Чарівник Земномор'я - Сторінка 7

Водночас Гед усвідомлював, що стоїть на залитому сонцем дворі і слухає дзюркотіння фонтана.

Великий чорний крук, птах із острова Оскіль, вийшов на кам'яну терасу і заходився ходити туди-сюди по газону. Чорніший від смоли, з гостролезим дзьобом й очима, схожими на самоцвіти, птах сягнув ряси Архімага, і застиг, подивившись скоса на Геда. Потім тричі дзьобнув білий ціпок, на який спирався Немерле, і старий чародій перестав бурмотіти та посміхнувся.

— Побігай, пограйся, хлопче, — сказав, ніби до малої дитини, чародій.

Гед знову схилив голову перед ним, а коли звів її, Архімаг уже пішов. Лише крук стояв і поглядав на нього, виставивши дзьоба так, ніби ще раз хотів дзьобнути зниклий ціпок.

Потім птах заговорив, і Гедові знову здалося, що то мова острова Оскіль:

— Тер-р-ренон усбук! — каркнув він. — Тер-р-ренон усбук ор-р-рек! — і зник звідси так само несподівано, як і з'явився.

Гед розмірковував, куди б йому звідси податися, коли раптом під аркою побачив високого юнака, котрий, схиливши голову, поважно привітав його.

— Мене звати Бурштин, я син Енвіта, з уділу Фольґ, що на острові Хавнор. Сьогодні я до ваших послуг, покажу Обитель Мудреців і, якщо зможу, відповім на ваші запитання. Як мені вас називати, добродію?

Гедові, горянину з глухого селища, якому ніколи не доводилося бувати навіть у товаристві купецьких синів, не кажучи вже про нащадків вельмож, здалося, що хлопець отим своїм "до послуг" і "добродієм" глузує з нього, а його уклін — не більш як кривляння.

Хлопець різко відповів:

— Мене називають Яструбом!

Бурштин трохи зачекав, немов сподіваючись шанобливішої відповіді, але, не почувши більше нічого, випростався і відвернувся. Він був десь на два чи три роки старший від Геда, дуже високий, і тримався з неймовірною грацією. "Немов танцівник,"— подумав Гед.

Юнак був зодітий у сірий плащ із відкинутим каптуром. Перше, що він показав Гедові, була шатовня, де Гед, як учень школи, знайшов собі необхідний одяг. Він вибрав темно-сірий плащ, і Бурштин промовив:

— Ось тепер ти — один із нас.

Бурштин зазвичай розмовляв з людьми ледь посміхаючись, однак Гед у цій ввічливій посмішці вбачав приховане глузування.

— Хіба одяг чародія робить його чародієм? — запитав він похмуро.

— Ні, — відповів юнак. — Але я чув, що манери роблять людину людиною. Тепер куди бажаєте?

— Куди скажеш. Я цього місця не знаю.

Бурштин повів його коридорами Обителі Мудреців униз, показуючи відкриті дворики, розкішні зали, з-поміж яких особливо вражала зала Великого коминка, де у святкові дні збиралися всі учні. Гед побачив бібліотеку, де зберігалися сповнені найнеможливіших премудрощів фоліанти та старезні томиська, змережані рунами. Потім Бурштин привів свого підопічного нагору, у вежі та мансарди, де в невеличких келіях спали учні та Наставники. Гедова кімната знаходилась у Південній вежі, з її вікна виднілися стрімкі дахи Твіля, а ще далі — море. Як і в інших кімнатах, у ній не було жодних меблів, якщо не брати до уваги набитого соломою матраца.

— Живемо ми тут дуже просто, — сказав Бурштин. — Та, гадаю, ти не заперечуватимеш проти цього.

— Я до цього звик. — І, намагаючись довести занадто ввічливому юнакові, що його не проведеш, Гед додав: — А тобі, напевно, спочатку довелося довго звикати?!

