Чемпіон - Сторінка 2

- Рінг Ларднер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Подамся-но я на схід, — може, там мені краще поведеться. До того ж..."

Але в ту хвилину, коли він купив квиток до Чикаґо за гроші, "позичені" у Емми Герш нібито щоб придбати пару черевиків, важка рука лягла йому на плече, і, обернувшись він побачив двох незнайомців.

— Куди це ви зібралися, Келлі? — запитав власник важкої руки.

— Нікуди, — відрубав Комар. — А вам яке в біса діло?

Другий незнайомець промовив:

— Келлі, мати Емми Герш попросила нас доглянути, щоб ви загладили кривду, яку ви вчинили Еммі. І поки ви цього не зробите, ми нікуди вас не пустимо.

— Нічогісінько у вас не вийде, якщо будете в'язнути до мене, — сказав Комар.

Однак того вечора він не поїхав до Чикаґо. Через два дні Емма Герш стала місіс Келлі. Лишившись на самоті з молодою дружиною, Комар підніс їй свій весільний подарунок — щосили ляснув її по блідій щоці.

Другого ранку він виїхав з Мілуокі так само, як і приїхав, — на товарному поїзді.

— Не дурімо себе, — сказав Томмі Ґейлі. — Він міг би спустити до ста тридцяти семи, але ні на фунт менше, бо тоді його й миша зіб'є з ніг. Він боксер пів середньої ваги, ось що він таке, і знає це незгірше за мене. За останні пів року він усе гладшає, мов на опарі, отож я йому кажу: "Коли не перестанеш гладшати, то не матимеш з ким битися, як не рахувати Вілларда й таких, як він". А він мені: "Я не втік би й од Вілларда, якби важив фунтів на двадцять більше".

— Йому, певне, й самому прикро, — докинув брат Томмі.

— Авжеж, що прикро, як усякому доброму боксерові, — сказав Томмі. — А Комар таки добрий боксер, що правда, то правда. Шкода, що не вдалося влаштувати хлопцеві матч з Уелшем, поки Комар іще не набрав тіла. А тепер уже нічого не вийде. Хоч і те було б непогано, якби пощастило звести його з Голландцем.

— А хто це такий? — запитав брат.

— Ґетц, чемпіон у пів середній вазі. На самому матчі ми небагато заробимо, зате воно нам оплатиться в майбутньому. Ми маємо що показати — публіка платить за те, щоб побачити добрий удар, а удар у Келлі добрий, нічого не скажеш. І буде добрий, поки він набавлятиме ваги.

— А хіба не можна влаштувати матч із Ґетцом?

— Та певно, що можна. Він не від того, щоб підзаробити грошенят. Але досі я просував хлопця дуже обережно, і подивися, яких досяг результатів! То нащо ж нам ризикувати? Хлопець щодень іде вперед, а Ґетц занепадає швидше від Великого Джонсона. Гадаю, ми й тепер могли б його побити, головою ручуся. А за пів року не буде вже найменшого ризику. Доти він і сам себе поб'є. Тоді нам залишиться тільки підписати з ним контракт і чекати, поки суддя припинить матч. Але Комар рветься з ним у бій, мов несамовитий, я насилу його втримую.

Брати Ґейлі обідати в одному з бостонських готелів. Ден приїхав з Голіока навідати Томмі й подивитися, як братів протеже битиметься дванадцять раундів, а може й менше, з Бадом Кроссом. Результат матчу можна було вгадати наперед, бо Комар уже двічі переміг балтиморського хлопчину, і тільки всім відоме Бадове спортивне завзяття дозволило йому домогтися нової зустрічі. Публіка охоче платила за те, щоб побачити могутні удари Комарової лівої, але їй хотілося, щоб ті удари сипалися на супротивника, котрий не втече з рингу, ледве відчувши їхню нищівну силу. А Кросс був якраз таким супротивником; він відважно підставляв під чужий кулак очі, вуха, ніс і шию, і довгий час це рятувало його від страхіть чесної праці. Так, Бад був завзятий хлопець, і це було видно по його потовченому, розпухлому, вкритому синцями обличчю.

