Черево Парижа - Сторінка 20

Чорне місиво парувало й текло в кишку, поволі її роздуваючи. Роздута кишка потім падала м'якими згинами. Ковбасник зняв каструлю з вогню, і їх обох – хлопчика з тонким профілем і широколицього Кеню – освітив яскравий відблиск жару, надаючи теплого, червоного колориту їхнім блідим обличчям та білій одежі.

Ліза й Огюстіна зацікавлено стежили за операцією, а надто Ліза; вона, в свою чергу, вичитувала Леонові за те, що він дуже затискає пальцями ковбасу, і через те на ковбасі утворюються вузли. Коли ковбасу було начинено, Кеню обережно поклав. її в каструлю, де кипів окріп, і полегшено зітхнув, бо тепер ковбасу треба було тільки прокип'ятити.

– Ну, а що ж цей чоловік? Що ж він? – знову пробурмотіла маленька Поліна, розплющуючи очі і дивуючись, що Флоран мовчить.

Флоран колихав її на колінах, уповільнюючи потроху розповідь, мов наспівував колискову пісню.

– Чоловік, – сказав він, – опинився у великому місті. Там спершу прийняли його за втікача-каторжника і протримали кілька місяців у тюрмі... Потім його звільнили, і він почав заробляти чим міг: працював рахівником, учив дітей читати; а одного разу навіть найнявся копати землю... Той чоловік тільки й мріяв, щоб повернутися на батьківщину. Він зібрав навіть трохи грошей, та раптом захворів на жовту пропасницю. Сусіди думали, що він помер, і поділили його одежу; коли він одужав, у нього не лишилося навіть сорочки... Довелося знову працювати. Бідолаха почував себе дуже хворим і боявся залишатись на чужині... Нарешті в нього трапилася можливість виїхати, і він повернувся додому.

Голос оповідача все затихав. З останнім тремтінням губ він завмер. Полінка спала, заколисана кінцем історії, поклавши голівку на плече Флорана. Він підтримував її рукою і непомітно, тихесенько колихав на колінах. Ніхто більше не звертав на нього уваги, і Флоран сидів нерухомо, з сплячою дитиною на руках.

Наставала вирішальна хвилина, як казав Кеню: ковбасу виймали з каструлі. Щоб не подерти шкірки й не зв'язувати разом кінців, господар накручував ковбасу на палицю і виносив надвір, де вона мала швидко прохолонути на гратчастій плетінці. Леон допомагав йому, підтримуючи надто довгі кінці. За гірляндами соковитих, гарячих ковбас, які проносили через кухню, тяглися струмені пахучої пари, від чого повітря ставало ще важчим. Огюст, бажаючи востаннє глянути, як топиться сало, підняв покришки з двох казанів, при цьому з кожного з них вибухнула їдка пара. Масні випари підіймалися від самого початку вечірнього готування; тепер вони затуманювали світло газу, наповнювали всю кімнату, проникаючи скрізь і огортаючи каламутною млою розчервонілі обличчя й білу одежу Кеню та його помічників. Ліза й Огюстіна встали. Всі відсапувалися, наче дуже понаїдались.

Огюстіна взяла на руки Поліну Кеню любив сам замикати кухню, тому відпустив Огюста з Леоном, кажучи, що сам забере знадвору винесену на холод ковбасу. Учень пішов червоний, як варений рак; він заховав за пазуху мало не метр кров'яної ковбаси, яка, мабуть, дуже пекла йому тіло. Залишившись самі, подружжя Кеню і Флоран мовчали. Ліза, стоячи, їла кусок дуже гарячої ковбаси; відкушувала її потрошку, розсовуючи красиві губи, щоб не попектись; і чорний кінець ковбаси поволі зникав в її рожевих устах.

– Даремно Нормандка зчинила такий галас, – сказала вона, – чудова вийшла сьогодні ковбаса.

У сінях постукали в двері, і в кухню зайшов Гавар. Він тепер щовечора засиджувався в Лебігра до дванадцятої, а сьогодні з'явився за остаточною відповіддю щодо місця наглядача.

– Ви ж розумієте, – пояснював він. – Верлак не може більше чекати, бо справді дуже слабий... Флоран повинен вирішити. Я обіцяв, що дам відповідь завтра о першій.

– Та Флоран згодний, – спокійно відповіла Ліза, відкусивши ще трохи гарячої ковбаси.

Флорана охопила якась дивна слабість, і він марно силкувався підвестись, щоб заперечити її слова.

– Ні, ні, це вже вирішена справа, – казала далі ковбасниця. – Послухайте, милий Флоране, досить уже ви натерпілися. Те, що ви допіру розповідали, наганяє справжній жах. Час уже вам влаштуватись як слід. Ви з доброї сім'ї, здобули освіту, і вам не личить поневірятися, як волоцюзі... У ваші роки не можна бути такою дитиною... Ну, накоїли ви дурниць, але вам їх забудуть, вибачать. Ви знову повернетеся в своє коло, в коло порядних людей, і взагалі будете жити, як усі.

Флоран слухав здивований, не знаходячи й слова для заперечення. Невістка, безумовно, мала рацію. Така розсудлива, така спокійна жінка не могла бажати поганого. Це він, худа, темна і підозріла особа, мабуть, був поганий, адже він мріяв про потворні речі, про які нікому й сказати не можна. Флоран навіть не розумів тепер, чого він досі опирався.

