Чарівник Країни Оз - Сторінка 7

- Ліман Френк Баум -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

А відомо ж: там, де маки ростуть рясно, запах стоїть такий міцний, що людина, яка надихається ним, засинає — і якщо її не розбудити, вже не прокидається… Дороті, однак, не знала цього, та й у макове поле зайшла вже надто далеко — ні вперед, ні назад не виберешся. Тим-то незабаром повіки в неї почали злипатися, і їй захотілось прилягти на землю й заснути. Але Бляшаний Лісоруб умовляв її йти далі.

— Нам конче треба завидна вийти на жовтий цегляний шлях, — казав він, і Страшило його підтримав.

Вони йшли не зупиняючись, поки Дороті трималася на ногах. Та сон кінець кінцем здолав дівчинку: очі її самі собою заплющились, і вона опустилася на землю в глибокому забутті.

— Що робити? — звернувся до своїх супутників Бляшаний Лісоруб.

— Треба винести її звідси, бо вона помре, — відповів Лев. — Запах цих квітів зморить нас усіх. У мене теж лапи, мов ватяні, і песик, дивіться, вже спить.

І справді, Тото упав поряд із своєю малою хазяйкою і теж заснув. Але на Бляшаного Лісоруба й Страшила, істот, що не мали плоті і крові, запах маків не діяв.

— Мерщій тікайте з цього смертоносного поля, — сказав Левові Страшило. — Дівчинку ми вдвох винесемо на руках, але ви надто важкий: якщо Гаснете, ми не подужаємо навіть підняти вас.

Лев рвучко хитнув головою, відганяючи сон, і великими стрибками помчав уперед. За мить він зник з очей.

Страшило з Лісорубом поклали Тото дівчинці на коліна. Після цього вони взялися за руки так, щоб утворився стільчик, посадили на нього Дороті й понесли маковим полем.

Довго вони йшли, а килимові із смертоносних квітів, здавалось, немає кінця. Поминувши вигин річки, вони наткнулися на Лева — він спав серед маків міцним сном. Дух квітів здолав великого звіра неподалік од краю макового поля — звідти вже видно було чудову луку, порослу свіжою зеленою травою.

— Йому ми нічим не зарадимо, — сумно сказав Бляшаний Лісоруб. — Надто вже він важкий, його і з місця не зрушиш. Доведеться покинути Лева тут: хай спить вічним сном, і хай сниться йому, що він нарешті став сміливим.

— Шкода його, — зітхнув Страшило. — Цей Лев показав себе вірним товаришем, дарма що був боягузом… Що ж, рушаймо.

Вони винесли Дороті на зелену прибережну луку, подалі від отруйного запаху маків, обережно поклали її на зелену траву й стали поряд, чекаючи, поки дівчинку розбудить свіжий вітерець.

КОРОЛЕВА ПОЛЬОВИХ МИШЕЙ

— Певно, звідси вже недалеко до жовтого цегляного шляху, — зауважив Страшило. — Он як довго ми йшли проти течії!

Бляшаний Лісоруб хотів щосьвідповісти, але раптом почув глуе гарчання і, повернувши голову (а вона в нього чудово оберталася на шарнірах), побачив дивного звіра, що вистрибом наближався до них по траві. Це був великий жовтий дикий кіт. Він когось переслідував, бо вуха в нього були притиснуті до голови, паща з кривими іклами роззявлена, а червоні очі палали, мов дві вогняні кулі. Коли кіт наблизився, Бляшаний Лісоруб побачив, що женеться він за сірою польовою мишкою, і хоч Лісоруб не мав серця, а таки збагнув, що великий звір не має права вбивати таку маленьку й беззахисну істоту, — і блискавичним ударом сокири відтяв котові голову. Побачивши, що її смертельний ворог загинув, польова мишка відразу ж зупинилася, а тоді повільно наблизилась до Лісоруба і промовила тоненьким голоском:

— Красно вам дякую! Дякую якнайщиріше за те, що ви врятували мені життя!

— Пусте, пусте, — відповів Лісоруб. — Розумієте, я не маю серця, а тому стараюся допомагати всім, хто попадає в біду, навіть якщо це жалюгідна мишка.