— По-моєму, після всього, що ти зробив для хлопчиська, він повинен слухатися кожного твого слова, — мовив Ден Ґейлі.

— Ну, — сказав Томмі, — поки що моє слово для нього закон, але він такий самовпевнений, що просто не розуміє, навіщо треба чекати. Та все-таки він послухається мене й зачекає; дурний був би, якби не послухався.

— Ти підписав з ним контракт?

— Ні, нащо мені контракт? Він знає, я його витяг з багна, і не кине мене тепер, коли в нього грошей до біса. Що б з ним було, якби я витурив його, коли він уперше прийшов до мене? Відтоді вже минуло два роки, а здається, то було минулого тижня. Я сидів у пивниці навпроти Плезент-клубу в Філадельфії і дожидав, поки Маккенна порахує гроші й вернеться до мене, коли раптом заходить цей волоцюга і пробує перехопити чарчину на дурничку. Йому, певна річ, нічого не дали й звеліли забиратися геть; а він побачив мене, підійшов і спитав, чи я не боксер, і я сказав йому, хто я такий. Він попросив у мене грошей на випивку, я запросив його сісти й заплатив за нього.

Ми завели з ним розмову, він сказав, як його звати і що кілька разів брав участь у попередніх змаганнях у Мілуокі. "Ну, хлопче, — кажу я йому, — не знаю, чи добрий із тебе боксер, чи поганий, але поки та заливатимеш очі горілкою, пуття з тебе не буде". Він сказав, що хоч сьогодні кинув би пити, якби зміг попасти на ринг, і я обіцяв допомогти йому, тільки щоб усе між нами було по-чесному і щоб більше не брав у рот спиртного. Отож ми перебили руки, я взяв його з собою до готелю, звелів помитися, а другого дня купив дещо з одягу. Півтора місяця він їв і пив моїм коштом. Нелегко було йому відвикати від пиятики, та зрештою я вирішив, що він уже в добрій формі й може виступати на рингу. Він зійшовся із Смайлі Сеєром і так швидко поклав його, аж Смайлі здалося, ніби його збило з ніг ураганом.

Ну, а що він робив потім, ти й сам знаєш. Він зазнав поразки тільки в одному-єдиному матчі — з Тресі у Мілуокі, ще до того, як попав у мої руки, а торік переміг Тресі аж тричі. Заробляє він зі мною чимало — наскладав уже тисяч із сім. Непогано для хлопчиська, що всього два роки тому був безпритульним волоцюгою, правда? Він міг би й більше наскладати, якби не любив шикарно одягатися, жити в розкішних готелях тощо.

— А де його сім'я?

— Сказати по правді, сім'ї в нього немає. Він приїхав з Чикаґо, мати вигнала його з дому як останнє ледащо. Певно, дала йому доброго чосу, ось він і каже, що не хоче з нею знатися, нехай, мовляв, спершу перепросить його гарненько. Каже, в неї купа грошей, отож вона й без нього проживе.

Джентльмен, про якого йшла мова, зайшов у кафе і рушив до столика Томмі такою хвацькою ходою, що на нього озиралися усі в залі.

Незважаючи на ледь підбите око й розпухле вухо, Комар здавався втіленням здоров'я. Проте не його квітучий вигляд привертав до нього всі погляди. Діамантова підківка у краватці, ясно-червона сорочка в поперечну смужку, оранжеві черевики й світло-синій костюм просто волали, щоб на них звернули увагу.

— Де ви були? — запитав він Томмі. — Я повсюди вас шукав.

— Сідай, — сказав менеджер.

— Нема коли, — відповів Комар, — хочу сходити на пристань подивитися, як вивантажують рибу.

— Познайомся з моїм братом Деном, — сказав Томмі.

Комар потис руку Ґейлі-молодшому.

— Ну, коли ви брат Томмі, то більше мені нічого не треба, — мовив він, і обидва брати аж засяяли від утіхи.

