Час погорди - Сторінка 37

Кому його доручити? Всі молоді, молоко на губах, ще мало бачили, недосвідчені… Ех, бракує мені тих старих, бувалих комірників… Війни, війни, безперервні війни… Воїнів гине багато і часто, але коморники, зважаючи на пропорції, ненабагато рідше. Але воїнів не бракує, бо весь час приходять нові, бо кожен хоче бути вояком. А хто хоче бути коморником, чи регістрантом? Хто, коли його питатимуть сини, які вчинки здійснив на війні, хоче розповісти, як він міряв корцем[30] зерно, лічив смердючі шкіри і важив віск, як вів через вибоїсту, вкриту волов'ячим гімном дорогу конвой, навантажених здобиччю возів, поганяв ревучі і бекаючі стада, ковтаючи куряву, сморід і мухи…

Спеціальні завдання. Гута у Гулеці, з великими печами. Дробильні, цинкова гута і велика кузня заліза у Еусенлаані, п'ятсот центнерів річної продукції у рік. Ливарні і вовняні мануфактури у Альдесберзі. Солодові млини, винокурні, ткальні і фарбувальні у Вендерберзі…

Здемонтувати і вивезти. Так наказав імператор Емгир, Біле Полум'я, що тацює на Курганах ворогів. Двома словами. Демонтувати і вивезти, Еверстене.

Наказ це наказ. Має бути виконаний.

Зостається найважливіше. Срібні копальні та їх видобуток. Монети. Коштовності. Твори мистецтв. Але цим я займуся сам. Особисто.

Біля чорних стовпів диму, які виднілись на горизонті, виросли наступні. І наступні. Армія впроваджувала у життя накази Коегоорна. Королівство Аердін ставало країною пожеж.

Дорогою, гуркочучи і збиваючи тумани куряви, тягнулась довга колона облогових машин. На Алдерсберг, що ще боронився. І на Вендерберг, столицю короля Демавенда.

Петер Евертайн дивився і рахував. Підраховував. Перелічував. Петер Еверстен був великим коморржим Імперії, під час війни – першим коморником армії. Обіймав цю посаду вже двадцять п'ять років. Підрахунок і обрахунок це було все його життя. Катапульта коштує п'ятсот флоринів, требушет двісті, петрарія[31] мінімум сто п'ятдесят, найпростіша балліста вісімдесят. Вишколена обслуга бере дев'ять з половиною флоренів місячної платні. Колонна, яка прямує на Вендерберг, включно з кіньми, волами і дріб'язком, коштує мінімум триста гривень. З гривни, інакше марки чистого срібла вагою у півфунта, б'ється шістдесят флоринів. Річний видобуток великої копальні це п'ять, шість тисяч гривень…

Колонну обложників випередила легка кавалерія. За значками на прапорцях Евертайн розпізнав тактичну хоругву князівства Віннебурга, одну з перекинених з Цинтри. Так, подумав він, ці мають чим тішитись. Битва виграна, армія з Аердіну безладі. Резервні частини не будуть кинуті у важкі бої з регулярними військами. Будуть переслідувати відступаючих, винущувати розпорошені, позбавлені командирів групи, будуть мордувати, грабувати і палити. Тішаться, бо їх чекає приємна, весела війночка. Війночка, яка не обтяжує. І не вбиває.

Евертайн рахував.

Тактична хоругва налічує десять звичайних хоругв, і має дві тисячі вершників. Хоч віннебуржців напевно не залучать до жодної великої битви, у сутичках поляже не менше ніж одна шоста від загалу. Потім будуть обози і біваки, зіпсута їжа, бруд, воші, комарі, брудна вода. Прийде те, що завжди, що неуникненне: тиф, дизентерія і малярія, які уб'ють не менше як одну четверту. До цього слід додати належне – нещасні випадки, зазвичай біля однієї п'ятої від загалу. До дому повернуться вісімсот. Не більше. А напевне менше.