А Ліза тимчасом продовжувала говорити на цю тему, вмовляючи його, мов пустотливу дитину, яку лякають жандармами. Вона була дуже ласкава, наче мати; наводила переконливі докази і, нарешті додала як останній аргумент:

– Зробіть це, Флоране, для нас. У нас є певне становище в кварталі, і нам треба бути дуже обачними... Відверто кажучи, я боюся, щоб не почали плескати язиками. А ця посада все загладить. Ви будете урядовцем і навіть зробите нам честь.

Ліза ставала улесливою. Флоран якось обважнів: він наче просякнув ароматами кухні, наївся досхочу всіх тих страв, якими було насичене тут повітря. Він опустився до боягузливого добробуту того середовища, де прожив два тижні, того ситого середовища, все існування якого обмежувалося невпинним перетравлюванням їжі. Він відчував на поверхні шкіри ніби лоскотання наростаючого жиру, відчував, як усю його істоту опановує спокійне вдоволення, властиве всім крамарям. У цю пізню нічну годину в душній кухні його гнів, його воля танули; Флоран відчував цілковите знесилення від цього спокійного вечора, від запаху кров'яної ковбаси й топленого сала, від близькості товстунки Поліночки, яка заснула в нього на колінах, – він навіть спіймав себе на думці, що хоче й надалі проводити такі вечори, жити так весь час, щоб нарешті розжиріти. Але особливо вплинув на його рішення Мутон. Кіт солодко спав, лежачи догори черевом, прикривши лапою морду, підгорнувши хвоста між задніми лапами, ніби теплу ковдру; його сон був повний такого котячого раювання, що Флоран пробурмотів, дивлячись на сплячу тварину:

– Ні, це надто по-дурному... Я згоден! Передайте, Гаваре, що я згоден.

Тут Ліза доїла ковбасу і витерла пальці краєчком фартуха. Вона захотіла власноручно засвітити діверові свічку, доки Гавар і Кеню вітали його з розумним рішенням. Адже треба було колись поставити хрест над усім минулим; політичними справами ситий не будеш! Ліза стояла перед Флораном із засвіченою свічкою й задоволено дивилася на нього, нагадуючи своїм спокійним красивим обличчям священну корову.

III

За три дні всі формальності було виконано; префектура без жодних ускладнень погодилася прийняти Флорана за самою лише рекомендацією Верлака, просто як тимчасового заступника. Гавар неодмінно схотів піти разом з ним до префектури. Залишившись потім удвох з Флораном на тротуарі, він почав підштовхувати його ліктем у бік, мовчки посміхаючись і хитро підморгуючи. Поліцаї, яких вони зустрічали на набережній Орлож, мабуть, здавалися Гаварові дуже смішними, бо, проходячи мимо них, він трохи горбив спину, як людина, що давиться від сміху.

Другого ж дня Верлак почав знайомити нового наглядача з його обов'язками. Протягом кількох днів, уранці, він мав супроводити Флорана серед метушливого люду, що був під його наглядом. Бідолаха Верлак, як його звав Гавар, – блідий чоловічок, невеличкий на зріст, – безперестану тяжко кашляв; закутаний у фланель, у фулярові хустки та кашне, він ступав по волозі і потоках холодної води рибного павільйону тоненькими, як у хворобливої дитини, ніжками.

Першого ранку, з'явившись о сьомій годині на ринок, Флоран зовсім розгубився; очі в нього розбігалися, голова паморочилась. Навколо дев'яти столів, де провадилася торгівля, вже ходили торговки-покупниці, збиралися службовці з своїми паперами; агенти закупочних контор з шкіряними торбами через плече ждали виплати, примостившись на перевернутих стільцях біля прилавка, де йшов продаж. Товари вивантажували, розпаковували в загородженому проході між прилавками, вивалюючи навіть на тротуар. Уздовж усього майдану здіймалися гори маленьких довгастих козубів, коробів та кошиків, мішків, доверху наповнених морськими черепашками, звідки струмочками стікала на землю вода. Заклопотані здавачі товару поквапливо перестрибували через купи, витягали разом солому з козубів, спорожнювали їх, відкидали геть і блискавично розкладали товар по широких круглих корзинах, намагаючись якнайвигідніше розмістити його. Коли все було готове, Флоранові привиділося, що тут, на тротуарі, мілина з гинучою рибою, яка ще дихала, відлискуючи рожевим перламутром, червоніючи коралом, біліючи молочними перлами, мінячись усіма барвами та блідозеленими відтінками океану.

Тут, у безладді, так, як їх випадково захопили сіті серед водоростів, де ховається таємниче життя морської безодні, трепетали різні породи тріски й камбали; проста риба брудносірого кольору з білуватими плямами; морські вугрі, подібні до великих вужів темносинього кольору, з маленькими чорними очицями, такі слизькі, що вони наче повзали і здавалися ще живими; пласкі скати з блідим черевцем, отороченим ніжночервоною смужкою, з чудовою спинкою, на якій хребці міняться мармуром, а натягнуті плавці схожі на платівки кіноварі, порізані смужками флорентинської бронзи, темні й крапчасті, як жаби або отруйні квіти; морські собаки з породи акул, потворні, огидні, круглоголові, з пащею широкою, як рот китайського божка, з короткими товстими крилами кажанів, – чудовиська, що, мабуть, своїм гавканням охороняють незліченні скарби, заховані в морських печерах. Далі лежали риби-красуні, кожна на окремій рогожі з лози; лососі в срібних розводах, де кожна лусочка здається наче вигравіруваною по гладенькому металу; головані з товщою, грубіше насіченою лускою; великі палтуси; крупні камбали з лускою частою та білою, як сир; тунці, гладенькі й блискучі, наче торбинки з чорнуватої шкіри; круглі морські окуні, що розкривали величезну пащу, ніби їхня надто велика душа застрягла в горлі, заціпенівши від агонії.