— Жалюгідна мишка?! — обурено вигукнула тваринка. — Я вам не просто мишка! Я Королева! Королева всіх польових мишей!

— Он як? — сказав Лісоруб і чемно вклонився. Раптом він побачив, що до них мчить — тільки лапки дріботять — кілька мишок. Угледівши Королеву, вони зупинилися перед нею півколом і навперебій запищали:

— Ох, ваша величносте, ми так злякалися! Ми вже подумали були, що вам — кінець! Як вам пощастило врятуватися від того жахливого чудовиська?

При цьому вони вклонялися низько-низько, мало на голови не ставали.

— Ця дивовижна бляшана людина вбила дикого кота і врятувала мені життя, — відповіла вона. — А тому заприсягніться, що віднині й довіку слугуватимете їй і виконуватимете всі її бажання.

— Присягаємось! — вигукнули придворні миші писклявими голосами і зразу ж кинулися врозтіч, бо Тото, прокинувшись і угледівши їх просто перед своїм носом, з радісним гавкотом стрибнув уперед. Удома, в Канзасі, він дуже любив ганяти мишей і зовсім не вважав це ганебним заняттям.

Бляшаний Лісоруб схопив песика на руки й загукав мишкам навздогін:

— Вертайтеся! Вертайтеся! Тото ніколи не скривдить вас!

Почувши це, Королева польових мишей вистромила голівку з-під кущика трави й боязко запитала:

— Ви певні, що він нас не покусає?

— Я йому цього не дозволю, — відповів Лісоруб. — Не бійтеся.

Одна по одній мишки підповзли ближче, і Тото справді не загавкав, хоча й пробував вислизнути з Лісорубових рук. Він, певно, і вкусив би Лісоруба, якби не знав, що того зроблено з бляхи.

Нарешті одна із найбільших мишок заговорила:

— Як ми могли б віддячити вам за те, що ви врятували життя нашій Королеві?

— Слово честі, не знаю, — відповів Лісоруб. Але тут квапливо втрутився Страшило, який хоч і мав у голові солому, але весь час намагався думати:

— Ви можете віддячити нам. Урятуйте нашого товариша — лякливого Лева. Він заснув на маковім полі.

— Лева?! — вигукнула її мишача величність Королева. — Але ж він усіх нас з'їсть!

— Ні в якому разі, — заперечив Страшило. — Наш Лев — боягуз.

— Правда? — недовірливо спитала мишка.

— Він сам це визнає, — запевнив її Страшило. — А крім того, наші друзі — це і його друзі, й він їх нізащо не скривдить. Допоможіть нам урятувати його — і я обіцяю, що за ваше добро він віддячить вам добром!

— Ну, гаразд, ми вам віримо, — сказала Королева. — Але як ми можемо його врятувати?

— Чи багато у вас підданих, для яких ваше слово — закон?

— їх у мене тисячі!

— Тоді віддайте наказ: нехай всі вони з'являться сюди й принесуть із собою по довгій мотузці.

Королева звеліла своєму почту негайно зібрати всю мишву, і придворні розбіглися навсібіч виконувати наказ.

— А ви тим часом, — звернувся Страшило до Бляшаного Лісоруба, — постинайте он ті дерева, що ростуть над річкою, і змайструйте воза, яким можна було б вивезти Лева.

Лісоруб одразу ж попрямував до дерев і заходився працювати. Незабаром віз був готовий.

Миші збігалися звідусіль, і зібралась їх сила-си-ленна — великих, малих та середніх. І всі принесли в зубах по мотузці.

На цей час Дороті прокинулась, нарешті, після тривалого сну. Вона дуже здивувалася, побачивши, що лежить на землі, оточена силою-силенною мишей, які стоять на задніх лапках і боязко поглядають на неї. Та Страшило все їй розповів, а тоді показав очима на мишку, яка всіма повелівала, і сказав:

— Дозвольте відрекомендувати вас її величності Королеві.

Дороті поважно вклонилася, Королева у відповідь зробила реверанс, і видно було, що вони з першого погляду сподобались одна одній.