Бурштин поглянув на Геда, і його погляд промовляв без слів: "Що ти можеш знати про те, до чого я, син Володаря землі Фольґ з острова Хавнор, звик, чи не звик?" Уголос він тільки сказав:

— Ходімо далі.

Ударили в гонг, і вони спустились у трапезну, де пообідали разом із сотнею інших юнаків. Тут кожен сам набирав їжу в тарілки, часом перекидаючись жартами з кухарями крізь кухонне віконце, біля якого апетитно парувало, а потім сідав, де заманеться за Довгу Кафедру.

— Кажуть, що байдуже, скільки людей сяде за цю кафедру, — пояснив Гедові Бурштин, — за нею завжди знайдеться вільне місце.

І, справді, тут вистачало місця і галасливим гуртам хлопчаків, котрі апетитно наминали обід, весело перемовляючись між собою, і старшим юнакам, котрі мовчки, парами чи поодинці, сиділи із серйозними, замисленими обличчями, у сірих плащах, що до шиї були застібнуті на срібні пряжки. Бурштин із Гедом всілися біля кремезного хлопця на ймення Ветч, який мало говорив, проте швидко поглинав наїдки. Його акцент свідчив про те, що він — вихідець із Східних широт. Шкіра у нього була темною, майже чорно-брунатною, а не мідно-смаглявою, як у більшості мешканців Архіпелагу, чи у Геда або Бурштина. Ветч був простим хлопцем, і його манери були не надто вишуканими. Він пробурчав щось про якість обіду, а тоді повернувся до Геда і промовив:

— Принаймні, це не ілюзія, яких тут вистачає. Воно хоч пристає до ребер.

Гед не зрозумів, що хлопець хотів сказати, але відчув до нього симпатію і був радий, коли після обіду той приєднався до них.

Задля ознайомлення Геда з містом вони втрьох пішли на прогулянку. Нечисленні та куці вулички Твіля кумедно звивалися і в'юнилися між гостроверхими будинками, тому заблукати тут було простіше простого. Це було незвичайне місто, і люди в ньому також були незвичайні: рибалки, робітники та ремісники, як і будь-де, але вони настільки звикли до чар, які постійно зустрічалися на цьому острові Мудреців, що вже й самі здавалися майже чарівниками. Вони розмовляли, у чому Гед уже встиг переконатися, загадками, і ніхто з них навіть би оком не змигнув, якби, приміром, хлопець перетворився на рибу чи якийсь будинок злинув у небо. Вони знали, що все це школярські витівки, і продовжували би, наче нічого не трапилося, човгати кам'яною бруківкою чи нарізати баранину.

Гед і його супутники вийшли крізь двері задньої стіни, проминули сади Обителі Мудреців та дерев'яний міст через швидкоплинну річку Твільбурн і попрямували на північ, де на рівнинах розкинулися пасовища та ліси. Підіймаючись звивистою стежкою вгору, вони проминули діброву, в якій, незважаючи на яскраве сонце навкруги, панував напівморок. Неподалік була ще одна діброва, але Гед, хоч і дуже намагався, все ж не міг розгледіти там дерев. Йому весь час здавалося, що стежка, якою вони йшли, от-от приведе туди, проте вони навіть не наближалася до того місця. Ветч помітив його здивування і пояснив:

— Це Примарний сад. Ми не можемо в нього зайти, поки що...

Під палючим сонцем на лузі цвіли жовті квіти.

— Іскрівки, — сказав Бурштин. — Вони ростуть у тих місцях, де у давнину вітер зронив попіл від спалених селищ Ілієна. Це було у ті часи, коли Ерет-Акбе відстояв Внутрішні острови перед Повелителем вогню.

