Це ти - Сторінка 2

Відтак ті нечисленні приятелі, яких він набув своїм гультяйським життям, ураз облишили його всі до одного і почали вимагати негайного арешту навіть гучніше, ніж. давні й непримиренні недруги. Зате великодушність містера Честена засяяла на цьому тлі ще ясніше. Він почав палко й вельми красномовно боронити містера Пенніфезера і в своїй промові не раз нагадував про те, як сам він щиро пробачив запальному юнакові — "спадкоємцеві шановного містера Шатлворсі",— образу, яку той (тобто юнак), напевне в шалі гніву, визнав за доречне завдати йому (тобто містерові Честенові). Мовляв, він (містер Честен) вибачає йому всім щирим серцем; а сам він на думці не має випинати ті підозрілі обставини, котрі, на превеликий жаль, справді свідчать проти містера Пенніфезера. Навпаки, він (містер Честен) використає всі свої сили, всю свою, хай невелику, красномовність, аби... аби... аби... по змозі, не кривлячи душею, якось пом'якшити найгостріші моменти цієї справді надзвичайно непевної пригоди.

Містер Честен добрих півгодини промовляв у такому дусі, засвідчуючи тим свій розум і добре серце; але такі щиросерді люди рідко бувають послідовні в своїх міркуваннях: в ревному запалі прислужитися другові вони збиваються на всілякі ляпсуси, суперечності та недоречності; тож нерідко, маючи щонайкращі наміри, завдають шкоди безмірно більше, ніж користі.

Отак і сталося в нашому випадку з усією красномовністю "Старого Чарлі": хоча він докладав усіх зусиль, аби вирятувати запідозреного, чомусь виходило так, що кожне слово з його уст, яке не мало прямої, хоча й несвідомої мети піднести промовця в очах слухачів, тільки поглиблювало вже наявну підозру щодо його підзахисного та збуджувало проти нього лють натовпу.

Одною з найфатальніших помилок, яких припустився промовець, було його нагадування про те, що підозрюваний — "спадкоємець шановного містера Шатлворсі". Самі городяни про це й не думали. Вони тільки пам'ятали певні погрози щодо позбавлення спадщини, які рік чи два перед тим висловлював дядько (а він не мав на світі жодного родича, крім небожа), і тому завжди вважали, що містерові Пенніфезерові справді не світить ніяка спадщина — таке-бо простосерде поріддя з тих жителів Ретлборо; але заувага "Старого Чарлі" зразу змусила їх задуматися про це й таким чином розкрила перед ними можливість того, що ті погрози могли бути не тільки погрозами. А з цього природним чином зразу постало питання "cui bono?" — запитання, яке ще дужче за жилетку спонукало пов'язувати жахливий злочин із особою юнака. А зараз, щоб ви не зрозуміли мене хибно, дозвольте мені трохи відхилитись, тільки аби зауважити, що надзвичайно короткий і простий латинський вислів, яким я скористався, раз у раз перекладають неправильно. "Cui bono?" в усіх сенсаційних романах тощо,— хоч би, наприклад, у романах місіс Гор (авторки "Сесілі"), шановної дами, яка пересипає свої твори цитатами з усіх мов від халдейської й до мови індіанців чікасо і яка "в разі потреби" черпає вченість за виробленим планом у містера Бек-форда,— кажу, в усіх сенсаційних романах від Булвера й Діккенса і до Тернепенні та Ейнсворта двоє коротеньких латинських слів "cui bono?" тлумачаться як "для якої мети?" або (ніби quo bono) як "ради якої користі?". Тим часом справжнє їхнє значення — "кому на користь?". Cui — кому, bono — на вигоду. Це чисто юридична формула, що застосовується саме в таких випадках, як той, що ми змальовуємо: коли ймовірність доконання злочину якоюсь особою пов'язується з імовірністю вигоди, яку несе доконаний злочин тій чи іншій особі. Отож у нашому випадку запитання "cui bono?" цілком недвозначно вказувало на містера Пенніфезера. Дядько, склавши заповіт на його користь, згодом погрожував, що скасує той заповіт. Але погрози не дотримав; первісний заповіт, як видно, змінений не був. Якби він справді був змінений, то єдиним мислимим мотивом убивства була б для підозрюваного звичайнісінька помста; і навіть цьому мотивові протидіяла б надія, що дядько врешті перемінить гнів на ласку. Та коли заповіту не змінено, а погроза змінити його й далі нависала над небожевою головою, це зразу видавалося найсильнішою з можливих спонук до злочину; так і вирішили дуже проникливо достойні громадяни Ретлборо.

Тому містера Пенніфезера негайно заарештували, а зборисько, ще трохи пошукавши, подалося додому, пильнуючи підозрюваного. І ось дорогою сталась ще одна пригода, яка неначе підтверджувала його провину. Містер Честен, що в шукацькому завзятті весь час ішов трохи попереду гурту, раптом підбіг кілька кроків, тоді нахилився й очевидячки підняв із трави якийсь невеликий предмет. Побіжно оглянувши його, він ніби крадькома став ховати той предмет у кишеню, проте інші помітили це й перешкодили йому. Знайдений предмет виявився іспанською навахою, і з десяток присутніх умить розпізнали в ній власність містера Пенніфезера. Навіть більше — на колодочці були вирізьблені його ініціали. Наваха була розкрита, лезо — в крові.