Шляхом пройшли наступні хоругви, за кавалерією з'явились піхотні корпуси. Марширували лучники у жовтих кабатах і округлих шоломах, арбалетники у пласких капалінах, списники й пікінери. За ними йшли щитники, броньовані як раки ветерани з Віковарно і Етолії, далі кольорова збиранина – кнехти-контрактники з Метінни, найманці з Турм, Маехту, Гесо і Еббінгу…

Попри спеку, підрозділи марширували жваво, збитий солдатськими чоботиськами пил клубочився над дорогою. Тріщали бубни, розвівались прапорці, колихались і блищали вістря пік, дротиків, алебард і гізарм. Воїни марширували жваво і весело. Це йшла армія звитяжна. Армія непереможна. Давайте хлопці, вперед, до бою! На Вендерберг! Прикінчити ворога, помститись за Содден! Скористатись веселою воячкою, напхати сакви здобиччю і до дому, до дому!

Евертайн дивився. І рахував.

*******

— Вендерберг впав після тижня облоги – докінчив Жовтець. – Ти здивуєшся, але там цехи діяльно і до кінця боронили башти і визначениі ділянки стін. Вирізано усю залогу і населення міста, щось біля шести тисяч людей. На звістку про це почала велика втеча. Розбиті полки і цивільна людність почали масово втікати до Темерії і Реданії. Натовпи втікачів досягли Долини Понтару і пройшли Махакам. Але не всім вдалось втекти. Кінні загони Нільфгаардців пішли за ними, відрізали дороги втечі… Знаєш, про що йдеться?

— Не знаю. Я не знаюсь на… Не знаюсь на війні, Жовтцю.

— Йдеться про бранців. Про невільників. Хотіли загнати у неволю якнайбільше людей. Це для Нільфгаарду найдешевша робоча сила. Тому вони таке завзято переслідували втікачів. Це було велике полювання на людей, Геральте. Легке полювання. Бо військо втекло, а втікаючих людей ніхто не захищав.

— Ніхто?

— Майже ніхто.

*******

— Не зможемо… — прохрипів, оглядаючись. – Не зможемо втекти… Бляха, кордон вже так близько… Так близько…

Райла стала у стременах, поглянула на гостинець, що вився серед вкритих хащами пагорбів. Дорога, куди кинути оком, була всіяна покинутим майном, трупами коней, зіпхнутими на узбіччя возами і візками. За ними, з-за лісів, били у небо чорні стовпи диму. Щораз ближче було чути вереск, наростаючі звуки бою.

— Забили тилову варту… — Віліс витер обличчя від сажі та поту. – Чуєш, Райло? Вони наздогнали тиловий дозор і вирубали їх у пень! Не зуміємо!

— Тепер ми тиловий дозор – тихо промовила найманка. – Тепер наша черга.

Віліс зблід, якийсь з вояків, що прислухались, голосно зітхнув. Райла шарпнула віжки, повернула тяжко храплячого, з натугою піднімаючого голову верхівця.

— І так не зуміємо втекти – промовила спокійно. – Коні за хвилину впадуть. Поки ми доїдемо до передгір'я, тоді нас і схоплять.

— Рушмо всі й заховаємося у лісі – сказав Віліс, не дивлячись на неї. – Поодинці, кожен за себе. Може вдастся… вижити.

Райла не відповіла, поглядом і рухом голови вказала на передгір'я, на шлях, на останні ряди довгої колони утікачів, що тягнулись до кордону. Віліс зрозумів. Виматюкався, зіскочив зіскочив з сідла, захитався, сперся на меч.

— З коней! – хрипко крикнув до вояків. – Забарикадуйте шлях чим можна! Чого витріщились? Раз мати народила і здихати тільки раз! Ми військо! Ми тиловий дозор! Ми мусимо затримати погоню, затримати.

Вона змовкла.

— Якщо затримаємо погоню, люди зуміють перейти до Темерії, на той бік гір – докінчила Райла, теж злазячи з коня. – Там – жінки й діти. Що так очі вибалушили? Це наше ремесло. Забули, за що нам платять?

Вояки подивились один на одного. Якусь мить Райла думала, що вони втечуть, що рвонуть мокрих і змучених коней до останнього, неможливого зусилля, що погоняться за колоною втікачів, до рятівного підгір'я. Помилилась. Погано їх оцінила.