Ден облизав губи і збентежено промурмотів щось у відповідь, але молодий гладіатор уже не слухав його.

— Дайте мені двадцять доларів, — сказав він Томмі. — Може, вони мені й не знадобляться, але не люблю виходити з порожніми кишенями.

Томмі дав Комарові двадцятидоларову банкноту й занотував цю фінансову операцію в чорний записничок — різдвяний подарунок однієї страхової компанії.

— Навряд чи треба платити двадцять доларів за таке видовище. Хочеш, щоб я пішов з тобою?

— Ні, не треба, — поквапно відповів Комар. — У вас з братом, певно, є про що поговорити.

— Ну гаразд, — сказав Томмі, — тільки не тринькай грошей та не зникай надовго. О четвертій щоб був удома — ляжеш трохи відпочити.

— Я й без відпочинку поб'ю того чолов'ягу, — мовив Комар. — Він полежить за нас обох.

І аж надто гучно засміявшись із цього жарту, він рушив до дверей під перехресним вогнем зчудованих і захоплених поглядів.

До пристані Комар не дійшов, бо на розі Бойлстон і Тремонт-стріт на нього чекала жіночка, дивитися на яку було куди цікавіше, ніж на улов найудачливішого з массачусетських рибалок. Та й щебетала вона дуже мило — одно слово, не те, що якась там нікчемна риба.

— Ах ти ж моє серденько! — вигукнула вона, блиснувши срібними й золотими зубами. — Ах ти ж мій боксерику!

Комар всміхнувся до неї:

— Зайдімо кудись випити. Одна чарка не завадить.

Через п'ять місяців після того, як Комар перетовк утретє фізіономію Бада Кросса, він ретельно тренувався в Нью-Орлеані, готуючись до вирішального матчу з Голландцем.

Повернувшись до готелю після тренування, Комар зупинився поговорити із кількома приїжджими з Півночі, які відбули далеку подорож, щоб побачити падіння старого чемпіона, бо результат матчу був настільки очевидний, що досвідчені знавці вже передрікали його.

Томмі Ґейлі, взявши ключа й пошту, піднявся до номера Келлі. Коли той за пів години прийшов, Ґейлі лежав у ванні.

— Листи є? — запитав Комар.

— Отам, на ліжку, — відповів Томмі з ванної.

Комар узяв товсту паку конвертів та листівок і переглянув їх. З усієї купи він відібрав три листи й поклав їх на стіл. Решту жбурнув у кошик. Потім узяв зі столу ті три листи й сидів кілька хвилин, тримаючи їх у руках і бездумно дивлячись перед себе. Нарешті, поглянувши ще раз на три нерозпечатані конверти, він засунув один у кишеню, а решту два жбурнув у кошик. Листи не долетіли туди й упали на підлогу.

Комар вилаявся і, нахилившись, підняв їх.

Він розпечатав один конверт, із штемпелем Мілуокі, і прочитав:

"Любий Майкле!

Я тобі стільки разів писала, а ти не відповідав, не знаю може ти не одержав моїх листів, і ось я пишу тобі знову — може ти одержиш хоч цього й відповіси мені. Я не хочу набридати тобі своїми нещастями і роблю це тіки заради дитини. Я не прошу щоб ти мені писав, пришли тіки трохи грошей, я прошу не для себе а для дівчинки, вона хворіє із серпня місяця і лікар каже вона довго не проживе якщо я не годуватиму її добре, а чим же я платитиму за добрі харчі? Лу вже цілий рік без роботи, а мого заробітку ледве вистачає на квартиру. Я не прошу в тебе багато, поверни тіки коли зможеш те що я тобі позичила. По-моєму всього набереться тридцять шість доларів. Будь ласка постарайся їх мені прислати, а як не зможеш усього, то хоч частину.

Твоя дружина Емма"

Комар подер листа на клаптики й кинув їх на підлогу.

— Грошей, грошей, грошей! — вигукнув він.