Тепер щодо провини племінника не лишилося сумнівів, і, повернувшись до містечка, його зразу відвели до судді на допит.

Там справа склалася для нього ще несприятливіше. Коли заарештованого спитали, де він був і що робив того ранку, коли зник містер Шатлворсі, він з безмежним зухвальством признався, що того ранку ходив з рушницею полювати на оленя зовсім недалечко від тієї калабані, де завдяки прозірливості містера Честена знайшли закривавлену жилетку.

Тоді виступив наперед містер Честен і зі слізьми на очах попросив, щоб допитали і його. Він сказав, що несхитне почуття обов'язку як перед нашим Творцем, так і перед ближніми більш не дозволяє йому мовчати. Досі найщиріша прихильність до юнака (дарма, що той так негарно повівся з ним, із містером Честеном) спонукала його в думці вишукувати всілякі можливі припущення, що могли б сприятливо пояснити всі моменти, котрі обтяжували такими поважними підозрами містера Пенніфезера. Але тепер усі ці моменти набули такої переконливості, такої обвинувальної сили, що він більш не вагатиметься і скаже все, що знає, хай навіть його (містера Честена) серце геть розірветься від таких зусиль над собою. А потім містер Честен заявив, що напередодні тієї неділі, коли містер Шатлворсі поїхав до міста, цей шановний добродій сказав небожеві (він, містер Честен, чув це на власні вуха), що завтра поїде до міста, аби покласти дуже велику суму грошей до "Фермерського та ремісничого банку"; і тоді ж таки згаданий містер Шатлворсі недвозначно оголосив своєму небожеві, що він твердо постановив собі скасувати первісний заповіт і не лишить йому, небожеві, ані шилінга. І він (свідок) тепер урочисто закликає обвинуваченого відповісти, чи все те, що він (свідок) тут заявив, в усіх істотних подробицях є правдою, чи ні. На превеликий подив усіх присутніх, містер Пенніфезер щиро визнав, що це правда.

Тоді суддя визнав за свій обов'язок послати двох констеблів, щоб ті обшукали кімнату обвинуваченого в дядьковому домі. З того обшуку вони вернулись дуже швидко й принесли з собою всім знайомого шкіряного гаманця в сталевій оправі, яким старий добродій користувався багато років. Та його коштовний вміст було забрано, і суддя марно домагався від обвинуваченого, щоб той сказав, як він використав той вміст чи де заховав його. Він тільки вперто твердив, що нічого не знає. Констеблі знайшли також запхані під матрац сорочку та нашийну хустку, позначені ініціалами сердеги й страхітливо замащені в кров жертви.

Та ось доповіли, що кінь замордованого щойно здох у стайні від завданої кулею рани, і містер Честен запропонував негайно дослідити трупа: може, пощастить знайти кулю. Його послухались; і, ніби для того, щоб усунути будь-який сумнів щодо провини заарештованого, містер Честен, ретельно обшукавши порожнину кінського огруддя, спромігся знайти й видобути надзвичайно велику кулю; примірявши ту кулю до цівки рушниці містера Пенніфезера, пересвідчилися, що вона точно підходить туди, причому рушниці такого великого калібру в містечку та в околиці не було більш ні в кого. Ще певніший доказ виявлено тоді, коли на кулі помітили жолобок під прямим кутом до звичайного шва; цей жолобок точно відповідав випадковому виступові в формочці для виливання куль, яку звинувачений визнав своєю власністю. Коли знайдено кулю, слідчий суддя більш не захотів слухати нічиїх свідчень і негайно призначив судовий процес — рішуче відмовившись випустити звинуваченого під заставу, хоча проти такої суворості дуже палко протестував містер Честен, запевняючи, що внесе будь-яку потрібну суму. Така щедрість "Старого Чарлі" цілком відповідала всій його люб'язній, лицарській поведінці під час перебування в Ретлборо. А тепер цей достойний чоловік так до решти піддався своєму безмежному співчуттю, що, пропонуючи заставу за свого молодого друга, неначе зовсім забув, що саме він (містер Честен) ніде в світі не має ніякого майна бодай на один долар.

Висновки слідчого легко було передбачити. Містера Пенніфезера під гучні прокльони всіх городян судили на найближчій сесії карного суду, і ланцюг непрямих доказів (ще зміцнений деякими додатковими фактами, яких містерові Честенові його вразливе сумління не дозволило приховати від суду) визначили таким безперервним і таким беззастережно переконливим, що присяжні, навіть не виходивши на нараду, зразу винесли свій вердикт: "Винен в убивстві без пом'якшувальних обставин". Невдовзі нещасному в'язневі оголосили смертний вирок, і його перевели до окружної в'язниці чекати неминучої відплати закону.

Тим часом шляхетна поведінка "Старого Чарлі" ще дужче прихилила до нього серця порядних городян. Всі полюбили його в десять разів дужче, ніж доти; і природним наслідком гостинності, з якою його приймали, було те, що він мусив облишити звичку до крайньої ощадливості, якої доти змушувала його держатися бідність, і дуже часто влаштовував у себе вдома невеличкі вечірки, де неподільно панували дотепність та веселощі — хоча, безперечно, й потьмарювані трохи нечастими спогадами про негідну й сумну долю, яка випала небожеві незабутнього щирого друга щедрого господаря.

Одного чудового дня великодушний літній добродій був приємно здивований, одержавши такого листа:

"До Чарлза Честена, есквайра,

в Ретлборо

Від Д., 3., Ч.