Вони перевернули на дорогу воза. Швидко збудували барикаду. Самопальну. Низьку. Абсолютно недостатню.

Довго не чекали. До яру влетіли два коня, які спотикались і храпіли, сипали клаптями піни. Тільки один ніс вершника.

— Блейз!

— Готуйтеся… — найманець сповз з сідла на руки вояків. – Готуйтеся, курва… Зразу за мною…

Кінь захропів, танцююче ступив боком кілька кроків, упав на зад, тяжко рухнув на бік, здригнувся, витягнув шию, протяжно заіржав.

— Райло — прохрипів Блез, відвертаючи погляд. – Дайте мені щось. Я втратив меча.

Войовниця, дивлячись на б'ючі у небо дими пожеж, вказала рухом на сокиру, вперту в перекинутий віз. Блайз схопив зброю, поточився. Ліву штанку мав просякнуту кров'ю.

— Що з іншими, Блейзе?

— Їх вирізали – видихнув найманець. – Всі. Весь загін…Райла, це не Нільфгаард… Це Білки… Це ельфи нас наздогнали. Scoia'tael їдуть перед фронтом, перед нільфгаардцями.

Один из вояків болісно застогнав, інший тяжко сів на землю, затуливши обличчя долонями. Вілліс вилаявся, підтягуючи ремені півпанцира.

— По місцям! – закричала Райла. – За заслін! Живцем нас не візьмуть! Я вам обіцяю!

Вілліс сплюнув, після чого швидко зірвав з наплічника триколірну, чорно-золото-червону кокарду спеціальних військ короля Демавенда, кинув її у хащі. Райла, розгладжуючи і чистячи власну відзнаку, криво усміхнулась.

— Не знаю, чи це тобі допоможе, Віллісе. Не знаю.

— Ти обіцяла, Райло.

— Обіцяла. І дотримаю обіцянки. По місцях, хлопці! Арбалети і луки в руки!

Довго не чекали.

Коли відбили першу хвилю, їх залишилось тільки шестеро. Бій був короткий, але запеклий. Призвані вояки з Вендербергу бились як чорти, запеклістю не поступаючись найманцям. Жоден не хотів потрапити живим у руки Scoia'tael. Хотіли померти у бою. І вмирали, прошивані стрілами, вмирали від уколів списів і ударів мечів. Блейз умер лежачи, проштрикнутий стилетами обох ельфів, які впали на нього, зістрибнувши з заслону. Жоден з тих ельфів не встав. Блейз теж мав стилета.

Scoia'tael не дали їм відпочити. На них кинулась друга команда. Віліс, вже втретю штрикнутий списом, впав.

— Райло! – крикнув невиразно. – Ти обіцяла!

Найманка, поклавши трупом наступного ельфа, швидко обернулась.

— Бувай, Віллісе – вона вперла вістря меча нижче грудини і штовхнула сильніше. – До зустрічі у пеклі!

За мить вона була сама. Scoia'tael оточили її з усіх боків. Войовниця, вимащена кров'ю з ніг до голови, піднесла меча, закрутила ним, струсонула чорною косою. Вона стояла серед трупів, страшна, вишкірена як демон. Ельфи відступили.

— Ходіть! – дико крикнула. – На що чекаєте? Живою мене не відьмете! Я Чорна Райла!

— Glaeddyv vort, beanna – промовив спокійно світловолосий красивий ельф з обличчям херувима і великими волошковими очима дитини. Він вилинув з-за оточуючих її Scoia'tael, що ще вагались. Його білий як сніг кінь храпав, сильно махав головою вверх-вниз, енергійно загрібав копитом просякнутий кров'ю пісок дороги.

— Glaeddyv vort, beanna – повторив вершник. – Кинь меча, жінко.

Найманка демонічно засміялась, витерла обличчя манжетою рукавиц, розмащуючи змішаний з пилюкою і кров'ю піт.

— Мій меч надто багато коштував, щоб ним кидатись, ельфе! – крикнула.