина, яка виїхала з-за рогу на їх бік дороги, різко звернула. Здавалося, що лють допомагає йому почуватись краще.

— Ну може не їжак, — сказав він коли заспокоївся. — Хоча так було б простіше. Якщо хтось думає, що він їжак, ти, мабуть, даєш йому дзеркало і кілька фотографій їжаків, кажеш йому, аби він розібрався де хто, а потім повертаєшся коли йому стане краще. Ну хоча б медицина може з цим справитись. Але здається цього недостатньо для Фенні.

— Фенні...?

— Ти знаєш, що я отримав на Різдво?

— Мабуть ні.

— Медичний Словник Блека.

— Непоганий подарунок.

— Я теж так думав. У ньому тисячі хвороб і всі в алфавітному порядку.

— То ти кажеш її звуть Фенні?

— Так. Я сказав їй, вибери щось собі. Будь-що в цій книзі можна вилікувати, лише призначивши потрібні ліки. Але ні, в неї щось інше. Просто для того, щоб ускладнити життя. Вона була однією з тих в школі, ну ти знаєш.

— Ким?

— Вона впала під час гри в хокей і зламала кістку, пр яку ніхто раніше не чув.

— Я не розумію як це може дратувати, — сказав Артур із сумнівом.

Вона, мабуть, була більш розчарована дізнавшись, що її назвали Фенні. Це дуже незрозуміле і гнітюче ім'я, таке, наче неодружена тітка, яку ніхто не любить, побилась об заклад сама з собою, що не зможе скласти до купи ім'я Фенелла.

— Не те, щоб я не співчував, — продовжив Рассел, — але я трохи роздратувався. Вона кульгала місяцями.

Він пригальмував.

— Це твій поворот, чи не так?

— Та ні, — сказав Артур, — мій через п'ять миль. Якщо все впорядку.

— Окей, — сказав Рассел після маленької паузи, щоб підтвердити, що це не той поворот, і знову збільшив швидкість.

Насправді це був потрібний поворот, але він не міг піти не дізнавшись більше про цю дівчину, яка заполонила його думки навіть не приходячи до тями. Артур також не міг вийти на наступних двох поворотах.

Врешті-решт, вони доїхали до містечка, в якому він жив, хоча те, що йому там трапиться він боявся уявити. Знайомі місцини промайнули повз, наче примари в темряві, і змусили здригнутись. Такий вплив мають тільки дуже нормальні речі, коли їх бачить непідготовлений розум у незнайомому світлі.

За своєю власною шкалою часу, наскільки він міг оцінити за обертаннями навколо незнайомих сонць, пройшло приблизно вісім років відто, як він втік із Землі. Але скільки часу пройшло тут, йому було важко визначити. І справді, речі, які тут відбувались були поза його виснаженим розумінням, тому що його рідної планети не мало тут бути.

Вісім років тому, під час ланчу, всю планету знесли, геть зовсім зруйнували величезні жовті кораблі вогонів, які зависли в обідньому небі так, ніби закон гравітації був не більш ніж місцевим правилом і порушити його не важче ніж неправильно припаркуватись.

— Галюцинації, — сказав Рассел.

— Що? — запитав Артур, вийшовши зі свого потягу думок.

— Вона каже, що страждає від дивних галюцинацій, ніби вона справді живе у реальному світі. Немає сенсу запевняти її, що вона живе в реальному світі, тому що вона просто відповість, що саме через це галюцинації такі дивні. Не знаю як ти, а для мене така розмова дуже виснажлива. Дати їй таблетки і звалити кудись на пиво — ось мій варіант. Я маю на увазі тинятися десь, скільки можливо, а ти як гадаєш?

Артур нахмурився вже не перший раз.

— Ну що ж…

— І всі ці сни і кошмари. І лікарі, які розповідають про стрибки в її мозкових хвилях.

— Стрибки?

— Це, — сказала Фенні.

Артур крутнувся назад і витріщився на її зненацька відкриті, але повністю пусті очі. Не важливо на що вона дивилась, це було десь поза машиною. Її очі затріпотіли, голова сіпнулась і вона знову спокійно заснула.

— Що вона сказала? — запитав він з тривогою.

— Вона сказала "це".

— Що "це"?

— Що "це"? Звідки, в біса, я можу знати? Це їжак, це димохід, це інша пара пінцетів Дона Альфонсо. Вона навіжена і гавкає, хіба я не згадував цього?

— Здається ти не дуже хвилюєшся за неї. — Артур спробував сказати цю фразу якомога невимушено, але здається не спрацювало.

— Слухай сюди, покидьку...

— Добре, вибач. Це не мої справи. Я не хотів, щоб це так прозвучало, — сказав Артур. — Я знаю, ти дуже піклуєшся про неї, це ж очевидно, — збрехав він. — Я знаю, що тобі доводиться якось справлятись з цим. Вибач мені, будь ласка. Я щойно прилетів автостопом з іншого кінця туманності Кінська Голова.

Артур нестямно втупився у вікно.

Він був вражений тим, що серед усіх сенсацій, які боролись за місце в його голові сьогодні, коли він повернувся до дому, який, як він думав, зник у забуття навіки, одна думка його приваблювала найбільше — одержимість дивною дівчиною, про яку він нічого не знав, крім того, що вона сказала йому "це", і того, що її брата слід відправити на планету вогонів.

— То, що це за стрибки, ну ті стрибки, про які ти згадував? — сказав він як міг швидко.

— Слухай, це моя сестра, я навіть не знаю навіщо я розповів тобі все це...

— Добре, вибач.