Страшило й Лісоруб почали прив'язувати мишей мотузками до воза. Ясна річ, жодна миша самотужки не спромоглася б зрушити воза з місця, але для всього їхнього незчисленного гурту той віз був заіграшку навіть із пасажирами — Страшилом і Бляшаним Лісорубом. Малесенькі сірі коники за кілька хвилин доправили друзів до того місця, де спав Лев.

Нелегка то була робота — піднімати на воза важкого Лева, але кінець кінцем його підняли, і Королева наказала своїм підданим негайно рушати, поки і їх не приспало макове поле.

Хоч як багато маленьких тваринок впряглося у воза, вони насилу зрушили його з місця. Діло пішло веселіше, коли ззаду підсобили Лісоруб і Страшило. Незабаром спільними зусиллями вони викотили Лева з макового поля на зелену луку, на свіжий вітерець, вільний від отруйного запаху яскраво-червоних квітів.

Дороті не знала, як дякувати мишкам за те, що вони врятували Лева від неминучої смерті. Радість дівчинки легко зрозуміти: адже Лев був її товаришем!

Потім наші мандрівники повипрягали мишок, і ті розбіглися по своїх домівках. Останньою попрощалася з ними Королева польових мишей.

— Як буде потреба, — сказала вона, — виходьте в поле й гукайте нас. Ми обов'язково почуємо й прийдемо вам на допомогу. До побачення!

— До побачення! — хором відповіли Дороті, Лісоруб і Страшило.

Про всяк випадок дівчинка взяла Тото на руки, щоб він не кинувся за Королевою й не налякав її.

По тому Дороті й Лісоруб сіли коло Лева, який усе ще спав, а Страшило пішов збирати фрукти на обід своїй супутниці.

ВАРТОВИЙ МІСЬКОЇ БРАМИ

Лякливий Лев прокинувся не зразу. Надто довго пролежав він серед маків, вдихаючи їхній отруйний дух. Зате як він зрадів, коли, розплющивши очі, зрозумів, що уник смерті!

Солодко позіхнувши, він зіскочив з воза, сів поряд зі своїми друзями й сказав:

— Я біг щодуху, але ті квіти виявилися сильнішими від мене. Як вам вдалося витягти мене звідти?

Почувши, що від смерті його врятували польові миші, лякливий Лев зауважив:

— Я завжди вважав себе великим і грізним, а вийшло так, що квіти — подумати тільки, квіти! — мало не вбили мене, а якісь маленькі мишки врятували мені життя. Дивні речі трапляються в світі! Ну, гаразд, друзі, що ми робитимемо далі?

— Підемо шукати жовтий цегляний шлях, — відповіла Дороті, — а як знайдемо, то попрямуємо до Смарагдового Міста.

Коли Лев зовсім оговтався, друзі помандрували далі, з приємністю ступаючи по м'якій зеленій траві. Незабаром вони вийшли на жовтий цегляний шлях і завернули в бік Смарагдового Міста, столиці великого Оза.

Рівний і гладенький шлях пролягав через країну небаченої краси. А дрімучий, непривітний і небезпечний ліс, що лишився позаду, тепер видавався нашим мандрівникам страшним напівзабутим сном. Обабіч шляху знову з'явилися паркани, тільки вже не блакитні, а зелені. А потім друзі побачили й пофарбований у зелений колір будиночок — певно, оселю якогось фермера. Того дня вони поминули кілька таких будиночків. Люди виходили на ґанок подивитися на мандрівників, дехто, видно, хотів би й побалакати, розпитати, куди вони йдуть. Але хто ж наважиться підійти до компанії, на чолі якої крокує величезний грізний Лев! Тутешні жителі були вбрані в одяг приємного смарагдово-зеленого кольору, на головах у них стриміли такі самі, як у жувачів, високі капелюхи.

— Це вже, певно, Країна Оз, — зауважила Дороті. — А коли так, то й до Смарагдового Міста, мабуть, недалеко.

— Еге ж, — погодився Страшило. — Тут усе зелене, а в Краї жувачів у пошані блакитний колір.