Ветч дмухнув на суху голівку квітки, і насінини, схожі на полум'яні іскорки сонця, легко полинули за вітром. Стежка повела їх угору, обминаючи великий, зелений від трави пагорб, на якому не росло жодного дерева. Саме його бачив Гед із корабля, коли "Тінь" зайшла у зачаровані води острова Роук. Піднявшись на схил, Бурштин зупинився:

— Вдома, на Хавнорі, не раз чув про ґонтську магію, і мене ще відтоді цікавило, чи насправді це так. Зараз серед нас є ґонтієць, і ми знаходимося на схилі Роукського пагорба, чиє коріння сягає центру землі. Тут набувають сили всі закляття. Здивуй нас, Яструбе! Покажи, на що ти здатний.

Гед, захоплений зненацька, зніяковів.

— Не поспішай, Бурштине, — втрутився прямодушний Ветч. — Дай хлопцеві трохи призвичаїтися до нашого життя.

— Він має силу, інакше би воротар його не пропустив. То чому б не продемонструвати її зараз? Ну то як, Яструбе?

— У мене є і сила, і майстерність, — відповів Гед. — Але що ти хочеш від мене?

— Звісно ж, ілюзій, фокусів чи міражів. Ось поглянь!

Бурштин промовив кілька незнайомих слів, підняв палець і вказав ним у землю, і на тому місці, серед зеленої трави, проточилася цівка води, потім поширшала, поки не перетворилась на струмок, що ринув схилом униз. Гед занурив туди руку — вона стала мокрою; він сьорбнув води — і відчув її прохолоду. Проте вода не тамувала спраги, бо була лише маною. Бурштин промовив ще одне слово і вода перестала текти, а під палючим сонцем знову заколихалася суха трава.

— Твоя черга, Ветче, — мовив він з холодною посмішкою.

Ветч почухав потилицю і похмуро поглянув на нього. Однак узяв жменьку землі і почав монотонно над нею співати, розминаючи, стискаючи, припліскуючи та надаючи форми. І раптом з'явилася маленька істота, схожа на джмеля чи волохату муху, яка трохи подзижчала і полетіла геть, розчинившись над пагорбом у повітрі.

Гед тільки вражено дивився. Що він знав, окрім примітивного селянського чаклунства, заклять для збору отари кіз, пересування важких предметів, лагодження посуду та лікування бородавок?!

— Я не займаюсь такими фокусами, — відказав він.

Ветчу цього цілком вистачило, і він уже намірився іти, однак Бурштин наполягав на своєму:

— Чому ж? — поцікавився він.

— Магія — не гра. Ми, ґонтійці, не користуємось нею для втіхи чи вихваляння, — поважно відповів Гед.

— А з якою ж тоді метою ви нею займаєтеся? — допитувався Бурштин. — Задля грошей?

— Ні!.. — сказав Гед.

Хлопець не міг вигадати чогось кращого, щоби приховати необізнаність і порятувати свою гідність. Однак Бурштин весело засміявся й повів їх далі навколо Роукського пагорба. Гед, подумки звинувачуючи Бурштина у всіх смертних гріхах, з роз'ятреним серцем понуро плентався услід.

Вночі, загорнувшись у плащ, хлопець лежав у холодній і темній кам'яній келії, оповитій непроникною тишею Обителі Мудреців. Його охопили важкі та невідступні думки, які, очевидно, були відгомоном усіх заклять і чарів, що будь-коли творились у цьому незвичному місці. Хлопця оточувала пітьма, жах переповнював його серце. Він шкодував уже, що потрапив у Роук, а не деінде. Аж тут у двері постукав Ветч, він зайшов і запитав, чи можна трохи поговорити з Гедом. Над його головою миготіла невеличка блакитна кулька чарівного вогника, освітлюючи дорогу.

Розпитавши Геда про Ґонт, він заходився захоплено розповідати про свою батьківщину — острови Східних широт, про те, як дим від домашніх вогнищ тихими вечорами стелиться над морем, перебираючись із острівця на острівець. Називалися острови дуже кумедно: Корп, Коп, Холп, Венвей, Веміш, Іфіш, Копіш і Снеґ. Ветч пальцем виводив їхні обриси на кам'яній долівці, щоби показати Гедові, де вони знаходяться.